Переклав Василь Буколик

Якщо я наважуюся говорити сьогодні про красу і сенс рукописів, то лише тому, що в наші дні ще немає ясного уявлення ні про сенс, ані про красу цих таємничих скарбів. В інших творіннях мистецтва їхній сенс мовби виступає назовні, їхня краса не оповита ковдрою таємниці. Наприклад, картина, яку написав майстер: ми повинні лише підійти до неї, і наше око насолодиться її формами, її барвами; ваза, вміло оброблена бронза, килим, який виблискує візерунками, – поставши перед нами в усій своїй оголеній красі, тим самим вони вже ніби вичерпали свою потаємну сутність. Кришталь, монети, геми – аби відчути захват, достатньо поглянути на них пильно. Ці скарби ми розуміємо і любимо, сливе не замислюючись, – так чарівливо легко вони опановують наші почуття. Порвняно з цим зібрання рукописів майже нічого не говорить нашому зору. Та й чим іншим можуть уявити його наші очі, як не купою запилюжених, напівзітлілих, замараних аркушів паперу, шелестким навалом листів, актів і документів, певно, настільки марних, що, якби вони випадково залишилися там, де їх знайшли, чиясь непомірно кваплива рука викинула б їх як непотрібний мотлох. І справді, ця зовнішня, гадана непримітність рукописів стала впродовж сторіч причиною безглуздого знищення величезних цінностей. Рукописи Шекспіра, його листи, нотатки, найбільші й незнані нам музичні твори, дев’ять десятих усієї античної літератури, багато драм Софокла й Евріпіда, строфи Сафо – усе було знищене тільки тому, що сенс і краса цих священних сторінок не були очевидні. Адже аби зрозуміти глибоко приховане значення цих скарбів, необхідний внутрішній інтерес до них. Тільки серцю, а не грубим зовнішнім почуттям може відкритися краса і духовна цінність рукописів.
Не кожному дано ввійти в їхнє загадкове царство. Це може зробити лише той, хто опанував ключ до їх пізнання, кого рухає моральна сила – найпрекрасніша, наймогутніша сила на світі – пієтет. Аби розуміти рукописи, а зрозумівши, полюбити їх, аби дивуватися ними, впадати від них у хвилювання і захват, ми спершу мусимо навчитися любити людей, чиї життєві риси зафіксовані в них навіки. Автограф Кітса залишиться для нас звичайним списаним аркушем паперу, допоки лише сама згадка поетового імені не зворушить у нас якнайшанобливішої згадки про ті божественні вірші, котрі колись ми читали й котрі так само реальні й відчутні для нашої душі, як і кожен будинок цього міста, як небо над ним, як хмари й море. Аби відчувати покірне тремтіння перед одним із аркушів, який є тут, – перед начерком «Місячної сонати», – необхідно, аби ця срібна мелодія вже одного разу прозвучала в нас самих. Тільки коли ми ставимося до поетів, композиторів та інших героїв духу і дії з почуттям пошани, нам відкриваються сенс і краса їхніх рукописів.
Адже наше внутрішнє ставлення до великих геніїв людства разючо двоїсте. З одного боку, ми не сумніваємося, що вони були величнішими, божественнішими, ніж ми, звичайні, маленькі люди; ми усвідомлюємо, що вони вищі за нас, і це навіює нам почуття щонайглибшої поваги до них. Але, з другого боку, ми також переживаємо і почуття таємного задоволення від свідомості того, що ці божественні, геніальні творці були такими самими земними істотами, як і ми, що вони, котрі духом вищі, ніж ми, прості смертні, мешкали в будинках, спали в ліжках, носили вбрання, писали листи; і ця їхня буденність приносить нам скромні радощі, коли ми побожно зберігаємо все, що нагадує про їхнє земне буття. Гордовита свідомість їхньої земної близькості до нас дозволяє любити все, що відчутно нагадує про їхнє життя, спонукає вивчати написані про них книжки, збирати їхні портрети й спогади їхніх сучасників; але ніщо не розкриває настільки переконливо й блискуче їхньої творчої постаті, як їхні рукописи. Бо в них відбите справжнє обличчя митця, і ми немовби проникаємо в саму святиню його істоти – у його робітню. Ґете – сам один із цих безсмертних – розумів «безсмертну цінність» рукописів. В одному із своїх листів він казав: «Споглядаючи рукописи видатних людей минулого, я мовби чарівним чином стаю їхнім сучасником. Подібні документи їхнього життя дорогі мені коли не так само, як портрет, то, в кожному разі, як його бажане доповнення або заміна».
Я викликав з царства духів великого свідка, що потвердив свою любов до рукописів на ділі, колекціонуючи їх; але Ґете був не єдиним, перед ким відкрився цей чарівний світ. Йоганн-Себастьян Бах зберігав нотні рукописи Генделя, Бетговен – Моцарта, Шуман – Бетговена, а Йоганнес Брамс – усіх їх разом. Цей дивовижний ланцюг тягнеться крізь усі часи, бо власне той, хто творить сам, відчуває достеменний пієтет до творчості інших, тільки митець здатен зрозуміти й проявити любов до цих первинних і найбільш приголомшливих еманацій мистецтва. Але ці майстри берегли папери своїх духовних учителів і побратимів не лише як реліквії; на власному досвіді вони пізнали, що саме в рукописах, і тільки в них, приховано одну з найглибших таємниць природи, і, можливо, навіть найглибшу. Адже з безлічі нерозв’язних таємниць світу найглибшою і найпотаємнішою залишається таємниця творчості. Тут природа не зносить підслуховування. Ніколи вона не дозволяє підглянути останній акт творіння; ані те, як постала земля, ані те, як виникла маленька квітка, ані те, як зароджується вірш і людина. Тут вона безжально, без усілякої поблажливості опускає завісу. Навіть поет або композитор – той, хто сам переживає процес поетичної, музичної творчотсті, – згодом не зможе розтлумачити таємницю свого натхнення. Щойно творіння закінчене, митець вже нічого не може сказати про його виникнення, про його зростання і становлення; ніколи або майже ніколи він не зможе пояснити, як із його піднесених почуттів народився той чи той чарівний рядок або з окремих звуків – мотив, які потім звучать віки. Тут, як мовив я, природа не зносить підслуховування, тут вона суворо опускає свою завісу. І єдине, що нам може розповісти хоч небагато, що здатне бодай злегка наблизити нас до розгадки невловимого процесу творчості, – це коштовні аркуші рукописів. Подібно як мисливець за найменшими слідами знаходить звіра, так і ми подеколи за рукописами – вони ж бо є сліди життя, сліди творчості, – можемо простежити процес створення образу; викликаючи в нас почуття щонайглибшої поваги, заразом вони збагачують наші знання. Ось, наприклад, листок із записника Бетговена, в якому зафіксовано одну з таких прометеївських хвильок. Натхнення сливе ніколи не відвідувало Бетговена за письмовим столом, а завжди під час ходіння, у русі. Селяни з околиць Відня часто здивовано спостерігали за невисоким чоловіком, який, страждаючи на задишку, з непокритою головою блукав полями; вони мали його за схибленого; «Буркотун» – звали вони його, бо він, як шалений, завжди щось бурчав собі під носа, гудів, кричав, співав, розмахуючи в такт руками. Раптово зупинившись, він діставав з кишені замарану книжечку і, дряпаючи папір, грубим свинцевим олівцем нашвидку записував у неї кілька нот. У цих квапливих рядках мовби кристалізувався первинний образ, яким він народився – блискавичний, гарячий; і от на наших очах здійснюється диво: магічна сила рукопису раптово відкриває нам зазвичай невидну мить натхнення, подібно як рентгенівські промені роблять видимим скелет людини, недоступний нашим очах. Далі ви бачите інші аркуші, на яких композитор розвиває грубо накидану початкову мелодію, шліфує її, потім відкидає все зроблене і розпочинає знову. І від аркуша до аркуша ви схвильовано стежите, як змінювався душевний стан митця під час роботи. Тут ноти ллються палко і швидко, ледве встигаючи за запалом натхнення; там вони, мовби спіткнувшись, раптом зупиняються, перериваються, виникають знову й уриваються наново, і ви відчуваєте: поет, композитор тут не знаходять потрібного слова, мелодичного переходу. І, як у чарівному дзеркалі, відбувиється: тут – втома, там – виснаження, а в якомусь гнівному розчерку – навіть розпач, і тоді знову злет – тепер вже до останньої, остаточної перемоги. І от, нарешті, засяяло сонце сьомого дня, створено світ, закінчено працю, знайдено останню, вирішальну формулу – це перша земна форма прояву безсмертного творіння людства: скерцо з Дев’ятої симфонії або Моцартова «Фіалка» [1] в остаточному власноручному записі композитора. У рукописі більше, аніж у будь-якому оповіданні, у будь-якій картині, відбито нев’янучу звитягу духу над матерією. Вічно жива думка Ґете: аби осягнути творіння мистецтва, мало знати його досконало, треба простежити, як його створювано; тому багато літературних, багато музичних творів ми зможемо охопити в усій їхнй глибині, мабуть, лише тоді, коли через медіум рукописів перенесемося в той світ, де їх створювали.
Рукописні документи дозволяють нашій фантазії образно уявити не тільки творчий стан, але й історично важливі епізоди митцевого життя. Коли ж бо людський розум, гнаний фантазією, наважився розглядати кожен такий епізод як щось живе, то жоден з аркушів рукописів не видасться нам мертвим папером, шурхіт якого подібний до шелестіння опалого листя. Історичний рукопис часом має приголомшливу силу, адже кілька його рядків здатні відновити яку-небудь сцену набагао пластичніше, аніж це можуть зробити поет або біограф. Погляньте, приміром, на лист Бетговена, який він написав незадовго до смерті. От вже три місяці хворий композитор не підводиться з ліжка; тіло, колись міцне й огрядне, стало немічним і легким, як тіло дитини; його змарніла, безкровна рука вже давно не в змозі написати ані рядка. Вмираючи, він не підзорює про близькість смерті, його опановують понурі клопоти. Як він може жити, коли вже не здатний творити, чим заплатити за помешкання? Але він знає, що там, далеко, по той бік Ла-Маншу, є країна, де його люблять і шанують. Він одержав запрошення від Лондонського філармонічного товариства: на нього очікують концерти й гроші. Зневірений, він прикликає на допомогу, сподіваючись, що його крик почують за морем, але його руці вже не до снаги тримати перо; листа пише його довірений Шиндлер [2], аж до останніх потрясних слів: «Я надто втомився, більше нічого не можу сказати». Потім простягає йому листа в ліжко. З неймовірним напруженням, тремтливими, безсилими пальцями композитор виводить долі «Бетговен»; це вартує йому більше зусиль, аніж соната чи симфонія. І цей тремтливий, сповнений мук підпис не може не ошелешити кожну чуйну людину, бо ці літери Бетговен писав вже не сам: його пером водила смерть. У цих літерах неначе скам’янів крик душі, охопленої глибочезним страхом, незабутня мить, яку зберіг навіки цей аркуш паперу. І – який разючий контраст! – поруч лежить інший аркуш – шлюбне свідоцтво Моцарта. У ньому все дихає життям і веселощами, юністю і щастям, літери мовби скачуть у весільному танці; та й ми знаємо, що цього дня, ледве повернувшись із весілля додому, Моцарт, наче дитина, заходився витанцьовувати навколо столу вкупі з молодою дружиною, тому що йому нарешті вдалося здобути свою «дружиноньку», попри всі перешкоди і всупереч суворому батькові [3]. Так в одному аркуші кілька рядків вміщують якнайбільше людське щастя, а в другому – щонайглибше горе, і тому, хто вміє читати їх не лише очима, але й серцем, ці непоказні знаки скажуть не менше за очевидну красу книжок і картин. Рукописи володіють магічною силою, здатністю викликати в сучасність давно зниклі образи людей; повз ці аркуші ми проходимо як картинною галереєю, і кожен із них зворушує і захоплює на свій лад. Споглядаючи зібрання рукописів митців, відокремлених одне від одного простором і часом або взаємною прижиттєвою неприязню, мимоволі відчуваємо крізь простір і час різницю їхніх творчих постатей і заразом священну багатоманітність, якою мистецтво вміє підкорювати наші серця.
Ось велике, розмашне, серйозне письмо Генделя. У ньому відчутна могутня, владна людина і немовби чутно потужний хор його ораторій, у яких людська воля убрала в ритм непогамовний потік звуків. І як приємно відрізняється од нього вишуканий, легкий, грайливий почерк Моцарта, що нагадує стиль рококо з його легкими й вигадливими завитками, почерк, у якому відчутні самі радощі життя і музика! Або важка лев’яча хода бетговенських рядків; вдивляючись у них, ви неначе бачите небо, затягнуте грозовими хмарами, і відчуваєте величезне нетерпіння, титанічний гнів, який охопив глухого бога. А поруч нього – який контраст! – тонкі, жіночні, сентиментальні рядочки Шопена або сповнені розмаху і водночас по-німецькому акуратні – Ріхарда Ваґнера. Духовна сутність кожного з цих митців проявляється в цих рядках виразніше, аніж у довгих музикознавчих дискусіях, і таємниця, священна таємниця їхнього творчого «я» розкривається повніше, аніж у більшості їхніх портретів. Адже рукописи, поступаючись картинам і книжкам зовнішньою красою і привабливістю, мають-таки над ними одну непорівнянну перевагу: вони правдиві. Людина може збрехати, прикинутися, зректися; портрет може змінити її, зробити вродливішою, може збрехати книжка, лист. Проте в одному людина невіддільна од своєї достеменної сутності – у письмі. Письмо викаже людину, хоче вона чи ні. Письмо неповторне, як і сама людина, і подеколи промовляється про те, про що людина змовчує. Я зовсім не маю наміру захищати схильних до перебільшень графологів, які за кожним хутким рядком хотіли б укласти гороскопи минулого і майбутнього, – не все виказує письмо; але найсуттєвіше в людині, немовби квінтесенція її особистості, таки передається в ньому, наче в крихітній мініатюрі. І якщо ми навчимося так розцінювати письмо, так читати його, то зібрання рукописів стане для нас своєрідним фізіономічним світознавством, типологією творчого духу. Мають рукописи, окрім того, і величезне моральне значення, бо великодушно нагадують нам, що твори, якими захоплюємося в їхньому викінченому вигляді, є не лише прихильними дарами генія, але й плодом тяжкої, вимогливої й самовідданої праці. Вони показують нам бойовища, де відбувалися битви людського духа з матерією, одвічну боротьбу Якова з янголом; вони ведуть нас у глибину царства Творіння і змушують нас подвійно любити й шанувати людину в митці заради її священної праці. Усе те, що скеровує наш погляд від зовнішнього до внутрішнього, від тлінного до вічного, – благословенне, і тому ми повинні ставитися до цих зовні непоказних аркушів зі ще більшим пієтетом через їхню внутрішню красу, бо немає чистішої любові, аніж любов до духовно прекрасного. Усе інше минає, тільки вона одна триває вічно, як мовив поет: «A thing of beauty is a joy for ever» [4].

Промова, яку автор виголосив у Лондоні 1935 року на книжковій виставці газети «Sydney Times».
1. Моцартова «Фіалка» – популярний вокальний твір В.-А. Моцарта.
2. ... його довірений Шиндлер... – Антон Шиндлер (1795–1864) – секретар Бетговена, автор першої великої біографії, що охоплює період його зрілої творчості до кінця життя.
3. ...вдалося здобути свою «дружиноньку»... всупереч суворому батькові. – Моцарт одружився зі співачкою Констанцою Вебер 4 серпня 1782 р., попри волю батька і потайки від нього.
4. «Прекрасне нам дарує вічну радість». (Цитата з Кітсового «Ендиміона».)