Останні роки мене все частіше кличуть до себе моя обміліла та заросла буйними очеретами Сула, високі й шумливі верби та вільхи у самісінькому її верхів’ї, загублені в баговинні первісно чисті джерела та забур’янілі стежки мого трагічно-щасливого дитинства.
Може, це запізнілий прояв сільського патріотизму, а може, передчуття вже близького кінця? Та облишмо сентиментальні здогади – ностальгія по малій батьківщині жила в мені постійно, а з роками лиш стала гострішою і болючішою. Я ніколи не зрікався свого рідного-бідного краю, любив його щиро та ніжно, приховуючи це від байдужого, зурбанізованого й совєтизованого оточення. Не хотів, аби зайвий раз висміювали або жаліли мене зверхньо: чого, мовляв, тобі сумувати за тим, чого насправді вже немає! Ні рідні близької в тебе там нема, ні могили не збереглися, ні...
Але ж це моя колиска, мої витоки, мій стартовий майданчик! І не гірший він за розпрекрасні екзотичні краї, де мені довелося побувати, і не менш славний він за історичні місця по всій великій Україні, яку я люблю ще й тому, що у ній є моя Сула і моє родове село в самісінькому верхів’ї легендарної праісторичної річки. Ось вона жебонить в кінці нашого городу, петляє межі вільхами та буграми, нанизуючи на свою блакитну ниточку села й хутори – Печище, Первомайське, мою Марківку, Луциківку, Верхосулку, Зеленківку, селище Недригайлів, а далі – славні міста Ромни та Лубни... Далі вона, розширюючись і поглиблюючись, зрештою стає судноплавною і єднається з рукотворним Кременчуцьким морем, що втопило русло Дніпра...
Соромно зізнатися, але батьківський край, звідки я виїхав більше сорока п’яти років тому, я знаю не так добре, як хотілося б; Луганщину, де я живу близько сорока років, знаю набагато краще, бо сходив-об’їздив її всю вздовж і впоперек як журналіст та активіст громадських і просвітницьких організацій. Але й те, що я знаю про рідну Білопільщину та її околиці, наповнює мене гордістю перед луганцями: отакий багатий історично й культурологічно мій край! Невелике районне місто Білопілля дало світові видатного педагога і літератора Антона Макаренка й не менш видатного поета Олександра Олеся. До речі, дитячі роки Сашка Кандиби пов’язані тісно з сусідньою моєму селу Верхосулкою, де проживали Грищенки – дід і баба поета за материнською лінією. У сусідній також Луциківці останні роки свого життя провів мандрівник, дослідник Ефіопії Олександр Булатович – там же він був по-звірячому забитий у роки громадянської війни. Мені відомо, що кілька років тому було знайдено місце поховання мого земляка… Від мого села – в усі сторони світу близько. Наприклад, до селища Жовтневого (колишня Миколаївка-Вирівська) усього лише сім кілометрів. Там, при цукровім заводі капіталіста-мецената Харитоненка працював економом ще молодий Олександр Кандиба (Олесь). Там же в різний час народилися письменники Іван Манжара, Олександр Вертіль… У Куянівці народилася відома сучасна поетеса Наталка Білоцерківець, у Старо-Зінові – прозаїк Віктор Положій (на жаль, нещодавно помер у Києві). Близькі та м’які дороги-путівці до недригайлівських Тернів – батьківщини славетного співака Анатолія Мокренка, Курманів, що дали українській літературі аж двох талановитих письменників, Білоусів – Дмитра та Григорія. І Хоружівка майже поряд, яка пишається своїми синами: письменниками Михайлом Осадчим і Олексою Ющенком та Віктором Ющенком – нашим нинішнім Президентом. Ось яка славетна моя рідна сумська земля! А варто ще згадати й про близький Лебедин – колиску письменника Миколи Ляшка і співака Бориса Гмирі. І про роменську Пустовійтівку – батьківщину видатного козацького гетьмана Петра Калнишевського... Список можна продовжувати, але я зупинюся, аби заздрісники не дорікали: мовляв, зазнається чоловік невідомо чому, адже сам малий та непомітний, і прізвище відповідне – Низовий, себто меншовартісний.
Гай-гай, заздрісники безрідні, прізвище в мене справді козацьке, і воно підказує, що прапрапрадіди мої походять з Великого війська запорозького низового, що вони (я в цьому переконаний) побивали своїми шабельками і турків з татарами, і ляхів та москалів. За історичною версією, мої прадіди в час Руїни перебралися у верхів’я Сули з Білоцерківщини й Фастівщини; вони брали активну участь під проводом Івана Виговського в Конотопській битві; вони підтримали визвольну місію Івана Мазепи; вороже сприйняли більшовицький переворот, за що їх у 33-му піддано було жахливому голодомору... Тоді померли мій дід Гнат Великород і п’ятеро моїх малолітніх дядьків. А в роки другої світової війни спільними зусиллями Сталіна та Гітлера було винищено дві третини марківчан – нащадків Низових, Великородів, Пигулів, Круподерів, Гуцалів, Дачків, Гуйвів, Діденків...
На металевих плитах, установлених на пам’ятнику моїм односельчанам, які загинули в роки війни здебільшого невідомо в якім краю, і не знати, де поховані, значаться імена мого батька Данила і дядька Івана. Це все, що від них залишилось, бо могил їхніх, вочевидь, ніде немає, як немає іменних могил сотень і сотень тисяч невідомих солдатів. Як, до речі, немає і могили моєї матері Насті, яка трагічно загинула вже після визволення села від окупантів, залишивши круглими сиротами мене, півторарічного, і трирічну Люду, мою сестричку. Хата наша згоріла ще в сорок першому, то й жили ми в землянці (там я і народився), і вже після смерті Сталіна бабуся наша спромоглася купити глинянку-хату під солом’яною стріхою, стареньку вже, похилену і вгрузлу в землю. Підлога в хаті була земляна, а стеля – лісна, себто сплетена з цупкої горішини. «Романтичним» було моє дитинство, нічого не скажеш.
І все ж я люблю своє дитинство. Люблю спогади про нашу хату, про верби, що я їх посадив у кінці городу біля самісінької Сули. Люблю приїздити сюди – у тихий рай на Сумщині, де пооберіж помираючої річечки ось уже триста сорок років поспіль живуть-потерпають старовинні козацькі присілки й хутірці: Кучерівка, Бараба, Заяр, Голуб’ячий, Козків, Смєтін, Башкиреве, Холодна Гора... Це все – моє село, моя Марківка. А ще ж треба назвати й інші кутки розгалуженого села – той же Куток, Вигін, Жабську, Пигулеву, Соловйову, Фадєєву, Базарну, Шкільну. Порідшало хат на них, не такі вже людні вони, як були одразу по війні, у п’ятдесяті роки. А до більшовицького перевороту, за розповідями старших, давно вже померлих людей, у Марківці життя буяло і ширилось ярмарками та базарами, волость мала добрий достаток не лише від землеробства, але й від успішної роботи спиртового заводу, Миколаївської цукроварні, до якої від Марківки простягалася семикілометрова вузькоколійка. На центральній вулиці села було чимало крамниць або лавок, переповнених товарами звідусіль; успішно працював у чудовій будівлі місцевий земельний банк; правилася служба у величному храмі; гомоніла дітвора на подвір’ї цегляної, критої бляхою школи. А ще були в селі круподерня, вітряний млин, аптека, земська лікарня, ветлікарня, різноманітні майстерні. Бідних людей, здається, зовсім не було – усі працювали на своїй землі й мали власний хліб та до хліба. У діда мого Гната Великорода, наприклад, було аж сорок гектарів землі; мав він кілька пар волів і коней, різної худоби та птиці достатньо. Сам він працював тяжко, а разом із ним – моя бабуся Уляна, семеро їхніх дітей, у тому числі й моя мама Настя.
Усе загинуло-пропало-згоріло-розікралося новою, радянською владою, яка забрала в села сотні людських життів, позбавивши колишню козацьку вольницю перспективи на відродження. Вимирає село, пустошиться – душа мені болить! Зяє порожніми вікнами, доруйновується в обрамленні здичавілої зеленої гущини півтора століття земська лікарня на Холодній Горі, а нова, триповерхова, збудована поряд років двадцять п’ять тому, сьогодні не має ні штатного лікаря, ні фельдшера, ні акушера... У старій лікарні народилося не одне покоління марківчан; там я лежав разом із сестричкою, тяжко хворі на скарлатину, і нас рятували від смерті досвідчені лікарі, фельдшери, медичні сестри. У новій же сьогодні постійно перебуває лише один чоловік з поламаною ногою, і за ним доглядають поперемінно дві медсестри. Телевізор у фойє дихає на ладан – зображення якесь туманне, звук загробний, глухий; ліків немає практично ніяких; породіль, якщо такі трапляються, возять до сусіднього Жовтневого. Незатишною стала і колись гамірна Шкільна вулиця, житла на ній, здається, уже ніякого немає, а стара «велика» школа, яку перетворили на церкву, завжди на замку; учительський будинок у попівському саду розвалюється; сільраду та шкільний інтернат знесено геть... До нової двоповерхової школи з кожним роком ходить усе менше дітей, нині їх менше двохсот. А колись же «велика» школа гула, наче вулик, переповнена вщерть дітлашнею з самої Марківки, із хуторів Марусиного, Первомайського, Кобзаревого, Рудки; ходили й із сусідніх сіл Луциківки, Печища, були учні з далекої Голубівки, батьківщини мого тата Данила, і жили вони в інтернаті при школі. Була ще й «маленька» школа, на Заводищі, біля самісінької порослої густо вільхами Сули – там я навчався у п’ятому класі, а паралельно зі мною, у старших і молодших класах, навчалися сироти й напівсироти, які згодом вилетять навіки з Марківки в широкий світ і більше ніколи не повернуться. І стануть вони знаними й відомими в чужих усюдах, а до рідного села лиш чутки долинатимуть: Віктор Грама став ученим-біологом, професором у Харкові; його старший брат Петро – знаменитий сумський лікар; Володя Приходько та Сашко Загинайко дослужаться в артилерії до полковників; Грицько Марченко вивчиться на гірничого інженера й залишиться на Донбасі (через багато-багато років я зустрінуся з ним у луганських Ровеньках); мої найближчі друзі Віталій Скринник і Славко Сидоренко зашахтарюють у Макіївці, там і на пенсію вийдуть, і час від часу телефонуватимуть мені в Луганськ. А були й трагічні чутки про моїх шкільних друзів: один Іван, Скляренко, зовсім юним загинув у воркутинській шахті, другий Іван, Пигуль, мій сусіда по Кучерівці, за невідомих обставин загинув чи то на Уралі, чи то на Далекому Сході, третій Іван, теж Пигуль, чудовий майстер по дереву, покінчив із собою в Сумах... Володя Анциферов укотре потрапив до тюрми... Женька помер від горілки, Гришка – від раку, Микола – від серця...
Багатьох своїх шкільних друзів я не бачив по сорок і більше років. Говорили мені в селі, що дехто з них навідувався в Марківку, деякі розпитували про мене, хотіли б зі мною зустрітися. Але, на жаль, не вийшло, розминулися ми. Розминулися з любим Гришею Круподером, який мешкає в Москві та має великі успіхи в якійсь галузі чи то науки, чи то промисловості. Він так любив мої вірші, та й мене самого любив, писав колись мені в армію з Прибалтики, де також служив строкову. Розминулись із Сашком Загинайком, який приїздив із Кременчука, перечитував мої книжки в сільській бібліотеці, лишив для мене свою адресу, щоб я написав йому та приїхав до нього в гості – на кавуни та риб’ячу юшку. Не судилося – помер мій дорогий Сашко, армійський служака-ветеран. Про це мені повідомив його молодший брат Іван. Відходить моє покоління, навіки відірване від родового коріння. Ця порожнеча не заповнюється, зяє темрявою невідомості.
Кожного свого приїзду до Марківки я йду на горішній цвинтар, густо зарослий деревами й кущами. Довго в мовчанні стою біля могил своїх учителів, друзів дитинства і юності. Особливі біль і туга за Віктором Григоровичем Коржовим і Євгеном Гуйвою: перший учив мене в школі німецької мови та креслення, у нього я навчався малювання; другий був заядлим читачем і навіть вірші пробував писати. Був сільським кіномеханіком, усезнайкою, душею компанії. А Віктор Григорович – той був справжнім інтелігентом, совістю сільської громади. Сьогодні подібних йому в селі, здається, немає. Сьогодні в моєму селі багато чого немає. І чи буде коли...
Збираю куці уривки пам’яті, намагаюся зв’язати докупи. Виходить – не виходить. Отже: народився я на Рудці, у льоху – хата наша згоріла від німецької «запальнички». До одинадцяти років жив у Комуні – нині там лишився здичавілий лісопарк та геть замулений ставок. Юність моя пройшла на марківській Кучерівці – нині на садибі нашій живуть незнайомі мені люди.
То що ж мене так вабить сюди, у це запустіле, заросле бур’янами безпам’ятства Верхосулля?
А таки – пам’ять, моя невгасима пам’ять. Мені здається: доки я живий, житиме і моє село. Житиме воно й після мене. Але то буде вже інше життя. Яке – боюся передбачати.




* * *

PS. Хоча б назву імена людей, які по війні та в п’ятдесяті роки були справжньою окрасою села: уже згадуваний мною Віктор Григорович Коржов – знавець мов, художник, літератор, аматор сільського театру; Григорій Іванович Падалка – інвалід війни, бібліотекар, театрал; Андрій Андрійович Зінченко – голова сільської ради, інтелігент, красива людина; Іван Оврамович Копиця – ветеран війни, директор школи, характерник; Іван Денисович Пигуль – учитель ботаніки, чудовий педагог; Борис Євдокимович Лобода – культпрацівник, чудовий музикант і художник, театрал, гуморист, сільський заводіяка; Раїса Олексіївна Алексєєва – мій класний керівник, учитель російської мови та літератури, душевна жінка; Ольга Тарасівна Круподер, Меланія Михайлівна Дідевич – мої дорогі вчительки й виховательки...
Цікавими по-своєму були й сільський дільничний інспектор Степан Кузьмич Соломка, буфетниця тітка Марфа, «сітровий» дядько Мишко, садівник і городник Григорій Діденко, дід Кривонос, коваль Тихін, тесля дід Марко, водій Василь Круподер, кіномеханіки дядько Костя і мій друг Женя... Царство їм небесне! Без них у Марківці мені незатишно.


2005