Переклав Василь Білоцерківський

Наш час, час якнайсерйозніших переоцінок усіх цінностей, переглянув не лише матеріальний світ, але і світ моральних категорій. Імена, які колись сяяли нам, немов зірки на небосхилі, імена, перед якими колись ми відчували пієтет, зів’яли в повсякденні, а люди, яких у мирні роки ми заледве помічали, кого приховувала тінь, яку кидали події, – посіли в нашому внутрішньому світі дуже важливе місце. І от, ледве не частіше від інших згадуване з посмішкою зверхності ім’я однієї жінки нині знайшло відгук у наших серцях; Берту фон Зутнер наші нащадки шануватимуть як одну з героїчних, трагічних особистостей історії духу. Думка, яку вона породила, своїм подихом наповнює наш час, і оскільки ця думка справді живе в усіх нас, то було б невдячною забудькуватістю не згадати людини, яка подарувала нам цю думку, присвятивши їй усе своє життя.
Не знаю, чи маю я право говорити вам про цю незвичайну жінку, позаяк, – кажу цілком щиро і з соромом, – мушу залічити себе до числа тих дуже багатьох, хто недостатньо глибоко поважав її, хто недостатньо цінував її працю тоді, коли вона була жива. А як легко було б віддати їй належне, яким благородним, яким благодатним обов’язком це б було!
Вона жила поруч, серед нас, у нашому світі, у Відні, вона була комунікабельна, уважна, доступна кожній окремій людині, і найбільшою радістю для неї було зібрати прихильників, нових прибічників своєї ідеї. Я мав багато можливостей зустрічатися з нею; і привабливість її вигляду, і її доброзичливість, і величезна сила її діяльної волі, що наснажувала вже підстаркувату жінку, були чарівливо очевидні й викликали повагу до неї. Її діяльність мусила викликати в кожній чуйній людині глибоку симпатію, але симпатія, з якою суспільство зустрічало її ідеї, була байдужою, в’ялою, інертною, тоді як Берта фон Зутнер палала від пристрасті свого пророчого страху.
Спробуймо ж не ухилятися: наша спільна провина врешті полягає в тому, що її натхненні зусилля призвели всього лише до скликання невеликих конгресів, до результатів, ледве помітних світовій громадськості, тоді як ідеї, за яку вона боролася, належало перебувати в центрі європейської думки, і ця запізніла вдячність не звільняє нас від неспокутної провини. Але чим більше ми усвідомлюємо нашу власну оману, тим більше ми здатні зрозуміти й гідно оцінити моральну красу цієї жінки та її позачасову місію.
Усі ви знаєте, що Берті фон Зутнер не довелося пережити цього жаху, озлобленими й водночас безсилими свідками якого ми є, що тільки її смерть – причина того, що вона не очолює цього нинішнього конгресу. Вона померла за вісім днів до того пострілу в Сараєві, і от, місяць потому, вже видається, – доля полюбляє такі драматичні прикмети, – що провідна ідея її життя, запобігання війні, померла вкупі з нею.
Але тільки люди тлінні, думки – ніколи. Подібно до безсмертної душі людства, вони продовжують жити в окремих людях і націях, – то лише здається, що думки помирають. Думка продовжує блукати світом, інші люди несуть її до тієї пори, коли вона здійсниться. І саме тому, що Берта фон Зутнер не дожила до здійснення своєї мрії, можливо, зовсім небагато не змогла дожити до цього здійснення, саме через цю, здавалося б, безпеку її існування необхідно пам’ятати це життя, яке було уособленням трагічної ідеї нашого часу.
Берта фон Зутнер, уроджена графиня Кінська, була австрійською аристократкою, усе її життя символічно вписалося в часовий проміжок між двома війнами, які Австрія провадила в останні п’ятдесят років, – між війною 1866 року і цією війною – 1914-го. Першу війну вона бачила ледве не дитиною, але бачила так, як повинна бачити війну справжня жінка, з усім людським співчуттям, з усіма безмежними жахами. І все своє життя вона перебувала під владою єдиної думки: виключити повторення цього жаху для своєї батьківщини і – позаяк вона була не лише австрійкою, але й громадянкою світу – для всього світу.
Двома словами, якими вона пойменувала свою першу книжку, вона сказала все, що хотіла сказати. Книжка називалася «Геть зброю!», і ви знаєте, що ця книжка – на жаль, не основна її думка – завоювала світ. Лише на долю ще однієї жінки випав подібний успіх пропагандистки прогресивної ідеї – на долю американської письменниці Бічер-Стоу, що написала роман «Хатина дядька Тома», який завдав смертельного удару рабству, визволив мільйони людей з неволі. І Берта фон Зутнер своїм викривальним памфлетом теж хотіла визволити мільйони заляканих людей.
Тут належить звернути вашу вагу на те, що саме жінці дано досягти в мистецтві приголомшливих висот тоді, коли вона залишається вірною собі, коли вона звертається до найважливіших людських цінностей – до милосердя і почуття материнства. Саме до цього найдавнішого, первинного, материнського почуття жінок усього світу звернулася Берта фон Зутнер, вигукнувши на весь світ: «Геть зброю!»
Можливо, думку про мир в усьому світі інші висловили глибше, наснаженіше, передусім Толстой, який сприймав цю ідею як найвищу свободу людей, як обов’язок перед Богом – жива істота зобов’язана берегти життя інших істот. Багато філософів, правознавців і економістів також створювали поважні теорії, альтернативні кривавим розв’язанням суперечок народів між собою. Але тільки тепер, під час війни, ми стали розуміти всю складність проблеми, що виникає через суперечності між внутрішньою – людською – відповідальністю і зовнішньою – державною. А вона, Берта фон Зутнер, пішла прямою дорогою. Вона мала святу, наївну віру в розум людства і завжди повторювала нам знову і знову одну просту істину, що записана в усіх бібліях світу, – «Не вбий». Вона говорила це іншими, новими словами: «Геть зброю!» – і говорила так пристрасно, так часто, так безнастанно, як ніхто до неї не говорив, бо – сама не маючи дітей – віддала всьому світові ту нескінченну любов, якою була обдарована.
Коли вона вперше крикнула на весь світ ці слова «Геть зброю!», люди слухали з цікавістю. Та оскільки вона дедалі знову говорила одні й ті самі слова «Геть зброю! Геть зброю!», допитливим стало нудно. Цю дивну одноманітність думки сприйняли як її бідність, очевидність ідеї – як банальність. Декотрих це стало дратувати, вони думали: яка потреба в мирний час постійно закликати до миру. Наш удавано мудрий світ почав сприймати Берту фон Зутнер як лжепророка, і поступово громадська думка запхала її в дальній кут до окультистів і теософів, вегетаріанців і винахідників воляпюка, у завулок, який сусідить із божевільнею.
Але вона не відступала, щораз знову повторювала свій заклик, як наче хотіла втовкмачити його в голову людства. Поступово вона стала мішенню для глузів, «Бертою Миру» гумористичних листків, і все частіше згадували ім’я цієї доброї жінки з таким наголошеним співчуттям до неї, немовби її доброта межувала з дурістю.
Але жінка, про яку думали, що вона більше не має чого сказати, крім цих двох слів, мала глибокий інстинкт Кассандри й пильність Лінкея, вартового вежі. І тому вона зі страхом передчувала цю світову війну, ніби грозу, і тому протягом десятиріч вона була звинувачувальним сумлінням народів, і тому вона вчасно виявила також єдино необхідну зброю нашого часу – організованість.
Пильна, вона бачила, як в усіх країнах постійно вдосконалювали жахливу машину війни, як ця система охопила всі сфери людської діяльності: промисловість, література, мистецтво виявилися втягнутими в неї, як усі людські інстинкти: і найбільш ниці – пиха, заздрощі, кровожерність, марнославство, і найблагородніші – натхнення, жертовність, чуття спільності – усіх їх ця воєнна машина переробляла як сировину.
І Берта фон Зутнер збагнула, що самими лише неозброєними почуттями такої велетенської машини не зруйнувати, що її організованості слід протиставити іншу, таку ж сильну, навіть сильнішу систему: організації війни повинна дати відсіч організація миру.
Про ідею організації як такої можна думати що завгодно, можна славити її за те, що вона – тріумф сучасного людства, можна ганити за те, що вона знищує індивідуальність, але вона, ця організація, є в нашому житті, більше того, вона – щонайважливіша форма існування нашої сучасності, і навіть той, хто хоче її зруйнувати, може зробити це, лише послуговуючись її методами. Берта фон Зутнер перша пророчо збагнула: «Підготовка – це все». Улюблену приказку військових вона, задля справи миру, взяла на озброєння у своїх супротивників, закликавши всіх брати участь у боротьбі з небезпекою, спільною для всього людства. Ця ідея внутрішньої й зовнішньої підготовки виявилася правильною не лише для націй, але і для окремих людей; у ній єдиній був порятунок у той час.
Майже всі нечисленні видатні люди – наші сучасники – переконані супротивники війни стали такими не єдино за велінням душі, але й під впливом її ідеї організованого протистояння загрозі миру. Толстой прийшов до цієї ідеї й зміцнився в ній по двадцяти двох роках якнайнапруженіших роздумів; Роллан задовго до війни у своєму романі, у якому порівнював європейські культури, висловив своє переконання в непорушності найвищого єднання народів. Лише ті, кого війна не спостигла зненацька, лише підготовлені й внутрішньо організовані змогли сконцентрувати всі свої сили для духовного протесту, і якщо всі люди світу у своїй велетенській більшості розгубилися, то це сталося тільки тому, що вони були осторонь організованої боротьби супроти війни, яку розпочала Берта фон Зутнер.
Але ж яке коротке було її життя для розв’язання поставленого перед собою безмежно тяжкого завдання! Як легко мілітаризмові, як тяжко пацифізму! Якщо воля до війни звертається до сили, гордості, пристрасті – інстинктів людства, котрі постійно проявляються, якщо вона оперує аргументами давніх часів, то воля до миру повинна розбудити приховані інстинкти – терпимість, поступливість, миролюбність – і нічого не може протиставити традиціям, окрім неокресленої мрії.
Усі ці труднощі вона, Берта фон Зутнер, розуміла, ймовірно, ліпше, аніж ми можемо припускати, але вона була ідеалістом, а бути ідеалістом не означає – як думає більшість людей – не бачити спротиву дійсності ідеї або недооцінювати силу цього спротиву, ні, це означає: попри всі труднощі боротися до кінця за здійснення ідеї, реалізацію якої вважаєш життєво необхідною.
Напевне, Берту фон Зутнер опанувала тільки одна думка: «Геть зброю!», але її неминуща велич полягає в тому, що ця думка була не тільки правильною, але і єдино важливою думкою нашого часу. І метою тридцяти років активної діяльності героїчної жінки було дедалі глибше запроваджувати цю думку в дійсність. Але хто ж бо допомагав їй, хто стояв біля неї? Хто вступав у це Товариство миру, яке вона заснувала? Чи не залишилися ми вдалині від її планів через певну недовіру до цього Товариства, через певне неблагородне, пихате небажання служити само собою зрозумілому? Чи не вважали всі ми, що кожен із нас самостійно зробить щось суттєвіше, ніж у єднанні, спільно?
А вона, байдужа до всілякої байдужості, невтомна у своїй роботі, заснувала Товариство миру, австрійське, угорське, поспішала з конгресу на конгрес, домагалася зустрічей з керівниками держав, з дипломатами, які давали їй обіцянки, що ні до чого не зобов’язували. Вона залучала до своєї справи маси людей, цілі нації. А якщо не знаходила багатьох, шукала одинаків.
Вона знайшла Альфреда Нобеля, винахідника страшної вибухової речовини, розбудила його сумління, і він заснував премію, що була покликана бодай раз на рік нагадувати людству про існування організації, яка бореться за мир. Вона знайшла Карнеґі, господаря Пітсбурґа, в якому днями й ночами виготовляють тисячі гармат і гвинтівок, і зацікавила його своїми ідеями. Пов’язуючи ідеєю миру людей різних націй одне з одним, вона утворила ланцюг, якого й нині повністю не розірвати зусиллями мільйонів солдатів.
Так ця героїчна пропагандистка ідей людяності дала нам пам’ятний урок того, як жінка, навіть коли закон відмовляє їй у впливі на політику, оскільки вона не має виборчих прав, все-таки знайшла шляхи діяти на людей – від серця до серця, від душі до душі – аргументами гуманізму пробуджуючи сумління в кожному, хто має почуття відповідальності.
І як вона зверталася до совісті людства, яка була пильна у своїй «Вахті миру»! Місяць за місяцем вона видавала цей часопис – мало читаний, мало помітний і трагічним чином відомий лише тисячі вже переконаних прихильників миру, а не сотням тисяч людей, яких би належало переконувати в істинності цих ідей! Одна вона закликала до застосування радикальних засобів, тоді як інші прагнули зберегти оманливо добре самопочуття громадської думки дипломатичними мазями й політичним мікстурами. За два десятиріччя до світової війни Берта фон Зутнер знала, що війна вибухне, а всі ми, перебуваючи за два кроки від неї, нічого не підозрювали.
Але – запитую вас і себе – чи справді я маю рацію, кажучи, що ми нічого не підозрювали про цю війну, нічого не знали про те, що вона готувалася? Відповісти однозначно «так» або «ні» було б неправильно, бо кожній людині в тій чи тій ситуації притаманний лише їй одній небезпечний спосіб пізнання – спосіб, який співіснує з бажанням не знати. Це бажання не знати пов’язане з нашим найважливішим інстинктом – волею до життя.
Ми багато чого помічаємо навколо себе, але помічаємо не усвідомлено, оскільки не хочемо цього помітити, силоміць витісняючи й відкидаючи назад у підсвідоме, у сутінкову ділянку наших чуттів те, чого не хочемо знати. Так, усі ми чудово знаємо, що кожен із нас помре. Смерть живе в нас і щодня її ймовірність у кожному зростає. Але, аби радісніше почуватися так, начебто житимемо вічно, ми нічого не бажаємо знати про нашу смерть.
Коли навесні їдемо за місто і милуємося краєвидом, який проминає у вікнах вагона, ми знаємо, що попереду, у нестерпній жарі біля топки паровоза страждає напівголий кочегар весь у кіптяві. Та оскільки нам відомо, що з думкою про кочегара ми не зможемо повною мірою насолодитися гарнотами природи, силоміць ми пригнічуємо в собі думки про кочегара.
І достеменно так само в мирний час через лінощі, легковажність, через інстинкт самозбереження ми не вірили у можливість війни, бо не хотіли хвилювати, засмучувати себе. А вона, Берта фон Зутнер, одна взяла на себе трагічну місію вічного порушника спокою, незручного для свого часу, як Кассандра в Трої, як Єремія в Єрусалимі. Над життям із в’ялим, нечуйним серцем вона героїчно віддала перевагу життю серед людей, які глузували з неї.
У цьому – велич Берти фон Зутнер, велич її прикладу для нас. Ніколи насмішки з неї не могли змусити її відмовитись од ідеї, якій вона була щиро віддана. Одного разу Достоєвський сказав, що найбільшою помилкою людства, найнебезпечнішою завадою нашим силам є наш страх виявитися смішними. Цей страх вона подолала. Вона не побоялася боротись за досягнення нібито недосяжного.
Звичайно, вона й сама ліпше від будь-кого іншого знала про глибоку трагічність ідеї, яку боронила, про ледве не безнадійно трагічне становище, яке від початку властиве пацифізму: він завжди не на часі, несвоєчасний: у дні миру він не потрібний, під час війни – безглуздий, у дні миру – безсилий, під час війни – безпорадний. А проте Берта фон Зутнер, подібно до Дон Кіхота, який бився з вітряками, усе своє життя боролася за перемогу великої ідеї, і тільки тепер ми з жахом дізнаємося те, що вона знала завжди: ці вітряки перемелюють не вітер, а кістки європейської юні.
Можливо, і сьогодні, коли мільйони людей кинуто в безжальну бійню, ми здаємося розсудливими й розумними, смішними й обмеженими, вимагаючи, здавалося б, недосяжного, говорячи про братерство й умиротворення націй. Але саме приклад цієї великої жінки показує, що не можна плутати успіх з діями, не можна вважати, що дерево, яке не родить нині, у майбутньому також не даватиме плодів.
Нехай інші звинувачують нас у тому, що ми несправедливо повелися з цією жінкою, що за її життя ставилися до неї з байдужою доброзичливістю і своєю пасивністю, яка заслуговує на осуд, заважали їй реалізовувати її ідею, але її приклад переконливо показує, що впливати на все живе можна тільки тоді, коли у своїх діях людина керується лише власними заповітними думками, а не зовнішніми можливостями часу, коли з свого життя людина черпає переконаність, а з переконаності – своє життя.