"Not with a bang but a whimper"*

T.S.Eliot

Март добіга, і пустий мій сад.
Пташе старий, на кущі присядь,
від якого, куди не кинь,
тільки і є, що тінь.

Буцім і тих не було шести
літ, коли він любив цвісти;
тобто майбутнє тим, хто нагий,
знак подає благий.

Чи, на минущому ворожій,
у наготі небесам чужий,
він, дедалі не вартий свіч –
виклик увазі віч.

Відаю сам я не гірш усих:
гірко корити нетяг. Та гріх
так оголяти жахні суціль
струпи, щоб чувся біль.

Я б його ганив і сам, але
божій птасі на кущ не зле
сісти і не смішить крука;
доля обох така.

Птах у літах і безлиста віть
дотиків чулі: обом хрустить.
Звичка до хрусту, якщо всерйоз,
дійсно апофеоз.

Те, що співало, буяло в квіт,
стало тим, об чім і жаліть
годі помоги, і, далебі,
бідкатися собі.

Гірко казати, куди на пси
те, чиїм таланом краси
скраситись міг би осмути час,
збігло раніше нас.

Тобто предмети у рисах їх
чимось натхненніші нас самих.
Всюди – без жодних на те управ,
манія власних справ.

Жах при кінці видає жага –
хапнути більший шмат пирога
всяка річ на землі спішить,
ніж дозволяє мить.

Світло сліпить. У слові – блуд.
Пристрасть виснажує. Тліє трут
горя, чий біль – це примат вогню
перед належним дню.

Ліпше не йняти своїм очам
ані устам. Позаяк і Сам
Бог, обіцяючи Страшний Суд,
наспіх карає тут.

Так і народжується устав
чину речей, що предметам дав
змогу дудіти в свою дуду
й бути їм за узду.

Кидай куща свого, птах в літах.
Не на твоїх, а моїх устах
пісня тепер, і суцвіть ясу
в пригоршні я несу.

Неоковирний під райську сінь
пір’ям ти, буцім на воду сів.
От і лапок твоїх танок
млявіш чіпких гілок.

Можеш летіти собі у тьму.
Встану і місце твоє займу.
Легко корити живих істот
тим, хто не знав пустот.

Стін позаяк чотирьох чуже,
лишить добігле життя лише
ніші порожні, і нас гнітить
їх нестерпимий вид.

Знаю, що маю такий-сякий
голос, до співанок занизький.
Пак, і пекельний для вуха звук,
ліпший безмовних мук.


Світ, коли гине, то гине без
грому і гуготу; також не з
хлипанням прощених у сліпій
вірі в нього й мольбі.

В танці вогню і трощі льодів,
світу тоді кінець поготів,
щойно і пісня, – чимдуж гірка,
вища в ноті й дзвінка.



* Не вибух, але схлипування (англ.) ("The Hollow Men".)







----------------

Иосиф Бродский


Песня пустой веранды


Not with a bang but a whimper.*
T.S.Eliot



Март на исходе, и сад мой пуст.
Старая птица, сядь на куст,
у которого в этот день
только и есть, что тень.

Будто и не было тех шести
лет, когда он любил цвести;
то есть грядущее тем, что наг,
делает ясный знак.

Или, былому в противовес,
гол до земли, но и чужд небес,
он, чьи ветви на этот раз -
лишь достиженье глаз.

Знаю и сам я не хуже всех:
грех осуждать нищету. Но грех
так обнажать - поперек и вдоль -
язвы, чтоб вызвать боль.

Я бы и сам его проклял, но
где-то птице пора давно
сесть, чтоб не смешить ворон;
пусть это будет он.

Старая птица и голый куст,
соприкасаясь, рождают хруст.
И, если это принять всерьез,
это - апофеоз.

То, что цвело и любило петь,
стало тем, что нельзя терпеть
без состраданья - не к их судьбе,
но к самому себе.

Грустно смотреть, как, сыграв отбой,
то, что было самой судьбой
призвано скрасить последний час,
меняется раньше нас.

То есть предметы и свойства их
одушевленнее нас самих.
Всюду сквозит одержимость тел
манией личных дел.

В силу того, что конец страшит,
каждая вещь на земле спешит
больше вкусить от своих ковриг,
чем позволяет миг.

Свет - ослепляет. И слово - лжет.
Страсть утомляет. А горе - жжет,
ибо страданье - примат огня
над единицей дня.

Лучше не верить своим глазам
да и устам. Оттого что Сам
Бог, предваряя Свой Страшный Суд,
жаждет казнить нас тут.

Так и рождается тот устав,
что позволяет, предметам дав
распоряжаться своей судьбой,
их заменять собой.

Старая птица, покинь свой куст.
Стану отныне посредством уст
петь за тебя, и за куст цвести
буду за счет горсти.

Так изменились твои черты,
что будто на воду села ты,
лапки твои на вид мертвей
цепких нагих ветвей.

Можешь спокойно лететь во тьму.
Встану и место твое займу.
Этот поступок осудит тот,
кто не встречал пустот.

Ибо, чужда четырем стенам,
жизнь, отступая, бросает нам
полые формы, и нас язвит
их нестерпимый вид.

Знаю, что голос мой во сто раз
хуже, чем твой - пусть и низкий глас.
Но даже режущий ухо звук
лучше безмолвных мук.

Мир если гибнет, то гибнет без
грома и лязга; но также не с
робкой, прощающей грех слепой
веры в него, мольбой.

В пляске огня, под напором льда
подлинный мира конец - когда
песня, которая всем горчит,
выше нотой звучит.
1966