Дивні люди – заздрять мені! Ой, немолодому вже, ай, невиліковно хворому. Напівсамотньому й на дві третини злиденному. Сьогодні в мене немає грошей на вкрай необхідні ліки, а завтра, може статися, що й на хлібину не нашкребу.
І хто заздрить, як правило, ще повносилі, рум’янощокі, штучно усміхнені при зустрічі та лицемірно-злостиві поза очі (воно ж до мене доходить через третіх осіб!); їм усе мало та й мало, хоч і зарплатня є пристойна, і часом не одна, а дві чи три – у різних місцях, нині це звичаєве, і гонорари всілякі у вигляді стипендій, премій, прихованих і майже неприкритих подачок та хабарів; і холодильники в них забиті їдлом усіляким і пійлом, і в закомірках припаси не вибувають; і на ощадних книжках дещо водиться, і нерухомість за ними числиться у вигляді «хатинок» і дач. Ще й багатіші родичі підпомагають, і партійки свідомо антиукраїнські «заохочують» до політичної антитворчості… І все одно їм катастрофічно мало: такі вони є за своєю природою.
А я – не такий: удовольняюся тим, що маю, що належиться пенсіонеру, що зароблю чесним робом, завдяки небагатьом людям, які чи то жаліють мене, чи то цінують мою творчу самодостатність і шанують за побутово-матеріальну невибагливість.
Мені було б цілковито байдуже, що мені заздрять і пліткують про мене всіляке казна-що, якби не одна, суттєва, як на мене, обставина: моїми злопихачами і таємничими недругами чомусь стають саме ті, кому я свого часу допоміг безкорисливо, підтримав у скрутний для них час, віддавши їм без вагань і свій хист, і свої щирі почуття, і скромну свою трудову копійчину. Не буду називати імен цих «невдячливців», аби не принижувати їхнє самолюбство й ті посади, які вони займають нині. Одному «безіменному» я допоміг надрукуватися, другому – видатись, третьому – прийнятися до Спілки письменників. А ще іншим віддав свій зайвий костюм чи пальто, улаштував на роботу, виручив з міліції, нагодував чим був багатий, похмелив до повного видужання, відредагував (або й геть наново переписав) недолугий рукопис, заступився за них перед сильними світу цього… Сьогодні, коли мені живеться тяжко, набагато гірше, ніж моїм колишнім учням і підопічним, я не прошу в них запізнілої віддяки і, бачить Бог, зовсім не заздрю їм, не засуджую їх поза очі. Хіба що іноді, коли допече, прямо в очі кажу їм все, що думаю про них. О, як вони бурхливо реагують на мою правду! Аж скаженіють…
А сам я заздрив комусь? Чесно зізнаюся: заздрив! Особливо в дитинстві. Своїм ровесникам, бо в них були батьки, а в мене – не було. Бо в них були путні штанці й сорочечки, а в мене – не було, доношував чужі, латані-перелатані. Від цього в мене розвивався комплекс неповноцінності… Та все це відпало й забулося пізніше, коли я почав заробляти, коли відслужив армійську службу й почав уперто доучувати недоучене в шкільні роки. Я сам себе ліпив, обтесував, шліфував. Сам обслуговував себе: прав, штопав, варив, лікував, удосконалював, обирав собі професії та дівчат… Сам себе і судив, і корив, і захищав… Сам одружувався і розлучався. Й у своїх численних поразках і невдачах не винуватив нікого – картався і каявся сам – перед собою. А це вже зветься – самодостатність.
Іноді я (напівжартома, з іронією) заздрю самому собі. Мене ніхто не підсаджував – сам дерся по життєвій драбині. Багато чого звідав, ще більше побачив і почув – корисного і всілякого. Усе пішло мені на користь, навіть збитки і втрати.
Я обіймаю серцем свою рідну землю українську, подаровану мені давніми козацькими родами – Великородами (по матері) і Низовими – по батькові. У кого ще є такий родовід: мати – з куркулів, батько – з голодранців-більшовиків?! Хто ще, як і я, може сказати про себе, що він любить усе людство, і при цьому лишається націоналістом-патріотом?! Хто, зрештою, може, з’ївши вранці пісну юшку та запаливши дешеву сигарету, видихнути з глибин душі: я – щасливий?!


21.06.2006