Великий муж дивився у вікно,
але для неї світ кінчався краєм
в торочках його грецької туніки,
у бганці складок нерізнимій від
утихомиреного моря.
Він бо
дивився у вікно і його зір
сягав такої далечі, що губи
застигли, наче мушля, ув якій
чаїться гул, і келиховий обрій
був нерухомий.
А її любов
була, немов рибина, наготові
долати море кораблю услід
і хвилі тяти досконалим тілом,
а може, і здогнати… але він –
він подумки ступив уже на сушу.
І море обернулось морем сліз.
Ба, поготів – напохваті у миті,
обтяженої відчаєм, і дме
попутний вітер. І великий муж
покинув Карфаген.
Вона стояла
у полисках багать, що розвели
напроти стін міських її солдати,
і бачила: у пелені вогню,
у мареві між полум’ям і димом
безгучно розсипався Карфаген,

задовго до провіщення Катона.


***


Зимового вечора в Ялті

Cухе, на левантійський штиб, лице,
підтягнуте віспинками у бачки.
Коли він дістає цигарку з пачки,
сумирно тускле у півмлі кільце
на безіменці чи не двісті ват
заломлює в кришталик мій натомість:
я мружусь; і тоді він мені мовить
"звиняйте", і смакує сизий чад.

Січневий Крим. На берег, далебіг,
зима приходить буцім для забави:
утриматись не має змоги сніг
на лезвах наїжачених агави.
Порожні ресторації. Димлять
іхтіозаври з рейду. Знакомито
витає лавру прілий аромат.
"Гидоти цеї зволите?" "Налийте".

Отож – усмішка, сутінки, графин.
Буфетник подалік, заплівши руки,
дає круги, як молодий дельфін
навкіл хамсою повної фелюки.
Квадрат вікна. В горшках – жовтофіоль.
Сніжинок рій гайнув і щез проворно.
Миттєвосте, стривай! спинитись зволь!
не так чудова, чей, як неповторна.



***




---------------------------

И. Бродский

"Дидона и Эней"

Великий человек смотрел в окно,
а для нее весь мир кончался краем
его широкой, греческой туники,
обильем складок походившей на
остановившееся море.
Он же
смотрел в окно, и взгляд его сейчас
был так далек от этих мест, что губы
застыли, точно раковина, где
таится гул, и горизонт в бокале
был неподвижен.
А ее любовь
была лишь рыбой - может и способной
пуститься в море вслед за кораблем
и, рассекая волны гибким телом,
возможно, обогнать его... но он -
он мысленно уже ступил на сушу.
И море обернулось морем слез.
Но, как известно, именно в минуту
отчаянья и начинает дуть
попутный ветер. И великий муж
покинул Карфаген.
Она стояла
перед костром, который разожгли
под городской стеной ее солдаты,
и видела, как в мареве костра,
дрожавшем между пламенем и дымом,
беззвучно рассыпался Карфаген

задолго до пророчества Катона.
(1969)



Зимним вечером в Ялте


Сухое левантинское лицо,
упрятанное оспинками в бачки.
Когда он ищет сигарету в пачке,
на безымянном тусклое кольцо
внезапно преломляет двести ватт,
и мой хрусталик вспышки не выносит:
я щурюсь; и тогда он произносит,
глотая дым при этом, «виноват».

Январь в Крыму. На черноморский брег
зима приходит как бы для забавы:
не в состояньи удержаться снег
на лезвиях и остриях агавы.
Пустуют ресторации. Дымят
ихтиозавры грязные на рейде.
И прелых лавров слышен аромат.
«Налить вам этой мерзости?» «Налейте».

Итак – улыбка, сумерки, графин.
Вдали буфетчик, стискивая руки,
дает круги, как молодой дельфин
вокруг хамсой заполненной фелюки.
Квадрат окна. В горшках – желтофиоль.
Снежинки, проносящиеся мимо.
Остановись, мгновенье! Ты не столь
прекрасно, сколько ты неповторимо.

(1969)