М. Б.

Провінція догулює Різдво.
Палац Намісника весь у омелі,
і смолоскипи пихкають, чадять.
В провулках гам, похлюпує питво.
Незлецькі, розбитні, брудні, веселі
гурти юрмляться обік від палат.

Намісник зліг. На одрі сподаря
вкриває шаль, узята в Альказарі,
де він служив; під нею й уявляв
не раз дружину і секретаря,
котрі вітають гостей в нижній залі.
О ні, він не ревнує. Радше яв

жахає щкаралущею пороб:
недуг, примар, півобіцянок щодо
посади в Метрополії. Авжеж,
він знає, що у забаганках товп
передусім святá, а не свобода;
з цих міркувань і благовірній теж

він дозволяє зради. Чим би ще
він відволікся і уник, наприклад,
нудьги і трясці? А якби кохав?
Стенає мимоволі він плечем,
і зболено вичікує на вислід.
…Гульба у залі, зрештою, вщуха,

але триває. Погляди вождів
племен у денцях кухлів бачать далі,
де не ступала ворога нога.
Ті ж зуби, що оскалювали гнів,
мов колесо, яке пригальмували,
заціпило на усмішці, й слуга

їм підкладає їжі. Уві сні
кричить купець. Оривком чутно співку.
А благовірній зі секретарем
не зле і у саду. І на стіні
орел імперський, що склював печінку
Намісника і схожий з упирем.

І я, письмак, що повидав світів
і перетнув на віслюку екватор,
з вікна пильную відрухи пітьми
і думаю, як схожі ми в біді:
його не хоче знати Імператор,
мене – мій син і Цинтія. І ми,

ми гибієм тут – митарі тернів
гіркої долі, горді за великі
переступи з подобою Творця.
Всі будемо однакові в труні.
Тож за життя побудьмо різноликі!
Такий палац, такі у нім місця –

Вітчизні ми не судді. Судний меч
в її ганьбі й погряз, собі на горе:
нащадки, влада – у чужих руках.
Як добре, що нема доріг для втеч!
Як добре, що взялося льодом море!
Як добре, що субтильніш в небі птах

обтяжених усим оцим тілес!
І участь неба в леті безкорисна.
То, може, річ в пропорції щораз
ваги і голосів птахів з небес.
Тому нехай чекає їх вітчизна.
Тому нехай ячать вони за нас.

Вітчизна… Чужаки з її дворян
у Цинтії в гостині до постелі
схиляються, що волхви чергові.
А хлопчик спить! І жевріє зоря,
як вуглі з-під схололої купелі.
І гості окіл тої голови

на ореол олжі підмінять німб,
зачаття непорочне – пліткуванням,
умовчань млою – батька при свічі.
Мла поверхи з’їдає по однім.
Один. І другий. Плямкає останнім.
Та два вікна палацу і вночі

горять: моє, де смолоскипа блик
не застує від повні лісосмугу,
ні Цинтії – мені, а ще – сніги;
Намісникове, що по инший бік
стіни всю ніч поборює недугу;
не спить – щоб не спалили вороги.

І ворог никне. Світло від зори
на обрії збавляє світ полуди,
повзе у вікна, осягає суть
заскоченого тут о цій порі,
надибує сліди і рештки учти,
вагається. Однак, руша у путь.

------------------

И. Бродский

Anno Domini


Провинция справляет Рождество.
Дворец Наместника увит омелой,
и факелы дымятся у крыльца.
В проулках -- толчея и озорство.
Веселый, праздный, грязный, очумелый
народ толпится позади дворца.

Наместник болен. Лежа на одре,
покрытый шалью, взятой в Альказаре,
где он служил, он размышляет о
жене и о своем секретаре,
внизу гостей приветствующих в зале.
Едва ли он ревнует. Для него

сейчас важней замкнуться в скорлупе
болезней, снов, отсрочки перевода
на службу в Метрополию. Зане
он знает, что для праздника толпе
совсем не обязательна свобода;
по этой же причине и жене

он позволяет изменять. О чем
он думал бы, когда б его не грызли
тоска, припадки? Если бы любил?
Невольно зябко поводя плечом,
он гонит прочь пугающие мысли.
...Веселье в зале умеряет пыл,

но все же длится. Сильно опьянев,
вожди племен стеклянными глазами
взирают в даль, лишенную врага.
Их зубы, выражавшие их гнев,
как колесо, что сжато тормозами,
застряли на улыбке, и слуга

подкладывает пищу им. Во сне
кричит купец. Звучат обрывки песен.
Жена Наместника с секретарем
выскальзывают в сад. И на стене
орел имперский, выклевавший печень
Наместника, глядит нетопырем...

И я, писатель, повидавший свет,
пересекавший на осле экватор,
смотрю в окно на спящие холмы
и думаю о сходстве наших бед:
его не хочет видеть Император,
меня - мой сын и Цинтия. И мы,

мы здесь и сгинем. Горькую судьбу
гордыня не возвысит до улики,
что отошли от образа Творца.
Все будут одинаковы в гробу.
Так будем хоть при жизни разнолики!
Зачем куда-то рваться из дворца -

отчизне мы не судьи. Меч суда
погрязнет в нашем собственном позоре:
наследники и власть в чужих руках.
Как хорошо, что не плывут суда!
Как хорошо, что замерзает море!
Как хорошо, что птицы в облаках

субтильны для столь тягостных телес!
Такого не поставишь в укоризну.
Но может быть находится как раз
к их голосам в пропорции наш вес.
Пускай летят поэтому в отчизну.
Пускай орут поэтому за нас.

Отечество... чужие господа
у Цинтии в гостях над колыбелью
склоняются, как новые волхвы.
Младенец дремлет. Теплится звезда,
как уголь под остывшею купелью.
И гости, не коснувшись головы,

нимб заменяют ореолом лжи,
а непорочное зачатье -- сплетней,
фигурой умолчанья об отце...
Дворец пустеет. Гаснут этажи.
Один. Другой. И, наконец, последний.
И только два окна во всем дворце

горят: мое, где, к факелу спиной,
смотрю, как диск луны по редколесью
скользит и вижу -- Цинтию, снега;
Наместника, который за стеной
всю ночь безмолвно борется с болезнью
и жжет огонь, чтоб различить врага.

Враг отступает. Жидкий свет зари,
чуть занимаясь на Востоке мира,
вползает в окна, норовя взглянуть
на то, что совершается внутри,
и, натыкаясь на остатки пира,
колеблется. Но продолжает путь.

январь 1968, Паланга