Вінок сонетів

Глава І
Загублений лист

Холодний поцілунок і прощання...
Танцює місяць одинокий вальс,
На вістрі леза, тихого світання
Я починаю зоряний романс.

Вітрилами казкового звучання
Пливтиме корабель мій у Парнас,
Де хвилями магічного снування
Лунатиме феєрія для нас...

Мереживо із нот та акварелі
Біжить до океану, мов струмок.
Кружляють в стрімголовій каруселі

Емоції, заходячи в танок.
Та все ж мене чекає ця пустеля –
Темниця слів, кайдани із думок...

Глава ІІ
Донжон

Темниця слів, кайдани із думок...
І до основи випалене місто,
В якому я блукаю між пасток.
Загублених тобою дивних іскор

Я не знайду! Лише один пісок
Крізь пальці осипається огнисто,
Та знову загоряється листок,
Для тебе я збираю це намисто.

Проміння днів давно забутих меж
Виблискує руїнами печалі.
Будуємо тепер ми сотні веж,

Аби душа не мучилась ночами.
Мені вони лишаються, та все ж
Хвилини смутку, трепету мовчання...

Глава ІІІ
Примарна площа

Хвилини смутку, трепету мовчання...
Самотнє танго з тінню. Я один
Кружляю лабіринтами. Скитання…
Мої давно у пошуках твердинь

Розвалених ілюзій... І збирання
Розбитих та понищених вітрин
Не повернути, тільки чергування
Давно уже неправильних стежин,

Якими не пройти та не вернутись.
Горять мости та котиться клубок,
Де Аріадна йде не озирнувшись...

Сплелись шляхи незвіданих ниток,
Тримаючи ключі та все забувши.
Я знову закриваю на замок.

Глава IV
Фінальний танець

Я знову закриваю на замок,
Колодками міцними замикаю,
Шукаю між потертих сторінок,
Закляття з гримуару закликаю.

Вогнями спопелю сліди стежок,
У димі розчинившись я зникаю,
Та важко розірвати цей зв'язок,
Пергамент у руках усе стискаю.

Вона все тягне, кличе, хоч і сил
Немає, залишаються благання.
Та не відпустить, тільки небосхил

Розділить біль зі мною, ці страждання...
Осяють темні промені світил
Фортецю почуттів, душі блукання...

Глава V
Діалог з ̶т̶е̶м̶р̶я̶в̶о̶ю̶̶ нею

Фортецю почуттів, душі блукання...
Я проклинаю! Темрява одна
У факелах згоряє без вагання...
Ну а світанок? Тут його нема!

І не було! Пусте лише спливання
Хвилин забутих. Тільки письмена
Лишилися на стінах лікуванням,
Але їх також вразила пітьма.

Не розібрати! Справді так потрібно
Знайти новий, довершений виток?
Дороги тут сплелися непокірно,

Вузлами зав'язались в ланцюжок.
Я знову опиняюся ймовірно
У лабіринтах вічних помилок.

Глава VІ
Галерея «Лицемір’я»

У лабіринтах вічних помилок
Блукаю галереями розлуки,
Ось там вітрини, я ступаю крок,
Вдивляючись в картини та у звуки…

Вслухаюся. Я бачу там садок,
Тоді ще не було вогнів розрухи,
І зацвітали тисячі квіток...
Змінилось все і замінили муки.

Картинами для них вже стали ми...
Наповнені пустого фальшування,
Всі їх слова, хоч і стоять грудьми.

Несуть в серця жорстоке руйнування...
В обійми відправляюся пітьми.
Вже не знайти надії та кохання.

Глава VІІ
Останній політ

Вже не знайти надії та кохання...
Космічний пил зі спалених планет
Осяде на старі мої писання,
А поряд з ними твій висить портрет...

Супутники очікують завдання
У проблисках заплутаних тенет,
Хоча б ще раз злетіти у востаннє,
Та не змінити темряви сюжет…

Вона розбила сяючі скрижалі –
Цей біль – відчутний зламаних кісток,
Свідомість утікає в задзеркалля,

Та шлях не відшукати до казок.
І я злітаю, тут лише провалля...
Кометою літати між зірок...

Глава VIII
Марево субстанцій

Кометою літати між зірок,
Вдивляючись в незвідані палаци,
Що тягнуться до сонячних річок,
Сплітаючи небесних тіл вібрацій.

Торкнутися згасаючих свічок,
Які застигли в мареві субстанцій,
І чорних дір закручених стрічок
Нікому невідомих ілюстрацій.

Я зупинився, мить краси оця
Наповнила яскрава ейфорія.
Раніше невідоме, інше «я»

Пізнало таємниці фантазійні.
Хоча не розгадати до кінця
Фінали драм, написаних сузір’ям.

Глава IX
Пов'ялі квіти

Фінали драм, написаних сузір'ям,
Горять в камінах, гаснучи в очах.
Слова, що я беріг і так леліяв,
Згубилися в далеких вже світах.

Знайти? Не варто! Вітер їх розвіяв,
Пилюкою літають в небесах.
І те, що у фортеці я насіяв,
Засохло, розсипаючись у прах...

І тліють недописані сувої,
Полиці з ними вічність стереже.
Чекають ролі згублені герої

На те, що автор їх ще збереже.
Історії цієї неземної
Написане не викреслити вже.

Глава X
Обійми темрями

Написане не викреслити вже,
І Мойри перекроїти не зможуть.
Виблискують на стелях вітражем,
Малюнки траєкторії укажуть.

Магічність застелила, хоча день –
Не видно! Загадковістю проляжуть
Дороги, простягнулися в едем....
І таїни ніколи не розкажуть

Зірки на небі, як її кохав,
Та я шукав шляхи у безнадії…
Фрагменти ночі, довго їх вивчав,

Аби знайти її, де сніг завіяв...
Я темряві себе подарував!
Віддавши долю сяючим стихіям...

Глава XI
Знайдений лист

Віддавши долю сяючим стихіям...
Я кинув погляд на далекий диск,
Хоча він серце більше не зігріє,
Я зустрічаю радо його блиск,

Як і фортеця, що тепер пустіє...
Лише вона, читаючи мій лист,
Бажає помсти, ненависть жаріє,
Я відчуваю в грудях її спис…

Примарно... Все! Бажає відібрати,
Свій дар із мертвих, чорних хризантем,
Які прийняв я вічно зігрівати

І захищати з піднятим мечем.
Немає сенсу вже кудись тікати.
Сховатися під зоряним плащем.

Глава XII
Подарований талісман

Сховатися під зоряним плащем,
А хризантеми вічно зберігати
І поміж тисяч сонячних систем
Нести їх і на узбіч не звертати.

Шляхами невідомих теорем
Координати краю відшукати,
Де перестануть бути тягарем
І відродитись й зможуть зацвітати...

Тримаю у руках я талісман,
У ньому легке сяйво струменіє,
Що вкаже путь крізь сірості туман,

Вбере вуаль. Грайливо там синіє
Величний, неосяжний океан.
В космічних далях, де є тільки мрії.

Глава XIII
Елізіум – загублений рай

В космічних далях, де є тільки мрії,
Потрапив я до неземних красот,
Від див тропічних тіло цепеніє,
І я п'янію від отих широт.

Портал замкнувся, небо пломеніє...
Це найдорожче всіх земних висот...
І хризантеми пахнучи біліють...
Завершений останній епізод...

Та не фінал! Історія триває,
Закручено кидає між поем,
Весна їх під імлою заховає,

Пізніше опадуть вони дощем...
Знамена піднімаю, обираю
Де-факто залишитись міражем.

Глава ХIV
Останній лист

Де-факто залишитись міражем,
Сторінку, що у часі прогортають,
Де-юре на папері ліхтарем,
Яку не раз іще перечитають.

Та завжди йтиму зі своїм вогнем.
Ці квіти у садах лиш розцвітають.
Життя мистецтву на вівтар кладем,
І вірші-журавлі до нас вертають...

Синиці? Журавлі? Не в тому суть!
Весною поміж снігом все розтане...
Сонети кораблями відпливуть

У небо метушливе і безкрайнє.
Синиці нам три слова принесуть:
Холодний поцілунок і прощання...

Магістрал
Фортеця падаючих зір

Холодний поцілунок і прощання...
Темниця слів, кайдани із думок...
Хвилини смутку, трепету мовчання…
Я знову закриваю на замок

Фортецю почуттів, душі блукання
У лабіринтах вічних помилок,
Вже не знайти надії та кохання.
Кометою літати між зірок...

Фінали драм, написаних сузір'ям,
Написане не викреслити вже.
Віддавши долю сяючим стихіям...

Сховатися під зоряним плащем,
В космічних далях, де є тільки мрії,
Де-факто залишитись міражем.

© Володимир Верста
Дата написання: січень - березень 2018
Зі збірки «Кінцугі».

Елі́сій, Елі́зій, Елі́зіум, Єлисе́йські поля́ — в античній міфології частина потойбічного світу, де перебувають душі блаженних і праведників; чудесна країна вічної весни на крайньому заході землі, де немає хвороб, страждань, де панує вічний мир.