Якось повертався електричкою з Яготина до столиці після нічного вудіння коропа на озері Супій. Ох там і гарні ставки, скажу вам! Ой гарні! Правда охоронці теж нівроку – якщо спіймають, то додому почалапаєш без штанів та грошей. Добре, що маю дядька там троюрідного, шапки з нутрій шиє, має цілу ферму цих симпатичних створінь. Він їх усе життя рибкою підгодовує, інакше хутряні вироби виду не матимуть, а шерсть на головних уборах швидко обсиплеться. Стоять у нього сітки на ставках, платить він орендаторові рибних угідь за це гроші немалі, але зиск таки має.
Я такої рибалки не люблю: прийшов, потрусив снасті і пішов додому. Яка ж тут романтика? Над усе люблю вудити рибу увечері, коли сідає сонце. І вночі. Соми вилазять з холодних річкових ям, жерех та щука полюють на білорибицю, водна гладінь невпинно шумує від невпинного руху живих створінь під поверхнею водойми. А оглушливий спів птахів створює враження, що ти перебуваєш у первісному Едемі. В заростях осоки реве бугай, соловейки та щиглики ллють меди неземних мелодій у мої змучені столичними шумами вуха. Надувним човном випливаю на плесо, вишукуючи зручного місця аби закинути вудки. Опускаю якоря, висипаю одразу піввідра тертої пропареної макухи з горохом у воду і лаштую снасті. А потім…
А потім ніч пропливає на одному подихові, ранок зустрічає росою і туманом, а годинник показує, що пора їхати назад у столицю.
Улов невеликий, але путній: два сазани, кожен по кілограмів десять. Мішок дрібноти, який наловив за ніч, висипав у Супій. Зоставив тільки йоршів та окунців для дядькових нутрій. Човна та снасті, як і завше, залишаю в родичів, сідаю в міський автобус та їду на залізничну станцію.
Ось і електричка. З натугою піднімаю рюкзака на плечі та суну в пустий вагон. Щойно облаштувався – поруч сідає чорний як свята земля негр у вишиванці та з крученим оселедцем на голові. Ще й у вусі сережка-півмісяць виблискує. Правда шароварів немає, є темно-сірі джинси з мікровельвету. А в руках солом’яний бриль.
«Що за дивина?» - гадаю собі. «Хто цей дивочуд?»
Парубок як відчув, що про нього думаю, позирнув на мене гордим поглядом і чемно привітався:
- Доброго дня.
- Здрастуйте,- бекнув я і знічено вмовк.
А чорнявий козарлюга крутнув вуса, посміхнувся повними губами і скрушно зітхнув.
Зрозумів, що у чоловіка щось трапилося. Але що??? Цікавість взяла гору, тож я потроху починаю промацувати свого знайомця питаннями:
- До Києва?
- До Борисполя.
- А ким працюєте?
- Вчителем української мови та літератури.
- Тут чи у столиці?
- Тут.
- А звуть вас як, друже?
- Яго.
- Хм, Яго з Яготина. Дуже рідкісне ім’я скажу вам.
Слово за слово і розговорилися з ним потроху. Під Березанню вже обнялися, а перед Борисполем навіть спробували дуетом у терцію заспівати «Туман яром, туман долиною».
Історія життя у цього щирого українця трохи трагічна. Ну так, зовсім трохи. Проте кожна жива душа страждає по-справжньому, будь ти негром чи ескімосом.
Так от, жив цей Яго із яготинською красунею Аглаєю Саловсмак, з якою познайомився ще в педінституті. Не зогледілися як побралися, добре хоч вуз устигли скінчити і академвідпустки не знадобилося. Яго був чудовим батьком, чуйним коханим і дуже хорошим педагогом та викладачем. У місцевій школі на його уроках завжди був лад і спокій, діти люто вивчали українську мову, не бажаючи виглядати бевзями. Своєю присутністю Яго аж кричав: я – негр, в якого батько та матір з густих пущ Габону, блискуче знаю вашу рідну мову, а ви – ледачі кавалки лайна, двох слів докупи не зв’яжете. Вічна ганьба вам!
А жінка в Яго хороша, хоч трохи ледачкувата. Та це нормально, в усіх такі жінки, люблять на шиї в чоловіка покатулятися. Трохи гонорова, трохи буркітлива, трохи стервозна – все як у всіх.
Коли з'явилася дитинка – чорнява дівчинка Настя, Яго почав працювати на півтори ставки плюс взявся за репетиторство. А потім його дружину наче заклинило: ні з того, ні з сього почала писати…вірші!
Приходить Яго з роботи, а тарілки зранку немиті, дитинка плаче, в каструлі вода три години вариться, в хаті повно пару, а Аглая про все на світі забула і пише вірші. Про нещасливу любов. Отак от.
Кілька разів її на тому підловлював, потім утомився і купив їй півня та три курки.
- Веди хазяйство, хай у хаті будуть домашні яйця. Згодна?
- Згодна,- одказала Аглая і хитро усміхнулася.
За тиждень кури здохли. Всі. Тож у пані Саловсмак знову з’явився непереборний потяг до високого мистецтва.
Яго випросив у міської ради шматок землі під город поруч із містом.
- Давай картоплі посадимо. І зелені усілякої. Корисно їсти екологічно чисту їжу. Згода?
- Згода! – вигукнула жінка і після єдиного візиту на виділену пайку землі та півдобового вибивання пирію з виораної новини її там вже не бачив ніхто.
Ось тут поезія поглинула Аглаю Саловсмак з головою як цунамі сонного папуаса на Богом забутому острівці в Мікронезії.
Так чоловік утратив жінку, а набув гіганта мислі у спідниці. Спочатку, між приступами писунки, вона ще намагалася варити борщі та смажити шкварки. Але коли хвороба почала прогресувати - закинула і куховарити. Від сидячої праці попливла фігура, а харчування картоплею та кашами дало просто таки вибуховий приріст ваги.
Ось так поезія стала призвідцем великих сімейних бід і нещасть. Удесятеро прикро, що творіння великої майстрині розходилися туго, оскільки високий стиль та елегантний куртуазний маньєризм у нашому прагматичному віці у читачів викликає відторгнення. Не допомагали навіть літературні правки самого Яго – вірші виходили презирливо-зверхніми, густо помережаними займенником я в усіх своїх варіаціях.
І Яго не витримав – вдягнув вишиванку та бриля, сказав «Прощай!» дружині та поїхав в Бориспольський аеропорт аби чкурнути на свою прабатьківщину – габонські джунглі.
- Друже,- кажу, - не поспішай. Сім'ю розвалити – розуму багато не треба. А от склеїти – ого скільки праці. Поїхали до мене додому, у мене хрущовка на Борщагівці є безхозна, переночуємо, вип'ємо оковитої та вирішимо як бути далі. Гаразд?
- Гаразд,- ствердно хитнув головою Яго і аж схлипнув від розчулення.
Випили ми тоді добряче, бо розмова була довгою та серйозною. І рецепт щастя я таки знайшов!
- Ось тобі пляшечка з касторкою. За місяць все стане на свої місця, ось побачиш,- прорік я свій вердикт і тицьнув йому в руки скляницю.
- І шо? – ворухнув бровами Яго.
- Уранці, перед тим як іти на роботу – кладеш чайну ложку в борщ, чайну ложку в гарнір. У тебе ж дитина це ще не їсть?
- Ні, звичайно. Ще рано. Тільки сухе молоко та компоти…
- От і добре! Буде лікуватися тільки жінка! Гарантую – забуде про поезію раз і назавжди. І стане худою як гепард, вір мені, - запевнив я свого товариша в дієвості рецепта.
- Але ж їжа буде зіпсутою, я ж не зможу її їсти. Це ж стільки харчу піде котові під хвоста.
– Харчуйся у школі. І терпи. Вибирай: або сім’я, або Габон.
За тиждень пролунав телефоний дзвоник: дзвонив Яго повідомити, що кохана днює і ночує не за столом, а зовсім в іншому місці.
- Тримайся, друже. Пильнуй аби не застукала тебе, коли будеш лити цілющу амріту в супи. І не переборщи, бо дружина тобі потрібна живою.
А за місяць приїхав у гості Яго разом зі своєю жінкою Аглаєю. На мене дивилася симпатична, худа як тріска блондинка, теж у вишиванці, як і її чоловік.
- Здрастуйте, мовила Аглая. Дуже приємно з вами познайомитися. Мені про вас чоловік так багато хорошого розказував…
Знаю, що тільки хороше, подумав я. Інакше б мій друг ридав би зараз на березі річки Огуе, а ви, прекрасна білявко, дописували б черговий том «Пихокардії» під голодний вереск власної доньки.
Коли дама пішла причепуритися до вбиральні мій чорнявий друг міцно мене обняв і потерся щокою об щоку. От що значить справжня чоловіча дружба!
Якщо і вам, шановні читачі, потрібна буде порада – звертайтеся, разом ми знайдемо подходящий рецепт виходу з будь-якої скрути. І не сумнівайтеся: я – людина слова.
01.05.2019р.