* * *

Земля не холодна. Я тупцяю босими ноженятами, аби геть не замерзнути. Сивий дідуган поперед мене творить схоже на молитву дійство: сіє жито у вологу від ранкової роси ріллю. Набирає повну жменю зернят із полотняної торби і широким плавним змахом розкидає по чорнозему.
– Дідусю, а коли виросте хлібчик? – питаю. – Я їсти хочу...
– Дасть Бог, скоро, – потерпи... А я, може, й не діжду, – сумно відповідає дідуган.
Сівачеві вже під сотню літ, а мені десь зо три рочки. Я обов’язково діжду...





* * *

Уперше я наївся хліба аж через дванадцять років. Сталася ця подія в робочій їдальні на станції Анар у казахстанському цілинному краю між Карагандою і Акмолінськом. Зголоднілого, мене висадили з поїзда, бо не мав проїзних документів. У кишені ж завалялося мідного дріб’язку десь близько карбованця – не розгуляєшся. Зайшов я до їдальні, на вісім копійок купив дві склянки гарячого чаю, а хліб, як виявилось, був на столах безкоштовний: їж, скільки й подужаєш. Я подужав геть усю запахущу пшеничку гірку, що прикрашала стіл.
То була епоха Микити Хрущова – у самісінькому зеніті щасливих перемін. На превеликий жаль, скінчиться вона вельми погано – безхліб’ям.





* * *

Після закінчення першого класу мене й сестричку Люду відправили до піонерського табору, що в селі Печище. Мені там геть усе не сподобалось. Чужі люди, чужі стіни, чужа природа. Та ще й мало не втопився у неширокій, але глибокій Сулі. Плавати ж іще не вмів.
Годували в таборі поганенько. Дисципліна ж була справді табірна – сувора.
Невдовзі я втік. Додому дістався за кілька годин – зморений, голодний, заплаканий...





* * *

Наступного літа був інший табір – Луциківський. Із цього я втік уже через тиждень. Мене зловили в лісі, поблизу Марківки. Та я знову втік. Годували поганенько, спальня була в старій дерев’яній церкві – моторошно...
Відтоді я весь час втікав. Зі шкільних уроків... З будови, що в Донбасі. З лісосплаву на Півночі. З цілинного Казахстану... І завжди, хоча й з великими труднощами-пригодами, добирався додому.
Таким чином я «вивчав» географію.





* * *

Та сама станція Анар. Мої супутники, здавши документи до контори радгоспу, погодилися їхати в степ на збирання врожаю. Я також здав свої довідки й отримав авансом двадцять п’ять рублів, але їхати за тридцять верст від залізниці не захотів.
У напівзруйнованій хатині із саману обідаю разом із вродливою кореянкою Любою. Вона втекла від свого чоловіка-кіномеханіка, який дуже збиткувався над нею. Розмовляємо.
– Одружуйся на мені, – пропонує Люба. – Удвох не пропадемо. Я влаштуюся десь кухаркою, а ти підеш пасти отару...
Мені немає ще й шістнадцяти – де вже там одружуватись! А кореянка років на п’ять старша за мене, уже вельми досвідчена, хоча й наївна по-своєму, по-азіатському.
– Ні, я повернуся в Карабас, – кажу я. – Там хоч знайомі є, допоможуть влаштуватися на роботу.
– Але ж документи твої в конторі радгоспу, а гроші свої ти вже витратив...
– Нічого, – відповідаю, – щось придумаю.
Я не признався Любі, що у мене є «запасний» пашпорт, тимчасовий (у ті часи були й такі – вони видавалися на півроку або на рік)...
Коли Люба заснула, я тихенько прошмигнув на станцію і почепився на перший-ліпший товарняк, що прямував у бік Караганди.





* * *

Толя Вєтров, із яким я познайомився у відділі кадрів будівництва Карагандинської ДРЕС, виявився моїм земляком. Сирота, як і я, він виростав у сумському дитячому будинку, закінчив школу фабрично-заводського навчання у Басах, поблизу Сум. У Казахстан приїхав за розподілом і жив у гуртожитку разом зі своєю співученицею Ніною, яка була на останніх місяцях вагітності.
– Давай триматися купи, – запропонував старший на два роки від мене Толя. – Поживеш у мене, а як знайдемо роботу, тоді влаштуєшся в гуртожиток.
Улаштувалися ми в пожежну команду. Зарплатня там була доволі скромна, зате видавали безкоштовно напіввійськову форму, у дні чергувань – по два літри молока, а крім того, ще й по дві тонни сіна в осінньо-зимовий період. Сіно ми, звісно ж, продали одразу місцевим казахам, а молоко віддавали вагітній Нині та ще сусідці по гуртожитку, у якої було двоє малих дітей.
До речі, сусідка Толика й Ніни водила нас ночами на обплутані колючим дротом городи, де ми крали картоплю й наповнювали нею потайний погріб, зроблений у барачному приміщенні гуртожитку. Пізніше тітка Віра призналася, що ті городи належали виправній колонії, де утримувались «вороги народу кавказької національності»...





* * *

В околицях Караганди (Карабас, Спаське, Чурубай-Нура, Шахан, Сарань) було повнісінько концентраційних таборів. Та й вільне населення цього краю складалося здебільшого з колишніх політичних і кримінальних злочинців та осіб, які не мали права на виїзд куди б то не було. Отож і в нашій пожежній команді були різні «верстви»: кілька осілих кочівників-казахів, військовополонений румун, кримський виселенець-татарин, кілька розкуркулених українців та росіян... До мене, як наймолодшого, а крім того, ще й як до сироти, добре ставилися всі – крім курських «кацапів». Вони були брутальні, жадібні й злодійкуваті...





* * *

Казах-водій запросив мене в гості до свого аулу. Пам’ятаю: посеред невисоких сопок напівзакопані в землю халупи, і серед них – житло Рискулова. Усередині тісно, але тепло й затишно. Пригощали мене щедро: вареною бараниною, баурсаками, кінською та верблюжою ковбасою домашнього приготування, п’янким кумисом... Казахи взагалі народ щедрий, привітний.





* * *

Серед німців я жив у лісосплавному селищі Наволок на ріці Онезі. Ці німці – виселенці з півдня України, давно обрусілі й злюмпенізовані. Але основних рис все ж не втратили: помірковані, пунктуальні, стримані в почуттях. П’яниць серед них не було, ледарів також. Я працював в одній бригаді з Натою Габер і Володькою Лютцем. З обома й здружився. Наталці я, вочевидь, подобався, що не заважало їй позичати у мене гроші та забувати повертати борг. У неї було два класи освіти та двійко нагуляних діток. А Володі вдалося закінчити місцеву десятирічку. Він мріяв учитись і далі, та змоги не було ніякої, адже німецькі поселенці вважалися невиїзними (за межі визначеного району проживання), хоча вже йшов п’ятдесят сьомий рік.
І ще: Наташа ділилася зі мною харчем, який брала у нічну зміну (ночі там, на Півночі, білі), за що сподівалася на мої поцілунки або й на більше. Та я соромився, адже був іще, по суті, підлітком, а їй давно вже сповнилося двадцять, і вона, повторюсь, уже мала двоє дітей.





* * *

Рік не пам’ятаю, одначе це було десь одразу по війні. До нашого маленького та малолюдного колгоспу прибився звідкілясь гамірний циганський табір. Прибульці (вони казали, що заїхали в наш край аж із Румунії), маючи власних добрих коней та всілякий реманент, допомагали косити жито-пшеницю, траву на сіно, молотили снопи та скиртували солому. Жили табором, у кибитках і наметах, за ставком у лісочку, страви варили на вогнищах, уночі випасали своїх коней у ярах поблизу.
Та от вдарили ранні жорстокі морози. І циганський барон-отаман звернувся до місцевих: «Пригрійте у своїх домівках наших жінок і дітей, бо ж позамерзають, а ми, мужчини, якось уже перебудемось в кибитках». Звісно ж, наші люди зжалілися над кочівниками, прийняли їх у свої домівки. Моя бабуся теж впустила квартирантів – двох молодих циганок з грудними дітьми.
Слід сказати, що цигани не вкрали ні в кого ні крихтини, ні соломини...





* * *

Перший рік по смерті Сталіна. Стою в довгій черзі за хлібом. Поперед мене якийсь дядько, дістаючи з гаманця гроші, не помітив, як з нього випав зіжмаканий папірець. Я підняв його – це була сотенна купюра! Швидко сховав за пазуху, весь покрившись холодним потом: такі гроші! Дядько не збідніє, гаманець у нього битком набитий грошима, а я накуплю собі стільки цукерок і печива, скільки й не бачив ніколи в житті.
Не знаю і досі, що спонукало мене на «піонерський» вчинок. Я вийняв гроші з пазухи й звернувся до дядька:
– Це ви загубили?
Дядько забрав сотенну купюру й навіть не подякував. Як мені зробилося тоді гірко!
Однак я не шкодую за тим, що не присвоїв гроші. Принаймні совість моя лишилася чистою.





* * *

Шістдесят третій – шістдесят четвертий роки. Я ще служу в Радянській армії. З кабіни патрульної машини спостерігаю на вулицях Львова довжелезні черги за хлібом. Згадую повоєнні часи, бачу в тих чергах себе. В армії теж сутужно з хлібом. Виручають галети – чорні, тверді, мов камінь, сухарі.





* * *

Наш батальйон стоїть наметовим табором у місті Дубно, у районі залізничного вокзалу. Електрифікуємо залізницю на перегоні Здолбунів – Красне. Мій взвод постійно «у полі», далеко від частини. Обід привозять із великим запізненням. А буває, що й геть не привозять. Голод жене нас по селах. Ми з москвичем Іваном Бєляєвим відбилися від гурту і на якомусь присілку стукаємо у ворота. Вийшла літня жіночка. Просимо продати чогось їстівного. «Та що ви, дітки, не треба мені ваших рублів – заходьте, я борщику вам насиплю, яєчню насмажу. Десь і мій синочок служить, теж, мабуть, недоїдає...». І сплакнула. Нам дуже незручно, а все ж заходимо у двір.





* * *

До клубного намету забігає майор-замполіт Маврін і каже мені:
– Знімай геть портрети Хрущова та ховай їх за сценою.
– А що трапилося? – питаю.
– Та хрен його зна... Зі штабу бригади телефонують: «Зняти!».
Так закінчилася «епоха» Хрущова. Офіцери того вечора понапивалися на станції й дуже голосно матюкалися до самісінької ночі. Я думав, що спалахне щось подібне до революції або армійського заколоту, але все скінчилося ще трагічніше: один офіцер потрапив під поїзд, і йому відрізало ноги. А піввзводу солдатів (і я в тім числі) чкурнули в «самоволку» – на м’ясокомбінат, де гриміла танцювальна музика.
А через три місяці мене демобілізували, і я востаннє випив зі своїми друзями в залізничному буфеті. Прощай, Дубно, прощай, арміє!





* * *

2005 рік, середина осені. Слухаю радіо, дивлюся телевізор. Цікаво ж – ряснопартійна система!
Партію «Союз» (чий із ким і проти кого?) очолює якийсь Костусєв. «Мощний» лідер – так я його прозвав. Розвозить по церквах Московського патріархату «нетлінні мощі» чужих для українців «святих». Піариться чоловік під Росію. І таки ж знаходить багато прибічників.
Партія «Держава». Звісно ж з великої літери. Певне, що не українська. Та й очолює її відомий україноненависник Васильєв. Теж «святоша», аж ніяк не менший за Костусєва.
Так само ненавидять незалежну Україну лідери інших «народних» партій: Вітренко, Бойко… Базилюк, Кауров, Янукович, Симоненко, Медведчук, Козак... Усіх їх щиро зневажаю!
А ще ж недавно ми мали одного лідера однієї-єдиної партії, яка «завжди була з народом у заєдині». Його я потай люто ненавидів!





* * *

Нас гнали на велелюдну першотравневу демонстрацію з хутора до Марківки, аби ми дружно скандували про всенародну любов до «батька Сталіна». Я був голодний, босий, у сякому-такому полотняному дранті. То був, здається, 1948 рік. І мені було всього-навсього шість років. І я був круглим сиротою. І на дерев’янім мосту через Сулу я загнав у п’ятку лівої ноги величезну скалку. Потому довго хворів, рана загнилася, тож виникла загроза зараження крові. Урятувала мене знахарка – вона виссала гнилу кров із рани й промила її цілющим відваром.





* * *

Коли в селі довідалися про смерть Сталіна, то всі (крім начальства, звісно) дуже раділи. А бабуся моя, ставши навколішки перед іконами, щиро дякувала Господу-Богу і всьому святому сімейству за велику благість, послану бідному народу з небес. Молились і ми з сестрою, хоч і не розуміли, у чому ж та благість...





* * *

З раптовою «відставкою» Хрущова почала згортатися й так звана відлига його імені. Уже незабаром у Харкові й Ленінграді кадебісти заарештували братів Романенків – Адольфа і Володимира. Почалися арешти у Львові та Києві. Усім інкримінувалась антирадянщина.
У травні шістдесят шостого я виїхав зі Львова й опинився в Новоайдарі, у редакції російськомовної райгазети. Уже через місяць перший секретар райкому партії Петля привселюдно обізвав мене «бандерівцем». Що, однак, не зашкодило бюро райкому затвердити мене, комсомольця, відповідальним секретарем редакції. Досі дивуюся з цього.





* * *

Перші місяці мого життя в Луганську проходили сумбурно й невизначено. Ні прописки, ні постійного житла: то в якомусь готелі, то в гуртожитку обкому партії, то в якихось малознайомих людей, а здебільшого – у відрядженнях, у роз’їздах. Бувало, що спав на редакційних стільцях. І так тривало аж до одруження.





* * *

Не вистачало спілкування – живого, зацікавленого... Друзі лишилися у Львові, Буську і Кам’янці-Бузькій. У Луганську ж – просто знайомі та співробітники. З ними мав якісь стосунки, але для душі не було нічого близького. Тож певний час їздив на вихідні до Новоайдара, де спілкувався з Віктором Черкашиним, Павлом Кузнєцовим, навідувався й у село Штормове, де проживали мої бабуся, сестра Людмила й маленька племінниця Наталочка... Пару разів злітав і до Львова, але тільки душу роз’ятрив.
Важко було вростати в тверду землю Донбасу...





* * *

Моєму рідному селу Марківці, що в Сумській області, виповнилось триста сорок років. Отже, дата його заснування – 1665 рік. На десять років село молодше від обласного центру. Я ж думаю, що і село моє, і місто Суми з’явилися насправді набагато раніше, просто нікому не спало на розум краще й глибше дослідити свою рідну історію. А не знаючи достеменної правди, усілякі «історики» вигадують різне. Наприклад, існує версія, що Марківку заснував російський вельможа з військових Марко Алфьоров. Буцім Катерина Друга наділила його землями у верхів’ї Сули, і він поселив тут наших прапрапрапрадідів. Дурниця, уважаю я, знаючи, що по Сулі та її малих притоках Терну, Ромену й Лисогору селилися втікачі з Правобережної України, а саме з Фастівщини та Білоцерківщини. Себто козаки з полку великого Семена Палія. І осідали вони в зручних для оборони від поляків місцях, де й води було вдосталь, і землі родючими були, будували зимівники й хутори, які пізніше й утворили Марківську Слободу.





* * *

Це зараз села в Україні вимирають. А до жовтневого більшовицького перевороту моя Марківка налічувала кілька тисяч живих душ. І були в селі земські школи та лікарня, ветлікарня і банківське товариство, величавий храм і спиртовий завод, і безліч крамниць на центральній вулиці, що звалася Базарною...
Громадянська бійня, три голодомори, друга світова війна, хрущовсько-брежнєвське безголів’я та кравчуцько-кучмівський грабунок доконали й мою рідну-бідну Марківку, і всю Україну.





* * *

Я не знаю своїх пращурів. Знаю лишень, що діда мого за материнською лінією звали Гнатом, що мав він удосталь землі, аби прогодувати велику сім’ю. Та помер дід у тридцять третьому, і семеро його синів померли з голоду.
Хто знає іменитих марківчан – славних колись козаків, підприємливих господарів, священиків, учителів, лікарів, майстрів народних промислів?!
Що знають про ще живих і сущих по всьому світові марківчан сьогоднішні керівники села? Чи запрошували вони на ювілей Марківки підполковника-артилериста Володимира Приходька, який мешкає в Луцьку? Або шахтарів з Макіївки Віталія Скринника і Святослава Сидоренка? Мабуть, що ні, не запрошували. Я, бач, приїхав з далекого Луганська, а з ближніх Сум не було ні Івана Плиски, ні Івана Івануни, ні Михайла Пигуля, ні Валерія Відьми, ні Катерини Плиски, ні... Не приїхав з роменської Пустовійтівки Іван Васильович Івануна (я сам з’їздив до нього в гості); з Лебедина – Іван Заруба; з Москви – Григорій Круподер... Не було на сільському великому святі навіть тих марківчан, які нині проживають у довколишніх селах.





* * *

Колись я пропонував колишньому голові місцевого колгоспу «Дружба» свої послуги: мовляв, поселіть мене в нормальних для життя умовах на два-три місяці, я зберу матеріал та й спробую написати хоч яку-небудь історію села. Олексій Олексійович не спромігся дати відповідь на мій лист. І зрозуміло: він не корінний марківчанин, я для нього не земляк, не письменник – ніхто.
І ще. Чому сільська рада не спромоглася хоч якимось чином ушанувати імена тих земляків, які пішли з життя ще порівняно недавно. Приміром, імена Григорія Івановича Падалки, колишнього завклубом і бібліотекаря, фронтовика, самодіяльного артиста? Або справді видатних педагогів Меланії Михайлівни Дідевич, Івана Денисовича Пигуля, Ольги Тарасівни Круподер, Віктора Григоровича Коржова? А музиканта й художника Лободи Бориса Явдокимовича? Чи бухгалтера Якова Климовича Щербини, кіномеханіка Євгена Михайловича Гуйви, підполковника Олександра Загинайка, який нещодавно помер у Кременчуку?
І взагалі, хто з нинішніх юних марківчан знає, чим уславилися їхні пращури на цій землі – нащадки козачих родів: Кривоноси, Заруби, Семи, Гуйви, Пигулі, Великороди, Круподери, Калюжні, Безсмертні, Івануни, Жайворонки, Солов’ї, Сороки, Горобці, Колоски, Плиски, Жовби, Урди, Головні, Віденки, Відьми, Щербини, Деркачі, Дачки, Троньки, Неживки, Грицаї, Лободи, Гупали, Грами, Морози, Кутові, Загинайки, Коржі?..
Вимирає моє село – болить моя душа. І я помру далеко від рідного села, і мене скоро забудуть і в Луганську, і в рідній Марківці...
Бо ми байдужі до своєї історії, бо ми не пам’ятаємо свого коріння, бо ми загубили правічні криниці свого роду-народу!





* * *

У Луганську доживає свого віку полковник Петро Кирилович Діденко. Марківчанин, з Рудки. Про нього на батьківщині забули. Десь у Луганську живуть донька й онуки славного марківського тракториста Івана Солов’я. У Січеславі ще живе син марківського вчителя Петро Вікторович Коржов. Корінні марківчани або їхні нащадки живуть в Алчевську, Кремінній, Ровеньках, Харкові, Москві, Санкт-Петербурзі, Києві, Великих Луках, Воркуті, Макіївці, Донецьку, Торезі, Івано-Франківську, Качканарі...
Що про них знають у сьогоднішній Марківці? Думаю, нічого. Чи приїхали б вони на свято села, якби їх запросили? Упевнений: багато хто приїхав би. І село зраділо би їм і пишалося б не одним іще іменем...





* * *

Доля розкидала нас по всіх усюдах. Рідна сестра моя, Людмила, з усією своєю родиною живе у Харкові. Син Ігор та онук Богдан – у Львові. Друзі дитинства і юності – у Сумах, Січеславі, Макіївці, Москві... Родичі дружини – у Рівному та Кам’янці-Подільському. Спілкуємося, переважно, телефоном, а це коштує грошей... Ті, кого любив, чи люблю й досі, лежать у землі – і теж по всіх усюдах: від Карпат до Владивостока.





* * *

Життєвим і літературним досвідом я завдячую, перш за все, Адольфу Романенку, Петрові Скунцю, Микиті Чернявському та Івану Савичу. Петрові зичу довгих років життя, а трьом іншим – вічна пам’ять! Чи проголосить «вічну пам’ять» хто-небудь мені? Я ж багатьом, був, допоміг і в житті, і в літературному становленні. Серед моїх учнів – Люба Горбенко, Олена Бондаренко, Ганна Гайворонська, Сергій Гарбуз, Інна Бердецька... І це далеко не повний список.





* * *

Населення України дезорієнтоване: хто – за Президента, хто – за Юлю, хто – проти всіх і вся. Партії та партійки клонуються під майбутні вибори, використовуючи вже знані провокативні методи: двомовність, єдність православ’я (московського), братання з білорусами, московитами, казахами... Парламентські вибори обіцяють бути не менш брудними, ніж попередні, президентські. Знову будуть підкупи, залякування, фальсифікації. Власне, «дійство» уже розпочалося. У Луганську донищують Зіновія Гузара – тут однаково стараються і ліві, і праві, і всілякі різні, але – свої, а пан Гузар, бачте, чужий – бандерівець зі Львова. У Києві точаться «розбори» крупніші за масштабом – «мочать» одне одного політики першої величини. І багато крику з «шайки-лійки» комуністів. Дивно, що знаходяться ще люди, які вірять Симоненку й моляться на ленінські портрети та пам’ятники. Вельми нахабно поводяться «прогресисти» й «державники», «союзники» й «регіонали», «братчики» й «есдеки». А Ющенко намагається грати роль «усенародного», інтелігентного президента. Це насторожує і... лякає. І не безпідставно. Адже в історії України вже було: аж чотири «всенародні» гетьмани одразу – у часи Руїни. Були й «інтелігентні» провідники: Винниченко, Грушевський, Петлюра...





* * *

Я вже далеко не молодий, стабільно (себто хронічно) хворий, однак і далі готовий боротися за Українську Україну. І словом (своїми віршами та публічними виступами), і ділом... А там – як час покаже, як доля визначить, як уряд розпорядиться.





* * *

Пригріває травневе сонечко. Усе цвіте, аж закипає. На липовому листячку, на акацієвім цвіті, на соковитих грициках, на ніжній рогозі випасається моє сирітство у далекому-далекому, майже нереальному сорок сьомому чи сорок якомусь іще році...
Слава Життю!


осінь 2005 року