Мені йшов другий рік, коли ми переїхали з Рудки, де на початку війни згоріла наша хата, до Комуни – колишнього маєтку місцевих дворян Крамаренків. Ми – це мої бабуся, мама, старша сестричка і я. Поселили нас у трьохквартирному будиночку над самим ставком – нам дісталися дві невеличкі кімнати.
А вже незабаром з любимівського глинища привезли мою мертву маму. Її разом із трьома жінками й підлітком убила глина. Мама лежала в домовині вся біла, спокійна і немовби спала. Отож люди й казали: «Зовсім як жива».
Поховали маму за ставком, у самісінькому куті запущеного панського лісопарку. Там уже було кілька могилок із дерев’яними хрестами. Через півроку на маминій могилі виросли барвінок і півники. Посіяні бабусею. Півники зацвітали блакитно-фіолетово щороку, а барвінок лишався вічнозеленим, нев’янучим.
А ще біля цвинтаря білопінились черемха та бузки. І бузина цвіла.
Щовесни ми втрьох обновляли мамину могилу дерном, а на великодні свята провідували покійницю з гостинцями: паскою, крашанками, ще чимось... Півники й барвінки яскраво зеленіли в росі.
У якомусь повоєнному році, може, у сорок сьомому, усі хрести на цвинтарі порубала на дрова напівбожевільна Мокрина. Нових хрестів не поставили – не було з чого їх зробити, та й нікому. У Комуні жили одні вдови з малими дітьми, старі бабусі та воєнні каліки.
А після смерті рябого Йосифа з Комуни всіх виселили. Хто подався на Рудку, хто – до Сум чи на Донбас, а ми переїхали до Марківки, де бабуся купила стару глинянку під солом’яною стріхою. Відтоді на маминій могилі я бував дуже рідко – коли пас поблизу колгоспну худобу чи працював у полі причіплювачем на тракторі. Комуна все більше занепадала, будівлі зникали одна за одною – працювали ще ферма та артільні комори.





* * *

Наприкінці травня шістдесят третього року, маючи армійську відпустку, я велосипедом з Марківки поїхав на комунівський цвинтар, аби провідати матір.
Цвинтаря вже не було, могили пощезли – на политому мазутом і соляркою пустирі стояли трактори, плуги й сівалки. Я довго корчився в канаві – не міг заплакати. Тільки ридав одними грудьми...
Після служби в армії я жив на Львівщині, згодом переїхав до Луганська. І все ж, нехай і нечасто, приїздив на свою малу батьківщину. І в Комуну заїжджав. Одного разу застав там цілковиту пустку. Ні ферми, ні комор, ні тракторного стану. Лиш обмілілий ставок та жалюгідні залишки колись розкішного лісопарку. Місце, де був цвинтар, знов густо поросло травою і барвінком. Цвіли черемха і бузок. Шуміли американські клени, дикі груші, берести і ясени. Я мовчав, але душа моя ридала...
Узимку сімдесят сьомого, автобусом із Києва, я разом із друзями-поетами Леонідом Стрельником та Оленою Бондаренко заїхав у рідні краї. З «Ікаруса» вийшли глупої ночі біля штепівського роз’їзду, де пішки, а де попуткою дісталися до Марківки, трохи перепочили в моїх колишніх сусідів, а вранці, саньми, поїхали на Рудку, до моєї двоюрідної сестри Галини. Того ж дня, увечері, при зорях і молодому місяці, по глибочезному снігу, убрід, за півтора кілометра, побрели до комунівського цвинтаря. Там, у сніговій пустелі, виднілися лиш верхівки бур’янів. Видовище пустелі було більш ніж приголомшливе. Льоня палив цигарку за цигаркою. Олена тихо плакала, жаліючи мене, Льоню, весь світ. А я стояв мовчки, мов соляний стовп з біблейської правди-легенди.
Хто зрозуміє по-справжньому всю трагедію мого життя?!





* * *

І в травні дев’яносто восьмого цвинтарна місцина буяла барвінками. Над цвітом різнотравним гуділи джмелі. Я сидів серед цього цвітобуяння і мовчки спілкувався із загубленим у безчассі світом...
Ще через два роки все тут заросло кущами ліщини – природа геть здичавіла без постійної людської присутності.
Восени ж дві тисячі третього тут росли молоді гінкі дерева. Під яким із них понад шість десятиліть лежать останки Насті Великород-Низової, я вже ніколи не визначу...
Наприкінці цьогорічного серпня я ледь протиснувся крізь густелезні хащі на уявне місце післявоєнних поховань. Разом зі мною були мої друзі – Володя Просін і Серьожа Зятєв. Хлопці ні про що мене не питали, і я мовчав: усе й так було зрозуміло...
Чи зможу я ще коли-небудь приїхати сюди? І скільки ще проіснує цей здичавілий світ?


2005