Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.09.14
13:54
Безсоння випалює розум.
Пустеля, якою йде Ромул.
Побачимо розуму розмах.
Небачена сила і розмір.
Пізнаю глибокі закони
Свідомості без перепони.
Не знають шляхи заборони,
Долаючи всі забобони.
Пустеля, якою йде Ромул.
Побачимо розуму розмах.
Небачена сила і розмір.
Пізнаю глибокі закони
Свідомості без перепони.
Не знають шляхи заборони,
Долаючи всі забобони.
2026.09.14
12:13
Сірий дощик кропить — буде бабі клопіт:
Осінь через тиждень знов зайде в село.
Дід на дворі босий смалить папіросу,
Мокра чорна кішка моститься в відро.
А сусідка Мотря варить юшку вкотре,
І не тільки юшку — ще й густий куліш.
До вдовиці Мотрі в т
Осінь через тиждень знов зайде в село.
Дід на дворі босий смалить папіросу,
Мокра чорна кішка моститься в відро.
А сусідка Мотря варить юшку вкотре,
І не тільки юшку — ще й густий куліш.
До вдовиці Мотрі в т
2026.09.14
09:55
Василь Лебедєв-Кумач (1898-1949)
Каска сяє у сонячній ласці,
на всі боки проміння ллючи;
у тій мідній начищеній касці
ходить милий мій на каланчі.
Він пожежник украй діловитий,
Каска сяє у сонячній ласці,
на всі боки проміння ллючи;
у тій мідній начищеній касці
ходить милий мій на каланчі.
Він пожежник украй діловитий,
2026.09.14
07:16
З-під вій - блакить небесна,
З-під вій - волошок синь, -
З-під вій принада весен
І магія краси.
З-під вій - жаги ознака,
І поклик з-попід вій, -
Роздмухують всілякі
Жариночки надій.
З-під вій - волошок синь, -
З-під вій принада весен
І магія краси.
З-під вій - жаги ознака,
І поклик з-попід вій, -
Роздмухують всілякі
Жариночки надій.
2026.09.13
23:01
Погожа розкрилена днина
(хоч завтра вже дощик, либонь).
Листок, що струсила калина,
упав до розкритих долонь.
Тихенько потріскують дрова,
і тіні повзуть на намет...
Де мудрість життя і основа,
(хоч завтра вже дощик, либонь).
Листок, що струсила калина,
упав до розкритих долонь.
Тихенько потріскують дрова,
і тіні повзуть на намет...
Де мудрість життя і основа,
2026.09.13
22:17
при цім гармидері сучаснім
у марші цім іноваційнім
котрийсь-іще шукає щастя
і сенс чуттів
і власну цінність
чого би ні
усім дозвільно
є інтернет
у марші цім іноваційнім
котрийсь-іще шукає щастя
і сенс чуттів
і власну цінність
чого би ні
усім дозвільно
є інтернет
2026.09.13
19:43
Вже вечір жде, як бузьок, на одній нозі.
На берег місяця втікають хвилі зір.
В багатті листя клен палає молодий.
Вдягає швидко сутінь все у холоди.
Удвох, як в давнеч, ловкі, смілі дітлахи,
Зриваєм враз , як стиглі яблука, зірки.
Ростем, як трави,
На берег місяця втікають хвилі зір.
В багатті листя клен палає молодий.
Вдягає швидко сутінь все у холоди.
Удвох, як в давнеч, ловкі, смілі дітлахи,
Зриваєм враз , як стиглі яблука, зірки.
Ростем, як трави,
2026.09.13
19:22
Між вікон холодних людиномашин,
де від сірості день зачах,
мене зігріває той погляд один —
з бурштиновим теплом в очах.
Як прагнеться сильно такого тепла,
щоб воно все було й було,
щоб світлою барвою осінь текла
де від сірості день зачах,
мене зігріває той погляд один —
з бурштиновим теплом в очах.
Як прагнеться сильно такого тепла,
щоб воно все було й було,
щоб світлою барвою осінь текла
2026.09.13
19:01
У час луни й штукарства,
У літа півфінал,
У надлишку півцарства
Хиткого назагал.
Шпарини мармурові,
Стежки біля води —
Аморфні, амфотерні
Минулого сліди.
У літа півфінал,
У надлишку півцарства
Хиткого назагал.
Шпарини мармурові,
Стежки біля води —
Аморфні, амфотерні
Минулого сліди.
2026.09.13
17:23
Купає небо хмари кучеряві
у вицвілій блакиті далини,
толочить вітер посивілі трави,
на збіжжі стежки — жовті ясени.
Рожеві айстри кутають у вечір
пахучі чорнобривці, а між тим
лягають на мої холодні плечі
ажурні тіні шаликом легким.
у вицвілій блакиті далини,
толочить вітер посивілі трави,
на збіжжі стежки — жовті ясени.
Рожеві айстри кутають у вечір
пахучі чорнобривці, а між тим
лягають на мої холодні плечі
ажурні тіні шаликом легким.
2026.09.13
13:39
вона королівна
тут на гайвею
знаки дорожні
до madre до неї
ніхто не врятує
від лютого тигра
звіра смаглявого
убраного в шкіру
тут на гайвею
знаки дорожні
до madre до неї
ніхто не врятує
від лютого тигра
звіра смаглявого
убраного в шкіру
2026.09.13
13:29
Розвал відбудеться людини,
Немов граніту чи крижини.
Колись єдиний моноліт
Умить розпався в 40 літ.
Розвал свідомості, польоту
Фантазії, мов живоплоту,
Провали в пам'яті, а мова
Постала сіра, безголова.
Немов граніту чи крижини.
Колись єдиний моноліт
Умить розпався в 40 літ.
Розвал свідомості, польоту
Фантазії, мов живоплоту,
Провали в пам'яті, а мова
Постала сіра, безголова.
2026.09.13
08:17
ЦИКЛ "МЕСОПОТАМІЯ" (Додаток ІІ)
«АЛЕКСАНДР МАКЕДОНСЬКИЙ: ОСТАННІЙ ПАРАД НАПІВБОГА»
(драматичний ескіз у стилі шумеро-аккадського епосу, в трьох сценах)
«АЛЕКСАНДР МАКЕДОНСЬКИЙ: ОСТАННІЙ ПАРАД НАПІВБОГА»
(драматичний ескіз у стилі шумеро-аккадського епосу, в трьох сценах)
2026.09.13
07:47
Спокійно земля Руська спочивала.
Бо ж князь її славетний Святослав
У степ далеко половців прогнав,
Їх стійбища у полі потоптали
Князі й велику здобич узяли,
Полон великий зі степів пригнали.
Тож земля Руська мирно спочивала…
Князі також вспокоєні б
Бо ж князь її славетний Святослав
У степ далеко половців прогнав,
Їх стійбища у полі потоптали
Князі й велику здобич узяли,
Полон великий зі степів пригнали.
Тож земля Руська мирно спочивала…
Князі також вспокоєні б
2026.09.13
06:46
У природному парку в Японії
І верблюди, і коні, і поні є.
На японські дива
Претендує москва,
Бо у неї права на Японію.
У злиден
І верблюди, і коні, і поні є.
На японські дива
Претендує москва,
Бо у неї права на Японію.
У злиден
2026.09.13
06:31
Минають безрадісно роки,
Але відчуваю, бува,
Що досі надія глибока
На краще у серці жива.
Неначе від написів титли
На дулах столітніх мортир,
Нікуди донині не зникли
Мої сподівання на мир.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Але відчуваю, бува,
Що досі надія глибока
На краще у серці жива.
Неначе від написів титли
На дулах столітніх мортир,
Нікуди донині не зникли
Мої сподівання на мир.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.18
2025.05.15
2025.04.24
2024.04.01
2023.11.22
2023.02.21
2023.02.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Іван Низовий (1942 - 2011) /
Публіцистика
/
"Там, де я ніколи не плакав" (2006)
ТА НЕХАЙ СОБІ ЗАЗДРЯТЬ
Дивні люди – заздрять мені! Ой, немолодому вже, ай, невиліковно хворому. Напівсамотньому й на дві третини злиденному. Сьогодні в мене немає грошей на вкрай необхідні ліки, а завтра, може статися, що й на хлібину не нашкребу.
І хто заздрить, як правило, ще повносилі, рум’янощокі, штучно усміхнені при зустрічі та лицемірно-злостиві поза очі (воно ж до мене доходить через третіх осіб!); їм усе мало та й мало, хоч і зарплатня є пристойна, і часом не одна, а дві чи три – у різних місцях, нині це звичаєве, і гонорари всілякі у вигляді стипендій, премій, прихованих і майже неприкритих подачок та хабарів; і холодильники в них забиті їдлом усіляким і пійлом, і в закомірках припаси не вибувають; і на ощадних книжках дещо водиться, і нерухомість за ними числиться у вигляді «хатинок» і дач. Ще й багатіші родичі підпомагають, і партійки свідомо антиукраїнські «заохочують» до політичної антитворчості… І все одно їм катастрофічно мало: такі вони є за своєю природою.
А я – не такий: удовольняюся тим, що маю, що належиться пенсіонеру, що зароблю чесним робом, завдяки небагатьом людям, які чи то жаліють мене, чи то цінують мою творчу самодостатність і шанують за побутово-матеріальну невибагливість.
Мені було б цілковито байдуже, що мені заздрять і пліткують про мене всіляке казна-що, якби не одна, суттєва, як на мене, обставина: моїми злопихачами і таємничими недругами чомусь стають саме ті, кому я свого часу допоміг безкорисливо, підтримав у скрутний для них час, віддавши їм без вагань і свій хист, і свої щирі почуття, і скромну свою трудову копійчину. Не буду називати імен цих «невдячливців», аби не принижувати їхнє самолюбство й ті посади, які вони займають нині. Одному «безіменному» я допоміг надрукуватися, другому – видатись, третьому – прийнятися до Спілки письменників. А ще іншим віддав свій зайвий костюм чи пальто, улаштував на роботу, виручив з міліції, нагодував чим був багатий, похмелив до повного видужання, відредагував (або й геть наново переписав) недолугий рукопис, заступився за них перед сильними світу цього… Сьогодні, коли мені живеться тяжко, набагато гірше, ніж моїм колишнім учням і підопічним, я не прошу в них запізнілої віддяки і, бачить Бог, зовсім не заздрю їм, не засуджую їх поза очі. Хіба що іноді, коли допече, прямо в очі кажу їм все, що думаю про них. О, як вони бурхливо реагують на мою правду! Аж скаженіють…
А сам я заздрив комусь? Чесно зізнаюся: заздрив! Особливо в дитинстві. Своїм ровесникам, бо в них були батьки, а в мене – не було. Бо в них були путні штанці й сорочечки, а в мене – не було, доношував чужі, латані-перелатані. Від цього в мене розвивався комплекс неповноцінності… Та все це відпало й забулося пізніше, коли я почав заробляти, коли відслужив армійську службу й почав уперто доучувати недоучене в шкільні роки. Я сам себе ліпив, обтесував, шліфував. Сам обслуговував себе: прав, штопав, варив, лікував, удосконалював, обирав собі професії та дівчат… Сам себе і судив, і корив, і захищав… Сам одружувався і розлучався. Й у своїх численних поразках і невдачах не винуватив нікого – картався і каявся сам – перед собою. А це вже зветься – самодостатність.
Іноді я (напівжартома, з іронією) заздрю самому собі. Мене ніхто не підсаджував – сам дерся по життєвій драбині. Багато чого звідав, ще більше побачив і почув – корисного і всілякого. Усе пішло мені на користь, навіть збитки і втрати.
Я обіймаю серцем свою рідну землю українську, подаровану мені давніми козацькими родами – Великородами (по матері) і Низовими – по батькові. У кого ще є такий родовід: мати – з куркулів, батько – з голодранців-більшовиків?! Хто ще, як і я, може сказати про себе, що він любить усе людство, і при цьому лишається націоналістом-патріотом?! Хто, зрештою, може, з’ївши вранці пісну юшку та запаливши дешеву сигарету, видихнути з глибин душі: я – щасливий?!
21.06.2006
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
ТА НЕХАЙ СОБІ ЗАЗДРЯТЬ
Дивні люди – заздрять мені! Ой, немолодому вже, ай, невиліковно хворому. Напівсамотньому й на дві третини злиденному. Сьогодні в мене немає грошей на вкрай необхідні ліки, а завтра, може статися, що й на хлібину не нашкребу.
І хто заздрить, як правило, ще повносилі, рум’янощокі, штучно усміхнені при зустрічі та лицемірно-злостиві поза очі (воно ж до мене доходить через третіх осіб!); їм усе мало та й мало, хоч і зарплатня є пристойна, і часом не одна, а дві чи три – у різних місцях, нині це звичаєве, і гонорари всілякі у вигляді стипендій, премій, прихованих і майже неприкритих подачок та хабарів; і холодильники в них забиті їдлом усіляким і пійлом, і в закомірках припаси не вибувають; і на ощадних книжках дещо водиться, і нерухомість за ними числиться у вигляді «хатинок» і дач. Ще й багатіші родичі підпомагають, і партійки свідомо антиукраїнські «заохочують» до політичної антитворчості… І все одно їм катастрофічно мало: такі вони є за своєю природою.
А я – не такий: удовольняюся тим, що маю, що належиться пенсіонеру, що зароблю чесним робом, завдяки небагатьом людям, які чи то жаліють мене, чи то цінують мою творчу самодостатність і шанують за побутово-матеріальну невибагливість.
Мені було б цілковито байдуже, що мені заздрять і пліткують про мене всіляке казна-що, якби не одна, суттєва, як на мене, обставина: моїми злопихачами і таємничими недругами чомусь стають саме ті, кому я свого часу допоміг безкорисливо, підтримав у скрутний для них час, віддавши їм без вагань і свій хист, і свої щирі почуття, і скромну свою трудову копійчину. Не буду називати імен цих «невдячливців», аби не принижувати їхнє самолюбство й ті посади, які вони займають нині. Одному «безіменному» я допоміг надрукуватися, другому – видатись, третьому – прийнятися до Спілки письменників. А ще іншим віддав свій зайвий костюм чи пальто, улаштував на роботу, виручив з міліції, нагодував чим був багатий, похмелив до повного видужання, відредагував (або й геть наново переписав) недолугий рукопис, заступився за них перед сильними світу цього… Сьогодні, коли мені живеться тяжко, набагато гірше, ніж моїм колишнім учням і підопічним, я не прошу в них запізнілої віддяки і, бачить Бог, зовсім не заздрю їм, не засуджую їх поза очі. Хіба що іноді, коли допече, прямо в очі кажу їм все, що думаю про них. О, як вони бурхливо реагують на мою правду! Аж скаженіють…
А сам я заздрив комусь? Чесно зізнаюся: заздрив! Особливо в дитинстві. Своїм ровесникам, бо в них були батьки, а в мене – не було. Бо в них були путні штанці й сорочечки, а в мене – не було, доношував чужі, латані-перелатані. Від цього в мене розвивався комплекс неповноцінності… Та все це відпало й забулося пізніше, коли я почав заробляти, коли відслужив армійську службу й почав уперто доучувати недоучене в шкільні роки. Я сам себе ліпив, обтесував, шліфував. Сам обслуговував себе: прав, штопав, варив, лікував, удосконалював, обирав собі професії та дівчат… Сам себе і судив, і корив, і захищав… Сам одружувався і розлучався. Й у своїх численних поразках і невдачах не винуватив нікого – картався і каявся сам – перед собою. А це вже зветься – самодостатність.
Іноді я (напівжартома, з іронією) заздрю самому собі. Мене ніхто не підсаджував – сам дерся по життєвій драбині. Багато чого звідав, ще більше побачив і почув – корисного і всілякого. Усе пішло мені на користь, навіть збитки і втрати.
Я обіймаю серцем свою рідну землю українську, подаровану мені давніми козацькими родами – Великородами (по матері) і Низовими – по батькові. У кого ще є такий родовід: мати – з куркулів, батько – з голодранців-більшовиків?! Хто ще, як і я, може сказати про себе, що він любить усе людство, і при цьому лишається націоналістом-патріотом?! Хто, зрештою, може, з’ївши вранці пісну юшку та запаливши дешеву сигарету, видихнути з глибин душі: я – щасливий?!
21.06.2006
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
