Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.03.10
13:03
Дивує березень хурмою…
Підмерзла. Наче вже й весна.
Сьогодні восьме, ти зі мною
І я не той, і ти не та…
Сидиш навпроти у мовчанні,
А я з мовчанки в пам’ять зліг.
Щось є у цім протистоянні…
Чому на восьме? Видно збіг.
Підмерзла. Наче вже й весна.
Сьогодні восьме, ти зі мною
І я не той, і ти не та…
Сидиш навпроти у мовчанні,
А я з мовчанки в пам’ять зліг.
Щось є у цім протистоянні…
Чому на восьме? Видно збіг.
2026.03.10
11:25
Заздрю Вам, Блаженний Феофілакте,
І часу, в якому Ви жили:
Сьогодні не частина, а все небо
Перетворилося на пекло,
І людина не може захисток знайти,
Аби спокійно за Божим заповітом
Квітчати Землю і багатства множить,
І розум, даний Всевишнім на пр
І часу, в якому Ви жили:
Сьогодні не частина, а все небо
Перетворилося на пекло,
І людина не може захисток знайти,
Аби спокійно за Божим заповітом
Квітчати Землю і багатства множить,
І розум, даний Всевишнім на пр
2026.03.10
10:51
Не буде яблук споважнілих,
Не буде вже дарів небес.
Ночей не буде спорожнілих,
Де вітер від краси воскрес.
Стихійне лихо нас накрило,
Як неба замисел лихий,
У таємниці потопило,
Не буде вже дарів небес.
Ночей не буде спорожнілих,
Де вітер від краси воскрес.
Стихійне лихо нас накрило,
Як неба замисел лихий,
У таємниці потопило,
2026.03.10
06:15
Весна несе не лиш турботи,
Є й задоволень аж надмір, -
Уже в саду кипить робота
І впорядковується двір.
Минає млявість безнастанна,
Коли біліє довго день, -
Весна-красна, як горда панна,
На чистоту й порядок жде.
Є й задоволень аж надмір, -
Уже в саду кипить робота
І впорядковується двір.
Минає млявість безнастанна,
Коли біліє довго день, -
Весна-красна, як горда панна,
На чистоту й порядок жде.
2026.03.09
22:56
Закоханими у себе бувають не лише політики.
Люби себе і хай тебе ревнують.
Якщо любов нерозділена, розділи її із собою.
Люби себе та не залюблюй.
У любові до себе, коханого, він позбувся усіх конкурентів.
Багато любові в одному тілі виявило
2026.03.09
22:03
Садки вишневі рідної Вкраїни
Такі прозорі, росяні, сумні.
А очі! очі! – ночі горобині...
Тому так завжди хочеться мені
Вдивлятись довше в їх тривожну вроду,
Яку тримає на одній нозі
Лелека, що живе побіля броду,
Й Чумацький Шлях, д
Такі прозорі, росяні, сумні.
А очі! очі! – ночі горобині...
Тому так завжди хочеться мені
Вдивлятись довше в їх тривожну вроду,
Яку тримає на одній нозі
Лелека, що живе побіля броду,
Й Чумацький Шлях, д
2026.03.09
19:49
Не кличу смерть, хоч бачити заважко,
Як мудрий просить хліба у нездар,
Як істина — немов безмовна пташка,
А в мікрофонах — галас і обман.
Як правота стає простим товаром,
Де цінник ліпить вищий капітал.
Як ницість, обізвавшись чистим даром,
Як мудрий просить хліба у нездар,
Як істина — немов безмовна пташка,
А в мікрофонах — галас і обман.
Як правота стає простим товаром,
Де цінник ліпить вищий капітал.
Як ницість, обізвавшись чистим даром,
2026.03.09
16:25
Весна - велика вільна витівниця!
Виблискує, всміхається вона...
Вигадує веселоньку, водицю...
Втрачає владу вогняна війна!
Веселі візеруночки вітражні...
Відродження... Вулкане, відпочинь!
Володарює вітерець відважний -
Виблискує, всміхається вона...
Вигадує веселоньку, водицю...
Втрачає владу вогняна війна!
Веселі візеруночки вітражні...
Відродження... Вулкане, відпочинь!
Володарює вітерець відважний -
2026.03.09
15:59
Коротке наше літо промайнуло,
Відпестило спекотне і барвисте.
На квітниках побачень наших вулиць
Лежить фатальним шаром жовте листя.
Ні вітер, ані дощ змінить безсилі
Безрадісний пейзаж, тепер постійний.
Кохання наше знудил
Відпестило спекотне і барвисте.
На квітниках побачень наших вулиць
Лежить фатальним шаром жовте листя.
Ні вітер, ані дощ змінить безсилі
Безрадісний пейзаж, тепер постійний.
Кохання наше знудил
2026.03.09
12:43
Він не просто поет, не лише малював олівцем,
Бо розірвану душу народу в рядки перелив
Із кріпацького стану, з обпеченим сонцем лицем,
Він для цілого світу глибинну Вкраїну відкрив.
І Тарасове слово гостріше, як лезо, - то сталь,
Що кайдани іржаві с
Бо розірвану душу народу в рядки перелив
Із кріпацького стану, з обпеченим сонцем лицем,
Він для цілого світу глибинну Вкраїну відкрив.
І Тарасове слово гостріше, як лезо, - то сталь,
Що кайдани іржаві с
2026.03.09
12:26
І
Як би появитися мені
хоч би невидимкою у гості
до моєї ранньої рідні?
Заглядаючи із високості,
це можливо, певно, по війні
і не за столом, а на погості.
Як би появитися мені
хоч би невидимкою у гості
до моєї ранньої рідні?
Заглядаючи із високості,
це можливо, певно, по війні
і не за столом, а на погості.
2026.03.09
11:54
Шевченко - НАШ.
І цей НАШ складається з мільйонів МІЙ.
Присутність великого Кобзаря особливо відчутна сьогодні, коли наша багатостраждальна земля здригається під ракетними ударами московитських варварів…
Тарас - поруч.
Він, як і завжди, - на передовій
2026.03.09
10:07
Невже я цього літа не відчую
Й воно пролине, ніби буревій?
Я хочу зустрічати серце бурі
Та їздити на блискавці кривій.
Невже пролинуть пристрасті та струси
Удалині, як марево степів?
І упадуть, немов сміливі Стуси,
Й воно пролине, ніби буревій?
Я хочу зустрічати серце бурі
Та їздити на блискавці кривій.
Невже пролинуть пристрасті та струси
Удалині, як марево степів?
І упадуть, немов сміливі Стуси,
2026.03.09
09:25
Борис Ласкін (1914-1983)
Броня міцна, і танки наші бистрі,
і наш народ готовий до борні:
стають у стрій Країни Рад танкісти –
своїй Вітчизні віддані сини!
Із гуркотом, у лавах без прогалин,
Броня міцна, і танки наші бистрі,
і наш народ готовий до борні:
стають у стрій Країни Рад танкісти –
своїй Вітчизні віддані сини!
Із гуркотом, у лавах без прогалин,
2026.03.09
08:36
В небесній черемсі, така чепурна,
журавка кружляє над звивистим плаєм.
У світлу кватирку проникла весна —
із сонячним зайчиком в піжмурки грає.
Нарешті діждалися, милий, тепла —
у копанці зникли холодні крижини
і пісня чудова на вістрі стебла
журавка кружляє над звивистим плаєм.
У світлу кватирку проникла весна —
із сонячним зайчиком в піжмурки грає.
Нарешті діждалися, милий, тепла —
у копанці зникли холодні крижини
і пісня чудова на вістрі стебла
2026.03.09
07:04
Серед лугу у копиці
Заховалася лисиця
І дрімала безтурботно
В ній красунечка самотня,
Поки ввечері з-за гаю
Не з'явивсь з візком хазяїн,
І відразу, ненароком
Наполохав лежебоку,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Заховалася лисиця
І дрімала безтурботно
В ній красунечка самотня,
Поки ввечері з-за гаю
Не з'явивсь з візком хазяїн,
І відразу, ненароком
Наполохав лежебоку,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.11.29
2025.05.15
2025.04.24
2024.04.01
2023.11.22
2023.02.21
2023.02.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Іван Низовий (1942 - 2011) /
Публіцистика
/
"Там, де я ніколи не плакав" (2006)
ТА НЕХАЙ СОБІ ЗАЗДРЯТЬ
Дивні люди – заздрять мені! Ой, немолодому вже, ай, невиліковно хворому. Напівсамотньому й на дві третини злиденному. Сьогодні в мене немає грошей на вкрай необхідні ліки, а завтра, може статися, що й на хлібину не нашкребу.
І хто заздрить, як правило, ще повносилі, рум’янощокі, штучно усміхнені при зустрічі та лицемірно-злостиві поза очі (воно ж до мене доходить через третіх осіб!); їм усе мало та й мало, хоч і зарплатня є пристойна, і часом не одна, а дві чи три – у різних місцях, нині це звичаєве, і гонорари всілякі у вигляді стипендій, премій, прихованих і майже неприкритих подачок та хабарів; і холодильники в них забиті їдлом усіляким і пійлом, і в закомірках припаси не вибувають; і на ощадних книжках дещо водиться, і нерухомість за ними числиться у вигляді «хатинок» і дач. Ще й багатіші родичі підпомагають, і партійки свідомо антиукраїнські «заохочують» до політичної антитворчості… І все одно їм катастрофічно мало: такі вони є за своєю природою.
А я – не такий: удовольняюся тим, що маю, що належиться пенсіонеру, що зароблю чесним робом, завдяки небагатьом людям, які чи то жаліють мене, чи то цінують мою творчу самодостатність і шанують за побутово-матеріальну невибагливість.
Мені було б цілковито байдуже, що мені заздрять і пліткують про мене всіляке казна-що, якби не одна, суттєва, як на мене, обставина: моїми злопихачами і таємничими недругами чомусь стають саме ті, кому я свого часу допоміг безкорисливо, підтримав у скрутний для них час, віддавши їм без вагань і свій хист, і свої щирі почуття, і скромну свою трудову копійчину. Не буду називати імен цих «невдячливців», аби не принижувати їхнє самолюбство й ті посади, які вони займають нині. Одному «безіменному» я допоміг надрукуватися, другому – видатись, третьому – прийнятися до Спілки письменників. А ще іншим віддав свій зайвий костюм чи пальто, улаштував на роботу, виручив з міліції, нагодував чим був багатий, похмелив до повного видужання, відредагував (або й геть наново переписав) недолугий рукопис, заступився за них перед сильними світу цього… Сьогодні, коли мені живеться тяжко, набагато гірше, ніж моїм колишнім учням і підопічним, я не прошу в них запізнілої віддяки і, бачить Бог, зовсім не заздрю їм, не засуджую їх поза очі. Хіба що іноді, коли допече, прямо в очі кажу їм все, що думаю про них. О, як вони бурхливо реагують на мою правду! Аж скаженіють…
А сам я заздрив комусь? Чесно зізнаюся: заздрив! Особливо в дитинстві. Своїм ровесникам, бо в них були батьки, а в мене – не було. Бо в них були путні штанці й сорочечки, а в мене – не було, доношував чужі, латані-перелатані. Від цього в мене розвивався комплекс неповноцінності… Та все це відпало й забулося пізніше, коли я почав заробляти, коли відслужив армійську службу й почав уперто доучувати недоучене в шкільні роки. Я сам себе ліпив, обтесував, шліфував. Сам обслуговував себе: прав, штопав, варив, лікував, удосконалював, обирав собі професії та дівчат… Сам себе і судив, і корив, і захищав… Сам одружувався і розлучався. Й у своїх численних поразках і невдачах не винуватив нікого – картався і каявся сам – перед собою. А це вже зветься – самодостатність.
Іноді я (напівжартома, з іронією) заздрю самому собі. Мене ніхто не підсаджував – сам дерся по життєвій драбині. Багато чого звідав, ще більше побачив і почув – корисного і всілякого. Усе пішло мені на користь, навіть збитки і втрати.
Я обіймаю серцем свою рідну землю українську, подаровану мені давніми козацькими родами – Великородами (по матері) і Низовими – по батькові. У кого ще є такий родовід: мати – з куркулів, батько – з голодранців-більшовиків?! Хто ще, як і я, може сказати про себе, що він любить усе людство, і при цьому лишається націоналістом-патріотом?! Хто, зрештою, може, з’ївши вранці пісну юшку та запаливши дешеву сигарету, видихнути з глибин душі: я – щасливий?!
21.06.2006
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
ТА НЕХАЙ СОБІ ЗАЗДРЯТЬ
Дивні люди – заздрять мені! Ой, немолодому вже, ай, невиліковно хворому. Напівсамотньому й на дві третини злиденному. Сьогодні в мене немає грошей на вкрай необхідні ліки, а завтра, може статися, що й на хлібину не нашкребу.
І хто заздрить, як правило, ще повносилі, рум’янощокі, штучно усміхнені при зустрічі та лицемірно-злостиві поза очі (воно ж до мене доходить через третіх осіб!); їм усе мало та й мало, хоч і зарплатня є пристойна, і часом не одна, а дві чи три – у різних місцях, нині це звичаєве, і гонорари всілякі у вигляді стипендій, премій, прихованих і майже неприкритих подачок та хабарів; і холодильники в них забиті їдлом усіляким і пійлом, і в закомірках припаси не вибувають; і на ощадних книжках дещо водиться, і нерухомість за ними числиться у вигляді «хатинок» і дач. Ще й багатіші родичі підпомагають, і партійки свідомо антиукраїнські «заохочують» до політичної антитворчості… І все одно їм катастрофічно мало: такі вони є за своєю природою.
А я – не такий: удовольняюся тим, що маю, що належиться пенсіонеру, що зароблю чесним робом, завдяки небагатьом людям, які чи то жаліють мене, чи то цінують мою творчу самодостатність і шанують за побутово-матеріальну невибагливість.
Мені було б цілковито байдуже, що мені заздрять і пліткують про мене всіляке казна-що, якби не одна, суттєва, як на мене, обставина: моїми злопихачами і таємничими недругами чомусь стають саме ті, кому я свого часу допоміг безкорисливо, підтримав у скрутний для них час, віддавши їм без вагань і свій хист, і свої щирі почуття, і скромну свою трудову копійчину. Не буду називати імен цих «невдячливців», аби не принижувати їхнє самолюбство й ті посади, які вони займають нині. Одному «безіменному» я допоміг надрукуватися, другому – видатись, третьому – прийнятися до Спілки письменників. А ще іншим віддав свій зайвий костюм чи пальто, улаштував на роботу, виручив з міліції, нагодував чим був багатий, похмелив до повного видужання, відредагував (або й геть наново переписав) недолугий рукопис, заступився за них перед сильними світу цього… Сьогодні, коли мені живеться тяжко, набагато гірше, ніж моїм колишнім учням і підопічним, я не прошу в них запізнілої віддяки і, бачить Бог, зовсім не заздрю їм, не засуджую їх поза очі. Хіба що іноді, коли допече, прямо в очі кажу їм все, що думаю про них. О, як вони бурхливо реагують на мою правду! Аж скаженіють…
А сам я заздрив комусь? Чесно зізнаюся: заздрив! Особливо в дитинстві. Своїм ровесникам, бо в них були батьки, а в мене – не було. Бо в них були путні штанці й сорочечки, а в мене – не було, доношував чужі, латані-перелатані. Від цього в мене розвивався комплекс неповноцінності… Та все це відпало й забулося пізніше, коли я почав заробляти, коли відслужив армійську службу й почав уперто доучувати недоучене в шкільні роки. Я сам себе ліпив, обтесував, шліфував. Сам обслуговував себе: прав, штопав, варив, лікував, удосконалював, обирав собі професії та дівчат… Сам себе і судив, і корив, і захищав… Сам одружувався і розлучався. Й у своїх численних поразках і невдачах не винуватив нікого – картався і каявся сам – перед собою. А це вже зветься – самодостатність.
Іноді я (напівжартома, з іронією) заздрю самому собі. Мене ніхто не підсаджував – сам дерся по життєвій драбині. Багато чого звідав, ще більше побачив і почув – корисного і всілякого. Усе пішло мені на користь, навіть збитки і втрати.
Я обіймаю серцем свою рідну землю українську, подаровану мені давніми козацькими родами – Великородами (по матері) і Низовими – по батькові. У кого ще є такий родовід: мати – з куркулів, батько – з голодранців-більшовиків?! Хто ще, як і я, може сказати про себе, що він любить усе людство, і при цьому лишається націоналістом-патріотом?! Хто, зрештою, може, з’ївши вранці пісну юшку та запаливши дешеву сигарету, видихнути з глибин душі: я – щасливий?!
21.06.2006
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
