Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
І дніпрові глибини люблю
За натхнення оце загадкове,
Що підкорює волю мою.
Вздовж ріки ідучи обережно,
Й позіхаючи ледь після сну, -
Я вслухаюся в шум прибережний
Та вглядаюся в далеч ясну.
У тьмяній тиші мовчазного залу
Стояла грубо зроблена труна.
В труні лежало тіло чоловіка,
В якого не було, принаймні, віку...
Зима і літо, осінь і весна -
Однакового сірого відтінку.
Нехай це буде пан Ремарк.
Та чи покаже він, як нишком
Встромляли в спини жаннам д'Арк
Ножі весільні генерали
Чи поховальні тамади?
Як землю бомбами орали,
Щоб жати урожай біди
Та для неї — світ заходиться радістю...
Ти збиваєш рядки мов у термометрі ртутні градуси
Спускаючи до тридцяти п’яти...
Це тобі набридли поети та романтизм...
З бородою, що обшарпана колючками
На березі ріки каламутної мілкої,
Яку навіть чорні козенята
(Насіння рогатого)
Долають необачно вбрід,
Питав, чи споглядаємо ми очерет,
Що гойдає нестримний вітер.
Плету вервечки слів, неначе віник.
Бісексуал-Пегасик не куня,
У стайні нудно - лізе у корівник.
У нього незвичайні масть і стать,
Давно пора на ковбасу чи в Лету.
Але із ним літати - благодать!
лишатися лячно посеред жалів.
Заклякнули стрілками на циферблаті
секунди й години минулих часів.
Щем кігтями шкрябає згоєні рани,
мов привид туманний повзе по стіні.
На ніжні зап'ястки залізні кайдани
за участю зірок Національного театру ім. Івана Франка Богдана Бенюка та Анатолія Хостікоєва.
Двадцять років аншлагів!
Театр Франка. Ми - на балконі.
На сцені - Бенюк і Хостікоєв.
У залі
Найпаче за Ейн-Керем .
Ось ще до третіх півнів, як усі набожні юдеї,
Неспішно він простує в синагогу.
Таліт його такий просторий, що покрива
Довколишні церкви і мало не сяга вершечка гір.
Таліт цей зіткано із сонця та д
заповзає вужем у найглибші куточки душі
і тоді я мечем убиваю підступного звіра
та спиняю коня, що весь змилений мчить до межі.
Горизонти хиткі вони ближчають з видихом кожним
і яснішим стає журавлине
Ніби Ірида спустилась з небес.
Райдужні в неї божественні крила,
А для землі - подарунок чудес.
Грація, магія, тайна травнева -
Все в оксамитових рисах квіток.
Гама відтінків, мов хвіст павичевий,
Хоча такою вічно є, –
За світлі сни світліша далеч
Сріблом і злотом виграє.
Прозріння сповнює до краю,
Від сну пробуджуючи, зір
І по новому відкриває
Все те, що бачив до цих пір.
Може раптом дізнатися, що таке жах.
Не фатально, можливо, але помилився.
І все вийшло не так, як хотіла душа…
Вислизає із рук майже втілена мрія.
Взагалі-то стосунки – неначе зірки,
Що привабливо світять, та з
Мої слова - розпливчасте відлуння
Минулих днів. Занедбані бажання
Перетікли у скривджений талан.
Пишу нікому не потрібну книгу,
Де кожне слово - відголосок туги.
Від'ємне все: натхнення і наснага.
Майбутнє - наче п
В руїнах марнославства та обману
Сховали честь і совість під завали,
А далі всіх навчаємо: "Не вір!"
Невже забули, хто ми є такі?
На диво швидко вигоїли рани
На згарищі покинутих надій.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
З Іосіфа Бродського.
отак, що ані згуку, ні відлуння,
а усмішку – поглине і стлумить
у пам’яті прогалина супутня,
моє життя, за дуги вік і брів
сторонячи, етерові на радість,
і округлить зіниці так, що гріх
ті вибачать (не вірність, а затятість),
і мій сонливий взір на циферблат
привабить дещо, тіканням у лад
казна чому, що від твоїх вагань
частило і лукавинок зі смутком,
куди – і до, і після понукань
так гнало, що кортіло хутко
бодай опівніч те угомонить,
і, притьма – в унісон приливу крови
і пожадань, гадала ти, любить,
рівняти – цю любов й твої любови.
І кине дріж повік тоді на кін,
що годі міри, міряти цей гін, –
ба, не дзиґар – а той хіба не пріч
частити? Ось опівніч він і брякне…
а темінь у твоє віконце зв’якне
і достеменно виснує, це – ніч.
-----------------------------
И. Бродский
Тебе, когда мой голос отзвучит
настолько, что ни отклика, ни эха,
а в памяти — улыбку заключит
затянутая воздухом прореха,
и жизнь моя за скобки век, бровей
навеки отодвинется, пространство
зрачку расчистив так, что он, ей-ей,
уже простит (не верность, а упрямство),
— случайный, сонный взгляд на циферблат
напомнит нечто, тикавшее в лад
невесть чему, сбивавшее тебя
с привычных мыслей, с хитрости, с печали,
куда—то торопясь и торопя
настолько, что порой ночами
хотелось вдруг его остановить
и тут же — переполненное кровью,
спешившее, по-твоему, любить,
сравнить — его любовь с твоей любовью.
И выдаст вдруг тогда дрожанье век,
что было не с чем сверить этот бег,—
как твой брегет — а вдруг и он не прочь
спешить? И вот он в полночь брякнет...
Но темнота тебе в окошко звякнет
и подтвердит, что это вправду — ночь.
1964
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)