Оце знаєте, бувають зовсім маленькі дітки, такі, що ще не говорять і навіть ще не розуміють вас, так от, якщо спостерігати за такими дітками (звичайно, коли вони не сонні, не голодні і не мокрі, а просто собі граються), то бачиш, як дитинка лежить-лежить, а потім раз - і посміхнеться. І таке щастя тоді навколо... А знаєте, чому вона посміхається? Бо їй на вушко щось пропищав сніфтик. Ви ніколи не бачили сніфтика? Ну, то не дивно, вони такі маленькі, що побачити їх нелегко, але розповісти про них вам - чому би й ні, розповім.

Сніфтики - це маленькі-маленькі чоловічки... а може й не чоловічки - вони ж малесенькі, не розгледиш. Живуть собі групками, по кілька родин разом. Це, дітки, називається "колонія", так от, сніфтики живуть колоніями. Найперша і основна їхня ціль в житті - робити так, щоби маленькі хлопчики й дівчатка посміхалися. У сніфтиків тонесенькі-тонесенькі і дуже слабенькі голосочки, такі, що доросла людина і не почує, але тими голосочками вони вміють говорити так переконливо , що хто їх таки чує, той їм вірить і слухається їх. А говорять сніфтики лише хороші речі, лише правду, ну, і ще всякі смішності. Дитинка чує, як сніфтик їй шепоче на вушко і все-все розуміє. І росте доброю і веселою.

В кожному місті і навіть селі, де є маленькі дітки, обов'язково є колонія сніфтиків. І живе така колонія в якомусь особливому місці: в старому піджаку, куртці, плащі чи пальті. Ви, хоч самих сніфтиків і не побачите (вони ж маленькі, пам'ятаєте), але колонію, як будете дуже уважні, можете знайти. Походіть невеликим містечком кілька днів і подивіться, де в кого на балконі сушиться, або просто висить без діла старий піджак. Не день-два, а завжди, висить собі і висить, ніби забули господарі про нього. Отам і живуть всі сніфтики цього міста. Найчастіше в кишенях у них обідові зали, під полами - школи для діточок-сніфтенят, а сплять вони у ґудзиках. В кожній ґудзиковій дірці може аж дванадцять сніфтиків поміститися, еге ж.... Така от колонія. Господареві того піджака чи куртки вони ще в дитинстві нашіптують, щоби він той піджак не ховав і не викидав. Буває, що і не на балконі тримають. а деінде. Скажімо, у Львові колонія сніфтиків вже скоро сто років як живе у гардеробі одної з бібліотек в пальті, залишеному там колись польським вчителем, казкарем і чарівником Янушем Корчаком. В чеському містечку Брні - в рибальській куртці на вітрині старезного магазину для мисливців і рибалок. А в багатьох селах, де у людей немає балконів, сніфтики живуть на опудалах. Оце ви бачите опудало в городі і не знаєте, може, там десь в кишені якраз вечеряє ціла колонія цих створіннячок!

В одному містечку над річкою, десь на Поділлі, сніфтики саме так і квартирували - в старенькому фетровому пальті на oпудалі посеред кукурудзяного поля. Жили собі і жили, аж якогось дня ішов через то село Петро Павлюта. Чоловік то був, м'яко кажучи, нехороший: волоцюга, п'яничка і любитель взяти, що погано лежить, себто вкрасти. І коли проходив через містечко, то перше поцупив через відкрите вікно шинку, пляшку вина і шматок ковбаси, потім зайшов край села на поле, набрати без дозволу кукурудзи, а попри кукурудзу видивився пальто на опудалі, та й забрав собі також. Так в пальті і пішов далі. Сніфтики, ціла колонія, тоді якраз усі спали, попрокидалися - а вони вже і не в себе в місті! І вже навіть досить далеко, бо Павлюта не просто йшов, а під'їхав добрячий шматок дороги на чиїйсь фірі; потім, коли його фірман побачив і зігнав, сів десь при дорозі, запалив вогню, посмажив кукурудзи і ліг спати. Сніфтики, звичайно, одразу ж полетіли нашіптувати йому на вухо, аби він повертався назад. Але де такий чолов'яга розчує слабенькі і тоненькі голосочки! Тільки раз, хіба, чув трохи якесь пищання, бо почухав у вусі пальцем, засопів і перевернувся на другий бік. А на наступний день ішов далі геть від того містечка. Де, між іншим, вже цілий день як не посміхалися маленькі діточки. Батьки одразу захвилювалися, і було чого! Ніхто не знав, що їм треба шукати старе пальто з опудала. Сам господар поля, як побачив, що пальто вкрали, повісив туди свою стару і подерту колишню шкільну форму, а про пальто одразу ж і забув.

Сніфтики краденого пальта тим часом зібралися на раду, щоби вирішити, як їм повернути колонію на місце. В обідовій залі (кишені) місця для всіх не стало, бо там тепер була пляшка, тому зібралися в "школі" - під підкладкою лівої поли. Всі думали і гадали, а найліпше надумала маленька сніфтик-дівчинка, учениця школи під полою. Вона запропонувала, щоби на другу ніч вони усі не просто говорили, а говорили разом, хором, на "три-чотири". Потренувалися трохи, а потім полетіли . Перше не дуже їм то виходило, але та школярка, що придумала говоріння хором, почала диригувати, як ото в справжньому хорі, то все пішло трохи дружніше. Виходило досить голосно - Петро через сон щось трохи навіть почув. Але, на жаль, не все зрозумів - бо голоси у сніфтиків таки зависокі для дорослого вуха. Тому на другий день Павлюта хоч і далі від нашого містечка вже не ішов, але і назад теж не попав, тинявся в околицях і ніяк не міг згадати, що ж він таке думав зробити і куди оце він таки думав піти. А дітки тим часом вже другий день як не посміхалися, а батьки засмутилися ще більше - адже коли не сміються діти, то і дорослим зовсім невесело.

Тим часом наші знайомі сніфтики не опускали рук і крилець. Вони знову цілий день тренувалися говорити хором, придумували правильні слова, а ще найстаріший в колонії сніфтик згадав, що голос грубшає, якщо пити холодну воду. Холодильника в них, правда, не було, але вони назбирали ранкової роси і всі наковталися холоднющих крапель, а заодно всі промочили собі шкарпетки. Кашлюкали, правда, потім кілька днів, але ж дитячий сміх того вартий! Тому що вони всі не лише кашлюкали, але і захрипли, і стали голоси наших сніфтиків не такими тоненькими (тимчасово, звичайно). Цього разу Петро Павлюта вночі все, нарешті, і почув, і зрозумів. Так що на другий день йому стало совісно за своє безглузде життя, і він, отак несподівано, повернувся в тоте містечко над річкою. Пальта на опудало вішати не став -- там уже не було куди, зате знайшов неподалік від кукурудзяного поля стару закинуту буду. Там і поселився, і почав жити і працювати. А мушу вам сказати, що одному ремеслу Петро ще хлопчиком таки встиг навчитися - шити чоботи і черевички. Навчився він цього у свого тата - шевця хорошого, хоч і трохи нехарапутного. Від тата у Петра залишалося вміння шити взуття, а ще - пара дуже гарних чобіт. Вже старі, чоботи ті були ще цілі і міцні. І незвичайні - в кожному чоботі було по кілька маленьких кишень, так зручно було носити сірники, голку з ниткою, а то і кілька монеток, коли були. Так от, Петро Павлюта взяв ті чоботи і поставив на дашок своєї буди - ніби знак, що "отут є чоботар". І почав працювати - ремонтувати і шити людям різноманітне взуття. Люди до нього йшли, бо працював він добре, чоботи в нього над дверима висіли файні, та і сніфтики, може, комусь на вушко нашепотіли про нового майстра. А сніфтики переїхали... ви ще не здогадалися? ну, звичайно - вони переїхали в ті самі чоботи! Це була єдина в світі колонія сніфтиків, що мешкала не в верхньому одязі, а у взутті. І не дивно, що єдина, бо чоботи ж були теж такі одні, для цього навіть слово спеціальне є - унікальні, от! Так в чоботях і жили, і діточок смішили, і все було добре. А Петро Павлюта зовсім змінився, став хорошим і ще багато-багато років шив у тому містечку всім чоботи. Спочатку мав так багато замовлень, що перших два роки лише на замовлення і шив, а собі нову пару справити не встигав, то про нього сусіди жартували: "Чоботар без чобіт". Може, ви навіть чули такі слова? Так? От і добре. Але не хвилюйтеся, зараз він собі чоботи вже пошив, аж три пари, та й хату нову має, і господарство всяке, але приказка - залишилася.

2010

Ілюстрація Юлі Косівчук
https://farm8.staticflickr.com/7867/47019098731_06547e72eb_o.png