Чому все змінилося, чому зникли фотографії?
Де ті люди, які бісились з моєї орфографії?
Де той дух авантюризму, втеч з уроків
Та юнацького кохання, до якого лише декілька кроків?
Що з нами сталось? Чому ми такі швидкі дорослі?
Бо теперішні діти вивчають це суспільство наосліп.
Як тут комусь довіряти? Якщо нема чим перевіряти!
Якщо тільки спитаєш – в гостях будуть веселі солдати.

Ми писали вірші, та кидали у вікна каміння
Нас роздирали на шмаття: бійки, сварки та сумління.
А коли все стихало, шукали, де затонути в рідних обіймах.
І вірили в чудеса та в магію в цих холодних зимах.
Де це тепер? Їхні очі порожні й холодні.
Чому ми майбутнє так топимо в цій соціальній безодні?
Де вони, ці крики, щоб мама не хвилювалась…
А коли ми принесемо перші квіти, щоб приємно здивувалась…

Встаньте з полону мегабайтів, беріть луки та стріли!
Ми покажемо всім, що ми юні, що не постаріли!
Щоб спалахи усіх юних, дитячих та старих сердець яскріли,
І щоб наші діти та внуки жити зуміли!
Правда там, де ми чуємо поклики нашої любові
Битися до кінця, до присмаку в наших губах гарячої крові!
А коли все скінчиться? Ніколи, ця битва буде вічна.
І з кожним новим поколінням вона буде все більш трагічна…