Спіймати віршем рух думок
усесвітів супротилежних
в легкому рокотанні струн
і в рокоті розкотів грому
я намагаюся щодня.
Але, як прогорають обрії,
здіймаючи сузір’їв іскри,
в чиюсь я сам втрапляю пастку.

Хтось пише мене тишею,
хтось вимовляє мене хмарами,
малює мене хвилями
і грає на безоднях пам’яті
він радіосигналами,
мене в мені спіймавши мною,
та й по латках очей і люків
вже сновидіннями скромадить.

Але не скімлить в самоті
насмішкуватий розум барда:
він і над пасткою вночі
сміється, і над людоловом,
який не є відмінним від
людей, ним вловлених майстерно
і в заплутонових пустелях,
і в хащах орбітальних Сонця.

Цей тихий сміх, багаття сміх,
тріщить по маскування хмизу…
Тож людяність ловця – з її
моїми снами й помилками –
жаринами вже точиться
і кровоносними судинами
провулків змореного міста,
яке мисливців подолало.

І місто нас вогнесмішить,
і гиготить над сонцеловами,
бо один одного вони –
лиш до околиць протилежні! –
всякчас полюють жартома,
про струни й промені співаючи.

А у конечності земної
з’являються дві нескінченності.

2019