Світлана завжди у неділю давала дітям гроші на морозиво і на білети в кінотеатр, але не цього разу. До зарплатні залишався тиждень, а у її гаманці лежало всього п'ять карбованців. «Колос на глиняних ногах» розвалився і всі кошти у Ощадбанку згоріли одночасно. Трикотажна фабрика, на якій раніше працювала жінка, наказала довго жити. Тепер там кожний цех орендували в'єтнамці, китайці, а люди, які приватизували державне майно, залишилися на вулиці з брехливими сертифікатами в кишені. Чоловік Світлани, що працював водієм, ще якимось чином втримався на підприємстві, але через пів року на нього чекала така ж сама участь.
— Миколо, що ти лежиш на дивані? Скоро дірку протреш! Футбол не набрид? Взяв хоча б вудочку і сходив би на рибалку. Може, кішці якогось карасика упіймаєш. Холодильник порожній, а їсти усім подавай, і то не що-небудь, а «Докторську» ковбасу. А звідки мені її взяти, коли грошей нема? — тараторила жінка, зиркаючи фурією на чоловіка.
Микола не зважав на дружину, яка вже третій день намагалася з ним посваритися. Уникав сварок, заспокоював.
— Що ти розійшлася у вихідний? На рибалку потрібно вставати о шостій, а зараз уже десята година.
— От, ледар! Діти - голодні, манька - нявкає, жучка - гавкає, а він - у вус не дує, вилежує боки, втикає у голубий екран. — Підійшла до телевізора і вимкнула на самій цікавій миті.
— Я ж тобі віддав усю зарплатню, усе до копійочки, — спалахнув чоловік. — Навіть на сигарети собі майже нічого не залишив, у хлопців стріляю. Хіба тобі не вистачило того, що я приніс?
— Вистачило б, якби ти не водив на обіди своїх дружків. То Івана, то Степана, а то цього дебелого, вайлуватого Анатолія. Чому ж ти хоч раз до них не підеш, щоб там тебе нагодували і з собою дали? Скільки я можу тягнутися? Тисячу разів тобі казала, щоб нікого мені більше не приводив. Самим немає що в рот покласти, а він різну шантрапу ледь не щодня годує.
— Шкода хлопців, далеко живуть, а ми поряд з роботою. — виправдовувався Микола.
— А чому ж твої любі друзі не подумають, що з пустими руками по чужим ресторанам не ходять? Хоч би разочок дітям цукерочку принесли чи яблучко з власного саду. Це лише ти у мене такий йолоп, що всіх тобі шкода, а їм на нас накласти з високої гори, використовують і все! Косять під дурників, бач, безплатний шинок знайшли, а мені тут коло вас упахуйся, догоджай, від плити не відходь, не кажучи вже про витрати!!! — сьорбала носом від ядучої цибулі, яку нарізала на борщ, роздратована жінка.
— Свєтко, що сталося, чому ти сьогодні така навіжена? Яка муха тебе вкусила?
— Максимка і Аллочка просили на морозиво, а я відмовила! Це ти в усьому винен!!! Думаєш про інших, а не про рідних дітей, — не вмовкала жінка грохаючи немитим посудом перед носом чоловіка.
Микола не стримався, кинув ложку, стукнув кулаком об стіл, плюнув в серцях і, вхопивши риболовні снасті, вилетів кулею на двір. Йому ліпше посидіти біля тихої води, ніж вислуховувати докори дружини і давитися яєшнею.

Через годину подзвонили.
— Ти диви, не довго музика вигравала, — горлала Світлана, відчиняючи вхідні двері.
Перед порогом стояв Анатолій, співробітник Миколи.
— Ой вибач, Толю, думала, що чоловік повернувся з рибалки, а я тут забігалася на кухні, гостей не чекала, — усміхалася, витираючи мокрі руки об поділ фартуха.
— Тримай швидше, бач, капає морозиво. Зразу поклади в морозилку, бо поки доніс, то майже розтануло. На вулиці спека.
«Три пачки «Київського каштана» — нічого собі! — подумала Свєта. – Мабуть, вовк у лісі таки здох.
— Ой, як у тебе смачно пахне борщем, — підлещувався Анатолій.
— Окрім нього, хіба що сало з яєшнею можу запропонувати, бо...
— Насипай, пойдьот! Голод — не тьотка. Ще сьогодні не снідав.
Господиня заметушилася, а діти прибігли на кухню, почувши з іншої кімнати чарівне слово — «морозиво».
— Ой, і смачнючий же у тебе борщик, Світланко. Скільки б не частувала — дивуюся. У моєї Гальки такий не виходить, — уплітав за обидві щоки, прицмакуючи товстими губами на всю кухню, вприкуску з салом і часником, поки не набив свого «гарбуза» по самісінький хвостик.
— Тю, а за морозиво був би забув? Ха, ха, ха!!! — сміявся, приязно дивлячись на п'ятирічну Аллу і семирічного Максимка, погладжуючи роздутий живіт, як барабан, від задоволення.
Діти стояли коло холодильника, кліпали оченятами і теж весело сміялися, поки Світлана виймала холодні ласощі з морозильної камери.
— Давай сюди і мисочку чисту теж, — відібрав морозиво в яскравих обгортках з рук господині.
«Мабуть, сам хоче вручити малим, щоб запам'ятали доброго дядю» — думала жінка, гладячи дітей по голівці.
Анатолій розірвав лискучі обгортки і скинув три пачки морозива в одну миску.
— От би ще полити абрикосовим чи малиновим сиропом і притрусити волоським горіхом. У тебе, Світланко, часом нема?
— Нема!!! — зрозуміла, що її діти морозива від нього не отримають.
Перехопила сумний погляд Аллочки і серце в грудях защеміло, зайшлося ридмою. Зітхнула, витягла з гаманця останню п'ятірку і сунула в долоньку сина.
— Ідіть, любі, купіть й собі морозива і на мультики обов'язково сходіть.
— Тільки беріть «Київський каштан», дуже смачне! — радив Анатолій навздогін, жадібно сьорбаючи молочну нугу, злизуючи ніжну пінку, яка танула на очах. Та миттєво поперхнувся, закашлявся, мисочка вислизнула з рук і рідке морозиво розтеклося масним білим місивом по підлозі.
— О, то, може, хай малі і мені куплять три пачки? — але за дітьми давно вже й слід простив…
А ввечері прийшов Микола з чудовим уловом. Піймав кілька гарних сомів, які на тому місці, де зазвичай ловив, не водилися зроду.