Москалі були брехливі завжди і зрадливі.
Домовлялися та слова свого не тримали,
Навіть, коли між собою часто воювали.
Коли кого так обдурять, то уже й щасливі.
Про іще одного князя хочеться згадати
З москалів, які потвору оту піднімали.
Василем його ще й Темним люди прозивали.
У Москві почав він рано зовсім князювати.
Був онуком він отого Дмитрія Донського,
Що носяться москалі з ним іще і донині.
Кажуть самі: «без виродка не бува в родині».
Та виродки, мабуть, були всі із роду того.
І цей був нічим не кращий від прадіда-діда.
Став він князем, коли десять літ йому лиш стало.
Та московськеє боярство таке влаштувало,
Хоч для краю і принесло чималенькі біди.
Та вертіти таким князем боярам простіше,
Аніж якимсь вже дорослим, досвідченим князем.
Тож, з натугою іще він на трона залазив,
Та схилялися бояри, ховали усмішки.
Їм то в радість та родичам князя не до сміху.
Дядьки мали більше права на отой трон сісти.
Не всі з таким положенням змирилися, звісно.
А те на болотах залісських привело до лиха.
Отож, його дядько Юрій, князь звенигородський
Заявив, що більше права на княжіння має.
Тому Василя, як князя зовсім не сприймає
І з племінником за владу мусить побороться.
Полякалися бояри: Юрій, якщо прийде,
Прожене від годівниці, яку ті обсіли.
Тож виступити проти нього бігом поспішили.
Інші дядьки Василеві подалися слідом,
Виступили проти брата. І той відступився.
Мусив бігом утікати аж за річку Суру.
Пожалів, що так відкрито вихопився здуру.
Але, звісно, з таким станом зовсім не змирився.
Ще сказати слід, що мати Василя – Софія
Була Вітовтова дочка. Тож той піклувався,
Бо ж сватові перед смертю про те обіцявся.
Хто ж проти Литви в ту пору виступить посміє?
Коли Новгород із Псковом мусили платити.
Тверь з Рязанню заявляли, що Литві скорились.
Тож на певний час в Заліссі князі замирились.
А, тим більше, що чума там узялась ходити.
Вимерло багато люду і князів чимало.
Тож було не до усобиць, всі тихо сиділи.
Сторожили отримані від батьків уділи.
Але лихо все ж не зникло, на свій час чекало.
Як помер у Литві Вітовт, прийшов Свидригайло,
То у Литві почалася своя ворохобня.
І тепер уже те лихо зупинити годі.
На Василя дядько Юрій виступив негайно.
Тим більше, що Свидригайло за друга вважався.
Та виступив дуже хитро – звернувся до хана
У Сараї, щоб той, справу вивчивши старанно,
Вирішив, хто би за князя надалі зостався
У Московському улусі – чи Василь, чи Юрій?
Сам доводив, що по праву трон зайняти має,
Бо ж він у роду найстарший і то кожен знає.
А такий завів порядок ще Ярослав Мудрий.
За Василя говорили московські «еліти».
Вони хитрі, добре знали, що хану казати.
Мовляв, хан тільки і має право то рішати
І немає чого, власне про то говорити.
Хан від лестощів розплився й Василя призначив.
Більше того, той мав право у Москві сидіти,
А не стольнім Владимирі. Є з чого радіти
Московським боярам. Отака їм випала удача.
Все, здавалось, утряслося…Та інакше сталось.
Надумав Василь, нарешті-таки одружитись.
З Володимиром Хоробрим схотів поріднитись.
На весілля рідня уся – все «кодло» зібралось.
І там мати Василева –Софія та сама
Скандал раптом влаштувала. Бояри признали
На Василю, що пізніше всі Косим прозвали,
Пояс золотий. Софія заявила прямо,
Що пояс Дмитру Донському колись дарували,
А потім його украли чи десь він подівся.
Тож у крадене Василь той, наче, нарядився.
І при всіх вона із нього пояс той зірвала.
Крику було та прокльонів. Василь разом з братом
Дмитром, що в народі Шемякою звався,
До батька свого у Галич негайно подався.
І там змовились такого Москві не прощати.
Зібрали війська і разом в похід подалися.
Скоро звістка про похід той до Москви дісталась.
Василь тільки-но відходив ще після весілля,
Голова, мабуть, боліла йому на похмілля.
Тож йому та вістка зовсім незначною здалась.
Велів послів навстріч дядьку негайно послати
Аби вони із ним мирно домовлятись стали.
Пізно, мабуть зрозуміли – не того напали.
Він взагалі не збирався ні з ким розмовляти.
Скликали поспішно військо, рушили навстрічу.
Там Василь побачив військо численне вороже,
Зрозумів, що подолати його він не зможе.
І опанував тут князя молодого відчай.
Розвернувся і помчався до Москви скоріше.
А за ним вслід його військо мчало, обганяло.
Проте, Москву боронити від чогось не стали.
Вхопив Василь жінку й матір, золота побільше
Та і до Твері подався, аби там сховатись.
Не засиділись, одначе, в Кострому попхались.
Кострома якимось сховком надійним здавалась.
Бо інакше чого б було йому туди пхатись,
Не він перший. Його батько також там ховався
Був від хана Едігея. І дід Дмитро знаний,
Як Тохтамиш на Москву вів полчища поганих,
Саме в Кострому ховатись від хана подався.
Тож і цей рішив, що звідти його не дістануть.
Але Юрій, Москву взявши, назвав себе князем
Та й на Кострому із військом подався одразу.
Витяг Василя «за вухо, як котя погане».
Але, видно, душа добра злий жарт з ним зіграла.
Не став Василя карати, в темницю садити.
Велів йому у Коломні за князя сидіти.
Ця помилка йому дорого потім вартувала.
Не подумав: не Василь той заправляв Москвою.
А боярство, що обсіло оту годівницю.
Не схотіли вони князю новому скориться.
Подалися у Коломну, забрали з собою
І послушне йому «бидло» - народ московітський.
Захарастили Коломну, а Москву звільнили.
Там на вулицях собаки хіба тільки вили.
Сидів в пустій Москві Юрій і з ним його військо.
Як же правити Москвою, як нема народу?
Посидів самотньо Юрій та і, врешті, здався.
Наказав, аби Василь той в місто повертався.
А сам в Галич повернувся, ждучи на нагоду
Не Москву собі вернути – хай сказиться, клята,
А стати великим князем у тому Заліссі.
Скоро сини його з військом у битві зійшлися,
Щоб добряче прочухана московітам дати.
Василь же розорив Галич, за те їм помститись.
В Білоозері від нього вони заховались.
Там якиїсь час сиділи, з силами збирались,
З московітами щоб знову у бою зустрітись.
Таки стрілись, розгромили та і геть погнали.
Василь в Новгород одразу дременув від страху.
Там приймати не схотіли того бідолаху.
Нащо? Щоб чужі проблеми знов кров’ю рішали?
Він у Мологу подався, Кострому та Нижній.
Та ніде того бідаку приймать не хотіли.
Юрій Дмитрович з синами Москву ж оточили.
І здалась столиця вража князеві за тиждень.
Усім князям повелівши з Василем не знатись,
Юрій став війська збирати, на Нижній сходити,
Де отому Василеві вдалось усидіти,
Щоби, врешті, остаточно із ним розібратись.
Не судилось. Московіти, може, постарались.
Чи така вже його доля. Раптом помирає.
І синок Василь на троні у Москві сідає.
Та московська вся «еліта» супроти піднялась.
Більше того, брати рідні проти нього стали.
З Москви вигнали і того Василя вернули,
Що у Нижньому від страху сидів, вино цмулив.
Бо ж вони цього невдаху уже добре знали.
Знову всівшись на престолі, роздав всім уділи,
Щоби воду не варили. І Василю тому.
Та вже ж дуже не хотілось змиритися йому.
Знов у Галич повернувся, зібрав собі сили
Й став з Москвою воювати. Цей Василь озлився.
Якраз брат того – Шемяка до Москви припхався,
Запросити на весілля князя сподівався,
Сам в кайданах у Коломні згодом опинився.
А дружина його вірна із братом з’єдналась,
Пішли Дмитра виручати. Але не зуміли.
На шляху війська московські їх ущент розбили.
Василеві за ту спробу добряче дісталось
Повелів Василь московський його осліпити,
Виколоти одне око. Звідти й Косим звався.
Після того воювати він уже й не брався.
Захотілося тихенько в уділі дожити.
А Шемяка не змирився. Знайшов новий привід.
Утік в Новгород, зібрав там чималу ватагу.
Прийшло в поміч іще військо під литовським стягом.
Та й потягся з отим військом на Москву сміливо.
Москву, правда ту не брали, якось примирились.
Та й те військо розійшлося. Василь, після того,
На Литву, на Казиміра водив війська свого.
А литовці із отвітом теж не забарились.
Попалили міста й села з того й того боку,
Набрали собі полону та і розійшлися.
А тут вже з другого боку монголи взялися,
Прийшли Рязань грабувати вони якимсь роком.
Василь на те розізлився, напав на монголів.
Хоча ті і мужньо бились та всіх перебили.
Та вісті про самоправство в Сарай долетіли.
Уллу-Махмет розізлився, зібрав орду в полі.
Узяв Нижній, до Мурома звідтіля подався.
Василеві удалося його зупинити.
Але він прийшов з ордою і наступним літом.
І вже москалів скарати добре постарався.
Розбив він московське військо, Василя самого
Узяв в полон, за собою у Сарай доправив.
А у самій Москві ще гірше складалися справи –
Вигоріла вся до цурки від вогню страшного.
Василь восени вернувся, з ханом сторгувався,
Що заплатить двісті тисяч за свою свободу.
А ще віддав Орді землі московські і води,
Щоб там будь-який монгольський мурза годувався.
А вернувсь – де гроші брати, викуп заплатити.
Стали срібні карбувати легшими монети.
Свій московський люд дурити за княжим портретом.
От тоді Шемяка й здумав Василю помстити.
Зговорився із другими, Василя зловили,
Звинуватили у зраді, що монголам здався.
В результаті Василь отой без очей зостався.
Та ще й радий був, що зовсім його не убили.
За те потім Темним звався. В Вологду подався.
А Шемяка в Москві всівся правити за князя.
Пригадав, мабуть, боярам всі їхні образи.
Відпиляти під собою гілку постарався.
Василь може б сидів тихо та ж взялась «еліта»
Через попів йому в вуха усяке шептати.
Що, мовляв, він під примусом мусив клятву дати.
А та клятва є недійсна. Бог не буде мстити.
Кому, скажете, потрібний князь сліпий? Даремно.
При сліпому князю легше казну грабувати.
Він нічого не помітить. А Шемяка клятий
Дістає. Тож краще нехай сидить Василь Темний.
Він подався в Твер до «свата» майбутнього свого.
Прихильники-втікачі теж з Литви підтяглися.
І татари із ордою де і узялися,
Бо ж викупа сподівались отримати з нього.
Москва легко піддалася. І знов Василь всівся
На московському престолі. Тепер вже до смерті.
Скоро принесла «еліта» Шемяку у жертву.
Отруїли та й по всьому. Так Василь помстився.
Ворогів взявсь виживати, забирать уділи.
Ті тікали хто в Новгород, хто в Литву, хто далі.
Так, що ворогів практично у нього не стало.
Хто не втік, то ті тихенько в уділах сиділи.
Наступником свого сина велів визнавати.
І питань ні в кого потім щоб не виникало.
На Москві митрополита власного обрали,
Не стали в Константинополя дозволу питати.
Правда, сам Константинополь турки захопили.
З усіх земель православних лиш Москва зосталась
Православні ієрархи все ж не намагались
Туди втікать. І під турком непогано жили.
Бо москалів добре знали, тому й не хотіли
З ними спільного нічого у ті часи мати.
А вже скоро й Василеві пора помирати.
Перед тим, як душу Богу, а землиці тіло,
Залишив у Москві сина на столі Івана.
Залишив державу бідну та ще із боргами,
Бо ж не заплатив ще викуп належний поганим.
Тож Іванові нелегко довелося явно.
Та нахабство і жорстокість – москалям властиві,
Помогли тому Івану ще й Великим стати.
Всіх сусідів-конкурентів з дороги прибрати,
Не лякаючись людського і Божого гніву.