
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.09.23
14:26
Мідну турку вгортає пелюстями синіми полум'я.
Синій ранок за шибою холодом першим вістить.
Починається осінь іще одна, стомлена й зболена.
Пробивається сонце в тумані остудженим променем.
Синій ранок ув очі вдивляється садом пустим.
Сну розкидані
Синій ранок за шибою холодом першим вістить.
Починається осінь іще одна, стомлена й зболена.
Пробивається сонце в тумані остудженим променем.
Синій ранок ув очі вдивляється садом пустим.
Сну розкидані
2025.09.23
11:45
Якщо не в пекло Господь мене спровадить,
а дасть (бозна за віщо) право обирати,
як маю жити в потойбічнім світі,
не спокушуся ні на рай, змальований Кораном ,
ні на таке принадне для смертних воскресіння
(на подив родині й товариству).
Ні, попрошу
а дасть (бозна за віщо) право обирати,
як маю жити в потойбічнім світі,
не спокушуся ні на рай, змальований Кораном ,
ні на таке принадне для смертних воскресіння
(на подив родині й товариству).
Ні, попрошу
2025.09.23
09:50
Холодні іскри зорепаду
Безслідно танули вгорі
Над потемнілим тужно садом
І німотою чагарів.
Вони з'являлись і зникали,
Як не приборкані думки
Про світлі радощі й печалі,
І швидко пройдені роки...
Безслідно танули вгорі
Над потемнілим тужно садом
І німотою чагарів.
Вони з'являлись і зникали,
Як не приборкані думки
Про світлі радощі й печалі,
І швидко пройдені роки...
2025.09.22
22:25
У дитинстві я довго подорожував.
Що я шукав?
Я шукав те, чого не існує,
а знаходив лише порожнечу.
Із дитинства закріпилася звичка
шукання невідомих світів.
Я потрапляв у магму невідомості,
у в'язку речовину невизначеності,
Що я шукав?
Я шукав те, чого не існує,
а знаходив лише порожнечу.
Із дитинства закріпилася звичка
шукання невідомих світів.
Я потрапляв у магму невідомості,
у в'язку речовину невизначеності,
2025.09.22
19:07
Сонет)
Четвертий рік вона приходить поспіль.
Колись весела,
А тепер сумна.
Розгублена нерозумінням Осінь.
Чом йде війна?
Четвертий рік вона приходить поспіль.
Колись весела,
А тепер сумна.
Розгублена нерозумінням Осінь.
Чом йде війна?
2025.09.22
16:58
Не гадаю наразі, що буде зі мною —
домовина соснова, чи сонця розмай?
Бач, вервечкою ходить біда за бідою,
без страждання гріхи не пускають у рай.
Ще не все допила із ґрааля терпіння
і не склала в дорогу валізу важку.
На краю океану збираю камін
домовина соснова, чи сонця розмай?
Бач, вервечкою ходить біда за бідою,
без страждання гріхи не пускають у рай.
Ще не все допила із ґрааля терпіння
і не склала в дорогу валізу важку.
На краю океану збираю камін
2025.09.22
15:40
Літає павутина примою в повітрі,
Нюанс плете любові міражем.
І ллється бабиного літечка палітра,
Складає візерунок вітражем.
І швидко час злітає, мов легка пір'їна,
Вже осінь дефілює у вбранні.
Із золотого листя встелена перина,
Нюанс плете любові міражем.
І ллється бабиного літечка палітра,
Складає візерунок вітражем.
І швидко час злітає, мов легка пір'їна,
Вже осінь дефілює у вбранні.
Із золотого листя встелена перина,
2025.09.22
14:40
Згадаю я ті давні дні,
Коли з’явилась ти мені.
І я від тебе шаленів,
Кохання квітку сам приніс.
Приспів:
Хоч роки, як стрімка ріка,-
В моїй руці твоя рука.
Коли з’явилась ти мені.
І я від тебе шаленів,
Кохання квітку сам приніс.
Приспів:
Хоч роки, як стрімка ріка,-
В моїй руці твоя рука.
2025.09.22
10:31
Спокуса щирістю найнебезпечніша з спокус.
Така солодка і така принадна.
Ти відчуваєш доторк її вуст?
Він дуже ніжний й неспростовно владний.
Він проникає у твоє єство,
запалює й розпалює все дужче.
Невже ти хочеш загасить його?
Така солодка і така принадна.
Ти відчуваєш доторк її вуст?
Він дуже ніжний й неспростовно владний.
Він проникає у твоє єство,
запалює й розпалює все дужче.
Невже ти хочеш загасить його?
2025.09.22
10:11
Все швидше й швидше мчать літа,
Все більше й більше смутку в звуках, -
Знедавна втома й гіркота
Дороговказом стали мукам.
Зловісний стрій нових недуг
Вже приглядається до мене
І так ось топчеться навкруг,
Що пилом дихають легені.
Все більше й більше смутку в звуках, -
Знедавна втома й гіркота
Дороговказом стали мукам.
Зловісний стрій нових недуг
Вже приглядається до мене
І так ось топчеться навкруг,
Що пилом дихають легені.
2025.09.21
20:52
У життя мого блокноті для нотаток
Добігають чисті аркуші кінця
І останній вже готується прийняти
Завершальну епіграму від Творця.
Отче наш, пошаруди іще папером:
Переглянь Свої помітки на полях,
Що мені до бенефісу від прем’єри
Добігають чисті аркуші кінця
І останній вже готується прийняти
Завершальну епіграму від Творця.
Отче наш, пошаруди іще папером:
Переглянь Свої помітки на полях,
Що мені до бенефісу від прем’єри
2025.09.21
19:27
В одній тональності
плачуть діти всіх національностей,
одні й ті ж сльози,
солоні, невблаганні ллються.
Це музика без слів,
словами не варто відгукнуться.
Ліпше голівоньку притиснуть
і пестить, і мугикать любу маляті пісню.
плачуть діти всіх національностей,
одні й ті ж сльози,
солоні, невблаганні ллються.
Це музика без слів,
словами не варто відгукнуться.
Ліпше голівоньку притиснуть
і пестить, і мугикать любу маляті пісню.
2025.09.21
17:17
О, ця жінка зо цвинтаря від мене має діти
Душевна, хай не всяк нас має видіти
Вона ангел звалища, є у неї їжа
Якщо я помиратиму, ти знаєш, хто саме накриє моє ліжко
Якщо трубопровід зламаний, на мості я приникнув
Чи їду з глузду на гайвеї недалік р
Душевна, хай не всяк нас має видіти
Вона ангел звалища, є у неї їжа
Якщо я помиратиму, ти знаєш, хто саме накриє моє ліжко
Якщо трубопровід зламаний, на мості я приникнув
Чи їду з глузду на гайвеї недалік р
2025.09.21
16:12
В історії України скільки раз бувало,
Що самі ж і «верховоди» її продавали.
Хто відкрито її зрадив, хто дурно попхався,
Хотів слави. Замість того сорому набрався.
Ще і більше зробив шкоди, ніж доброї справи.
Тому то наша історія така і кривава.
Геть
Що самі ж і «верховоди» її продавали.
Хто відкрито її зрадив, хто дурно попхався,
Хотів слави. Замість того сорому набрався.
Ще і більше зробив шкоди, ніж доброї справи.
Тому то наша історія така і кривава.
Геть
2025.09.21
15:37
Хоч нема вже літа наче.
Сонце й досі.
А мене у гості кличе
Тиха осінь
приспів
Теплі дні ясні, чудові.
Світ, мов красень.
Сонце й досі.
А мене у гості кличе
Тиха осінь
приспів
Теплі дні ясні, чудові.
Світ, мов красень.
2025.09.21
13:13
Ти сонце золотаве із промінням,
Що лагідно торкається обличчя.
Я чую твоє тихе шепотіння.
На зустріч радісну кохання кличе.
Твої вуста зливаються з моїми,
Мов річка, що впадає в тепле море.
І ніжно поцілунками п'янкими
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Що лагідно торкається обличчя.
Я чую твоє тихе шепотіння.
На зустріч радісну кохання кличе.
Твої вуста зливаються з моїми,
Мов річка, що впадає в тепле море.
І ніжно поцілунками п'янкими
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.05.15
2025.04.24
2024.04.01
2023.11.22
2023.02.21
2023.02.18
2022.12.08
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Іван Низовий (1942 - 2011) /
Публіцистика
/
"Там, де я ніколи не плакав" (2006)
Я – ТАКИЙ…
Державна машина переїхала мене – слава Богу, не розчавила! Але ж боки пом’яла добре – і печінкам дісталося.
Трудовий мій стаж не піддається обрахунку, не всі його більші-менші періоди зафіксовані документально. Малим я пас колгоспних корів – ну то й що? Підлітком вивозив перегній на засніжені поля; з ранньої весни був причіплювачем на тракторі, а наприкінці літа скиртував солому й возив намолочене збіжжя до елеватора. А ще був молотобійцем у кузні, сторожем на баштані, землекопом і вантажником... Мало чим я займався до свого повноліття, аби не пропасти з голоду! Кому це потрібно знати сьогодні, коли я вже став пенсіонером – «дармоїдом» держави?!
Треба подякувати безіменним державним писарям бодай за те, що «записали» мене в реєстр ветеранів праці. Воно ж, гадаю, рівноцінне медалі чи хоча б почесній грамоті.
А це зовсім недавно мені милостиво надано ще й статус «дитини війни». Смішно: сивий, змарнілий чоловік якось одразу змалів і став дитиною війни. Та ж я – дитина своїх батьків, яких я, на жаль, не знаю, бо вони загинули в лихий воєнний час, лишивши мене, півторарічного, круглісіньким сиротою. Матір-батька мені замінила бабуся. Вона й називала мене своїм синочком, мимоволі плутаючи мене зі своїм справжнім сином-кавалеристом Іваном Великородом, який поліг на полях війни. Сином нації я не став, бо це було під забороною, а сином «батька Сталіна» я не міг уважатися, оскільки мене породили на світ куркулька і комуніст, що «посмів» пропасти безвісти, не полишивши довідки про те, що він – не зрадник совєцької Родіни. Отож я був пасинком, байстрюком, нічийним – мене нібито й не існувало.
Лиш тепер мене «всиновили»: я став дитиною війни. А це вже можна прирівняти до ордена. Жаль, що не причепиш на голі груди цей віртуальний «орденок».
Звісно, пільги в мене є. Насамперед мені не треба, як то було ще недавно, ходити на службу (та хто мене й візьме на яку-небудь службу!); по-друге, я можу спати безпробудно хоч цілу добу (але чомусь мені не спиться); по-третє, я вільний робити, що мені заманеться (цим я, власне, і займаюся); їхати куди завгодно й куди мені закортить (біда, що немає за що і з чим виїхати не те що до Львова – до сина та онука, а й навіть у порівняно недалеке Штормове, на бабусину могилу); зрештою, маю «священне» право на безкоштовний проїзд у міському транспорті (крім таксі, звісно, і маршруток)...
Усі перелічені «пільги» я заслужив безумовно, навіть без зафіксованого кріпосницько-колгоспного піонерсько-комсомольського стажу. Починаючи з вісімнадцятирічного віку й до виходу на пенсію по старості, я попрацював на різних посадах і в різних галузях сорок два роки. До трудового стажу увійшли три роки солдатської служби і два роки навчання на Вищих літературних курсах, добрий десяток літ журналістської роботи, невтомна творча (письменницька) праця, що увінчалася на сьогодні кількома десятками книг різного жанру. Отже, до визначення «ветеран праці» я маю право долучити ще одне слово: «заслужений».
Але – навіщо? Заради амбітності, із почуття загостреного самолюбства? Надмірним егоїзмом я не страждаю, а от від підвищеної пенсії (за особливі заслуги) я б не відмовився, бо таки страждаю від «заниженої оцінки» моїх трудів-здобутків-заслуг. Бо що то є – триста сімдесят шість гривень, яких мені не вистачає навіть на оплату комунальних послуг. А ще ж треба купити сигарет і чаю! А харчуватися за що? А лікуватися?! Я ж не просто пенсіонер, я хворий пенсіонер, бо все життя моє проходило в екстремальних умовах, бо я надірвав своє здоров’я воєнним сирітством, повоєнним голодом, рабською роботою в колгоспі та на комсомольських ударних будовах, нелегкою службою в радянському війську і т. д., і т. п.
Рідна-чужа державо, не знущайся наді мною, признач мені достойну пенсію, якої б вистачало на хліб та ліки! І не принижуй мене штучно придуманим статусом «дитини війни»: я не хочу цього, я протестую проти цього! Зваж на те, що я – горда людина, з гордого роду Великородів. Мені не треба нічого чужого – я хочу мати своє, кровне, зароблене чесною працею і чесним та совісним життям!
В Україні, як відомо, немає заборони на професії, у тому числі на професію літератора. Але чомусь робиться вигляд, ніби такої професії, як письменник, у нашій державі не існує. Триває це вже п’ятнадцять років: літературний процес занедбаний, видання книг не фінансується, гонорар авторам не виплачується. Я видаю свої книжки за власний рахунок (точніше, за рахунок друзів і шанувальників) і безкоштовно віддаю тираж у школи, вузи, бібліотеки, роздаровую знайомим. Отакий мій письменницький «бізнес».
Та я не плачу, не прошу співчуття. Лиш хочу, аби мене не принижували й не лицемірили переді мною: мовляв, ми любимо вас і цінуємо ваш труд... Я такий, що можу послати лицемірів-брехунів від влади якомога подалі й «незалежно» доживати свій вік на розмочених у теплій воді сухарях. Я – такий...
2006
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Я – ТАКИЙ…
Державна машина переїхала мене – слава Богу, не розчавила! Але ж боки пом’яла добре – і печінкам дісталося.
Трудовий мій стаж не піддається обрахунку, не всі його більші-менші періоди зафіксовані документально. Малим я пас колгоспних корів – ну то й що? Підлітком вивозив перегній на засніжені поля; з ранньої весни був причіплювачем на тракторі, а наприкінці літа скиртував солому й возив намолочене збіжжя до елеватора. А ще був молотобійцем у кузні, сторожем на баштані, землекопом і вантажником... Мало чим я займався до свого повноліття, аби не пропасти з голоду! Кому це потрібно знати сьогодні, коли я вже став пенсіонером – «дармоїдом» держави?!
Треба подякувати безіменним державним писарям бодай за те, що «записали» мене в реєстр ветеранів праці. Воно ж, гадаю, рівноцінне медалі чи хоча б почесній грамоті.
А це зовсім недавно мені милостиво надано ще й статус «дитини війни». Смішно: сивий, змарнілий чоловік якось одразу змалів і став дитиною війни. Та ж я – дитина своїх батьків, яких я, на жаль, не знаю, бо вони загинули в лихий воєнний час, лишивши мене, півторарічного, круглісіньким сиротою. Матір-батька мені замінила бабуся. Вона й називала мене своїм синочком, мимоволі плутаючи мене зі своїм справжнім сином-кавалеристом Іваном Великородом, який поліг на полях війни. Сином нації я не став, бо це було під забороною, а сином «батька Сталіна» я не міг уважатися, оскільки мене породили на світ куркулька і комуніст, що «посмів» пропасти безвісти, не полишивши довідки про те, що він – не зрадник совєцької Родіни. Отож я був пасинком, байстрюком, нічийним – мене нібито й не існувало.
Лиш тепер мене «всиновили»: я став дитиною війни. А це вже можна прирівняти до ордена. Жаль, що не причепиш на голі груди цей віртуальний «орденок».
Звісно, пільги в мене є. Насамперед мені не треба, як то було ще недавно, ходити на службу (та хто мене й візьме на яку-небудь службу!); по-друге, я можу спати безпробудно хоч цілу добу (але чомусь мені не спиться); по-третє, я вільний робити, що мені заманеться (цим я, власне, і займаюся); їхати куди завгодно й куди мені закортить (біда, що немає за що і з чим виїхати не те що до Львова – до сина та онука, а й навіть у порівняно недалеке Штормове, на бабусину могилу); зрештою, маю «священне» право на безкоштовний проїзд у міському транспорті (крім таксі, звісно, і маршруток)...
Усі перелічені «пільги» я заслужив безумовно, навіть без зафіксованого кріпосницько-колгоспного піонерсько-комсомольського стажу. Починаючи з вісімнадцятирічного віку й до виходу на пенсію по старості, я попрацював на різних посадах і в різних галузях сорок два роки. До трудового стажу увійшли три роки солдатської служби і два роки навчання на Вищих літературних курсах, добрий десяток літ журналістської роботи, невтомна творча (письменницька) праця, що увінчалася на сьогодні кількома десятками книг різного жанру. Отже, до визначення «ветеран праці» я маю право долучити ще одне слово: «заслужений».
Але – навіщо? Заради амбітності, із почуття загостреного самолюбства? Надмірним егоїзмом я не страждаю, а от від підвищеної пенсії (за особливі заслуги) я б не відмовився, бо таки страждаю від «заниженої оцінки» моїх трудів-здобутків-заслуг. Бо що то є – триста сімдесят шість гривень, яких мені не вистачає навіть на оплату комунальних послуг. А ще ж треба купити сигарет і чаю! А харчуватися за що? А лікуватися?! Я ж не просто пенсіонер, я хворий пенсіонер, бо все життя моє проходило в екстремальних умовах, бо я надірвав своє здоров’я воєнним сирітством, повоєнним голодом, рабською роботою в колгоспі та на комсомольських ударних будовах, нелегкою службою в радянському війську і т. д., і т. п.
Рідна-чужа державо, не знущайся наді мною, признач мені достойну пенсію, якої б вистачало на хліб та ліки! І не принижуй мене штучно придуманим статусом «дитини війни»: я не хочу цього, я протестую проти цього! Зваж на те, що я – горда людина, з гордого роду Великородів. Мені не треба нічого чужого – я хочу мати своє, кровне, зароблене чесною працею і чесним та совісним життям!
В Україні, як відомо, немає заборони на професії, у тому числі на професію літератора. Але чомусь робиться вигляд, ніби такої професії, як письменник, у нашій державі не існує. Триває це вже п’ятнадцять років: літературний процес занедбаний, видання книг не фінансується, гонорар авторам не виплачується. Я видаю свої книжки за власний рахунок (точніше, за рахунок друзів і шанувальників) і безкоштовно віддаю тираж у школи, вузи, бібліотеки, роздаровую знайомим. Отакий мій письменницький «бізнес».
Та я не плачу, не прошу співчуття. Лиш хочу, аби мене не принижували й не лицемірили переді мною: мовляв, ми любимо вас і цінуємо ваш труд... Я такий, що можу послати лицемірів-брехунів від влади якомога подалі й «незалежно» доживати свій вік на розмочених у теплій воді сухарях. Я – такий...
2006
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію