Квітує небо стільки звичних літ,
Вберуться в колір проліска блакиті,
Лише залишиш ти квітучий слід,
Красиве небо, що захоче жити!

Чому радіти, сподіватись нам,
Коли горить кохання так душевно?!
Приходить літо, і піде весна...
Слова її чудові й недаремні!

Співай, моя дорого, стільки зим
Пройшли з тобою, вірили в світання...
Почули шелест вітру, спів грози,
Побачиш, як росинка знов розтане

В травинці, ніби вірили в вогонь,
Який горить в сердечку й не погасне!
Невже відчули літа тихий сон?
Невже пізнали справжнє грізне щастя?

Даруєш ти слова і ласку літ...
Моя кохана істинна, – Любове,
Несуться знов вітри життям, землі
Почуєш ти красиву слів-промову:

Моя єдина, донечка моя...
Тобі вона шепоче, й не в останнє
Чарує словом вічності земля,
Тобі дарує щастя і кохання.

Моя красива донечко світів,
Тебе покличу, я веду в казкове!
Якщо метелик на травинку сів,
Побачиш ти природи тепле слово.

Відчуєш ти: горіла то трава
Духовним цвітом – маків й різнотрав'я.
Тебе вітрець коханням пізнавав,
Любити ніжно – це законне право.

Шептала все земелька про любов,
Тобі несла миттєвість милозвучну.
– Красиве диво і життя знайшов!
– Знайшла життя я справжній срібний ключик.

Моя любове! Ти несись в степах!
Даруй світання і даруй світ-грози!
Лише заснула квітка на руках:
Твоя дитинка... що любити просить...

06.04.2019. 15:30.