Панує травень на моїй землі,
Цвіте бузком і гронами калини.
Каштани біло світяться в імлі,
Вогонь півоній по усій країні.

Саджають, сіють, в селах і в містах,
І для людей кує роки зозуля.
Та в мирний час влітає чорний птах –
Чийогось сина наздогнала куля.

В Донбасі, у відчахнутім краю,
Де рідну мову зрадили, як маму.
Тепер погано їм у тім гною,
Бо кинув «руський мір» в глибоку яму.

І виглядають гривню чи рубля,
Щоб хтось монету кинув їм в долоні.
Від «градів» плаче зранена земля,
Окопи й вирви – сльозоньки солоні.

А скільки там солдатиків лягло,
Їх не діждуться сироти і вдови.
Чому війні не зламано крило,
Щоби від неї впали всі окови?

До Гітлера добралися, а тут
Цвіте навкруг обман і підлість влади.
Невже забули, що і їх зметуть,
І в річку Лету всіх відправлять радо?

Бо довели до краю, до межі,
До голоду, до смерті, геноциду.
Не вперше людям брати на ножі
Отих, що наче вівці тихі з виду.

І виживе, підніметься народ,
Недовго українцям вже страждати!
Ми виборемо радість від свобод,
Мир запанує і народить мати!