Спекотна п'ятниця. Настільки спекотна, що хочеться хутчішого приходу вечора. Про це й мовить бригадир Микола, якого на французький лад хлопці називають шефом-сантьє. Слава Богу, робочий день закінчився, автобус привіз з роботи хутко і до квартири - рукою подати. А якщо бути ідеально точним - піднятися ліфтом.
Семеро українців опираються на стіни перед дверима ліфта і уявляють вечірній душ, смачну вечерю, з насолодою викурену цигарку, відпочинок у ліжку з мобільним у руках та інші блага, які дарує заробітчанське життя після виснажливої праці. Нарешті велика червона кнопка, яку натисли, приганяє бажану кабіну з верхніх поверхів. Виникає дилема: скільки заважить уся бригада з продуктами в рюкзаках, адже перевантажений ліфт може зупинитися.
Всі хочуть у помешкання в першу чергу, тому вибирають варіант "якось воно буде". Заскрипівши, кабіна повзе вгору, але невдовзі зупиняється, як укопана.
Хлопці тиснуть на кожну кнопку за принципом " невгамовному щастить". Намарно! За кілька хвилин заздрять оселедцям у банці, в яких, далебі, відносно більше простору... Шеф-сантьє Микола шкребе потилицю, але впевнено заявляє, що з його знанням французької бригада не пропаде. Й насправді Миколі вдається вийти на зв'язок з ліфтером, котрий, слухаючи Миколу, чомусь нервує і по кілька разів повторює свої запитання.
- П'яний, тому й не тямить одразу, - пояснює знавець французької поведінку співрозмовника.
Надалі - коротка мовчанка, після якої ліфт знову здригнувся і заскавулів, як побитий собака, зрушивши з місця.
З відчиненої кабіни виходили почергово, розглядалися, наче в'язні, яким поталанило вийти на волю. Білочубий Остап востаннє ковзнув поглядом по кабіні і зупинив його на оголошенні французькою.
- Миколо, переклади! - попрохав стиха.
Шеф-сантьє довго вдивляється у дрібно списаний красивим почерком аркуш блокнота, а відтак мовить.
- Французька сім'я, що мешкає в сімнадцятій квартирі нашого будинку, запрошує всіх бажаючих о двадцятій годині на благодійну вечерю з нагоди... Ну, яка нам різниця, що забагли святкувати наші сусіди, - додає від себе, мовляв, шкода марнувати час на переклад ще кількох речень.
- А з чим привітаємо сусідів, коли підемо на ту вечерю? - нервує кремезний Семен.
- Хто піде? - цікавиться шеф-сантьє
- Усі, гадаю, - міркує худощавий Сергій. - Кому завадить халява?
- Тоді мерщій митися і - в сімнадцяту квартиру! - підганяє бригаду косоокий Василь.
- А дочитати оголошення? - не йметься Семенові. - Аби привітання - в десятку ...
- Розпитаю у благодійників, - відмахується шеф-сантьє. - А тоді експромтом і вжару ... Все ж бо дружу з французькою.
О двадцятій семеро українців покашлюють перед дверима сімнадцятої квартири і погладжують животи, які сподіваються наповнити випивкою й усякою смакотою. Шеф-сантьє вправно заставляє співати дверний дзвінок. За хвилю у відчинених дверях сутулиться благодійник. Він не встигає розкрити рота, як хлопцям стає зрозуміло, що благодійниками будуть вони: за спиною господаря спаковані меблі й валізи для переїзду сусідської сім'ї в інше місце проживання. Відмовлятися від благодійництва вже вкрай не зручно, тому на радість сутулуватого сусіда, його огрядної дружини та двох їхніх дочок-підлітків, крехтячи і потіючи, зносять з восьмого поверху на перший шафи, скрині, ліжка, піаніно, великі мармурові вази, вазони, одне слово - все надбане французькою сім'єю за кілька років її існування. Згодом меблі і речі переміщають у під'їзд, де наповнюють ними кузов вантажівки, заздалегідь замовленої головою сімейства. Коли благодійна акція закінчується, і голова сімейства, і його огрядна дружина, і дівчата-підлітки розщедрюються на посмішки і в унісон відчеканюють: мерсі боку!
За хвилину французька сім'я зникає з очей, а бригада сипле компліменти на адресу шефа-сантьє, яких він волів би не чути...

2019р.