Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
До нас навшпиньках підійшло,
Встромивши вістря прямо в серце,
Нахмуривши сумне чоло.
Воно прийшло, як піхотинець
Крізь огорожі та рови.
Воно пропхалось попідтинню
Коли везли вигнанців по землі,
Котра пахтіла кров'ю вурдалакові,
Що жадібно від галасу хмелів.
Хватав жінок, дітей, і люто бавився,
Незнаний звір залісенських боліт,
Гонимий і жадобою і заздрістю
І озер задоволень нема, -
Маячить за плечима у мене
Без ніяких здобутків сума.
Повисає, мов прапор поразки,
Мов безсилля і слабкості знак, -
Мов закінчення доброї казки,
Яке щойно дошкрябав сяк-так...
Занурю печалі у віскі & джин
Приборкувач занапастив свій батіг
І леви замовкли і тигри притихли
Ла-ла-ла-ла-ла-ла-ей
О вип’єм усі адже клоун помер
Сніжинки легенькі пошиють серпанок.
Казкова новела лягає курсивом -
Краплинки надії прикрасять світанок.
Октави небесні співають блакиттю,
Стражденні рядочки запахли зимою.
Ласкаво засяють минулі століття,
Люби шалено й емоційно.
Ти найдорожчий і безцінний
Серед безликої юрби.
Себе, коханого, люби,
Не припиняй ні на хвилину,
Нехай думки до себе линуть
Ішли валки чумацькії по Дикому полю,
Випробовували часто мінливую долю,
Бо усякі небезпеки на них там чигали.
Хижаки та ще, не дай Бог, степові пожежі,
Від яких порятуватись було неможливо.
Чи то в балці налетить
Знищує совкове покоління
бог війни, але цупке коріння
пріє – не пани, і не раби,
а розтерте жорнами судьби
і не пересіяне насіння
під орала іншої доби.
Ера воєн вирушає далі,
Розтопить лід прозоро-кришталевий...
І дійсно! Тануть вже баби зі снігу...
Та серед них немає королеви.
Усупереч весні у серці зимно.
Куди не подивлюсь - нема нікого.
О, руйнівна фантазіє нестримна!
Спроможне мстити навіть з того світу.
В далекому минулім Ірод,
В нашу епоху біснуватий Гітлер
Керує помислами всіма із того світу
Пройдисвітів сьогоднішніх безпросвітних,
Готових на будь-яке зло, навіть на яде
невідомо куди, він продирається
крізь ніч. Його ніхто
не чекає. Його вічним посохом
стала самотність,
а вічним другом - покинутість.
До кого він постукає у двері?
До відчаю, зневіри?
Тарас Шевченко згадував Баха у повісті «Варнак».
Лізе мишка
До куточка,
Де шматочків
Кілька шкірки
Вже до нірки
Притягнула
Ця товстуля,
І залишу цей світ за порогом, щоб спокій цілющий послухати.
Хай розчиняться в темряві й тиші старі призабуті гріхи,
Що навряд чи у крику та галасі будуть смиренно спокутані.
Мені б тиші ковток,
(Згори вниз, з хмар в океан)
Нагадував пілігримам пізнання
Тендітного юнака-елліна
(О, Патрокле, ти горезнавець!)
З того часу
Як ведмедиці стали зорезнавцями,
Як птахи навчились кричати
Задивлялися в Небо:
А може там провесінь?
Хотіли летіти
(Як ластівки)
Але Небо було камінним
(Бо сповнилося мовчанням –
Лиховісним,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
З Іосіфа Бродського. Пісня порожньої веранди
"Not with a bang but a whimper"*
T.S.Eliot
Березень збіг, і пустий мій сад.Птаху старий, на купину сядь:
ба, і день кущу опостінь
тільки і дав, що тінь.
Буцім і тих не було шести
літ, коли він любив цвісти;
ніби майбутнє тим, хто нагий,
знак подає благий.
Чи, на минущому ворожій,
у наготі небесам чужий,
він, що квіту не вартий свіч –
витвір уваги віч.
Відаю сам я не гірш усих:
гірко корити нетяг. Та гріх
так оголяти жахний суціль
струп, щоб відчути біль.
Я б його ганив і сам, але
птасі божій кудись не зле
сісти і не смішить крука;
доля обох така.
Птах у літах і безлиста віть
дотиків чулі: обом хрустить.
Щодо взаємин, якщо всерйоз,
хруст – їх апофеоз.
Те, що співало, буяло в квіт,
стало тим, об чім і жаліть
годі помоги, і, далебі,
бідкатися собі.
Гірко казати, куди на пси
те, чиїм таланом краси
красився досі осмути час,
збігло раніше нас.
Схоже, предмети і риси їх
часом натхненніші нас самих,
як і вречевлена навмання
маній їх маячня.
Жах при кінці видає жага –
хапати більше від пирога
всяка річ на землі спішить,
чим дозволяє мить.
Світло сліпить. У слові – лжа.
Спрага висотує. Жах лиша
опік, як пекло, своїм огнем
над календарним днем.
Ліпше не йняти своїм очам,
як і устам. Позаяк і Сам
Бог, обіцяючи Страшний Суд,
нас покарав і тут.
Так упроваджують той устав
чину речей, супроти підстав
волити долям, що він глумив,
власне, і підмінив.
Кидай куща свого, птах в літах.
Не на твоїх, а моїх устах
пісня тепер, і суцвіть ясу
в пригоршні я несу.
Неоковирний під райську сінь
пір’ям ти, буцім на воду сів.
От і лапок твоїх танок
млявіш чіпких гілок.
Можеш летіти собі у тьму.
Я твоє місце умить займу.
Легко корити живих істот
тим, хто не знав пустот.
Стін чотирьох позаяк чуже,
збігле, лишає життя лише
ніші порожні, і нас гнітить
їх нестерпимий вид.
Знаю, що маю такий-сякий
голос, до співанок занизький.
Ба, і поталою вуха, звук
ліпше безмовних мук.
Світ, як і гине, то гине без
грому і гуготу; паче не з
відома тихої у сліпій
вірі своїй, в мольбі.
В танці вогню і трощі льодів,
світу тоді кінець поготів,
щойно і пісня, – як не гірка,
вища в ноті й дзвінка.
* Не вибух, але схлипування (англ.) ("The Hollow Men".)
----------------
Иосиф Бродский
Песня пустой веранды
Not with a bang but a whimper.*
T.S.Eliot
Март на исходе, и сад мой пуст.
Старая птица, сядь на куст,
у которого в этот день
только и есть, что тень.
Будто и не было тех шести
лет, когда он любил цвести;
то есть грядущее тем, что наг,
делает ясный знак.
Или, былому в противовес,
гол до земли, но и чужд небес,
он, чьи ветви на этот раз -
лишь достиженье глаз.
Знаю и сам я не хуже всех:
грех осуждать нищету. Но грех
так обнажать - поперек и вдоль -
язвы, чтоб вызвать боль.
Я бы и сам его проклял, но
где-то птице пора давно
сесть, чтоб не смешить ворон;
пусть это будет он.
Старая птица и голый куст,
соприкасаясь, рождают хруст.
И, если это принять всерьез,
это - апофеоз.
То, что цвело и любило петь,
стало тем, что нельзя терпеть
без состраданья - не к их судьбе,
но к самому себе.
Грустно смотреть, как, сыграв отбой,
то, что было самой судьбой
призвано скрасить последний час,
меняется раньше нас.
То есть предметы и свойства их
одушевленнее нас самих.
Всюду сквозит одержимость тел
манией личных дел.
В силу того, что конец страшит,
каждая вещь на земле спешит
больше вкусить от своих ковриг,
чем позволяет миг.
Свет - ослепляет. И слово - лжет.
Страсть утомляет. А горе - жжет,
ибо страданье - примат огня
над единицей дня.
Лучше не верить своим глазам
да и устам. Оттого что Сам
Бог, предваряя Свой Страшный Суд,
жаждет казнить нас тут.
Так и рождается тот устав,
что позволяет, предметам дав
распоряжаться своей судьбой,
их заменять собой.
Старая птица, покинь свой куст.
Стану отныне посредством уст
петь за тебя, и за куст цвести
буду за счет горсти.
Так изменились твои черты,
что будто на воду села ты,
лапки твои на вид мертвей
цепких нагих ветвей.
Можешь спокойно лететь во тьму.
Встану и место твое займу.
Этот поступок осудит тот,
кто не встречал пустот.
Ибо, чужда четырем стенам,
жизнь, отступая, бросает нам
полые формы, и нас язвит
их нестерпимый вид.
Знаю, что голос мой во сто раз
хуже, чем твой - пусть и низкий глас.
Но даже режущий ухо звук
лучше безмолвных мук.
Мир если гибнет, то гибнет без
грома и лязга; но также не с
робкой, прощающей грех слепой
веры в него, мольбой.
В пляске огня, под напором льда
подлинный мира конец - когда
песня, которая всем горчит,
выше нотой звучит.
1966
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
