Роздуми

З дня виходу першої книжечки роздумів «Опісля присмерку» минуло чималенько часу – мені було що записувати про всяк випадок, і хотілося це робити, та під рукою, на жаль, не було підходящого зошита. Усе не міг придбати. А це придбав, і тому невимовно радію від можливості продовжити свої перервані «роздуми знічев’я», а по суті – ошмаття думок, які не знайдуть практичного втілення, оскільки дещо припізнилися, і поїзд життя вже відійшов від тимчасової станції, зухвало показавши хвіст.
Фізична праця швидко втомлює мене, виморює до знемоги (я нині майструю з нічого стелажі на лоджії та балконі – для розміщення на них всілякого непотрібу), зате після короткого розслаблення-перепочинку мене притягує письмовий стіл, вабить аркуш чистого паперу. Починаю римувати... Написане поспіль рву, починаю спочатку. Іноді, здається, щось виходить, нібито й путнє, цікаве та вагоме, – так мені хочеться витворити щось варте не тільки моєї уваги.
Добре, що вмію робити кілька справ одночасно: пишу вірша на тему «письменник і влада», голюся, варю на кухні біґос, готую ранковий чай особливої заварки, майструю стелажі на балконі й роблю записи в оцей ось зошит. До речі, рецепт мого біґосу – для людей моїх статків: в основі страви – свинячі легені, дрібно порізані та добре промиті; картопля кубиками, червоний і зелений солодкий перець, капуста свіжа, морква подрібнена, часник, кріп, петрушка; трохи свинячого лою, чорний мелений перець, гірчиця, майонез, кетчуп, заправка «мівіни» – це, звісно, залишки всіх продуктів, закуплених у день отримання пенсії. Смачно – не смачно, але поживно й добре пахне. Як наїсись, то або в сон хилить, або до жінок вабить, або вірші писати хочеться...
І досі для мене дивна річ: коли я комусь потрібен написати позитивну рецензію, відредагувати рукопис, позичити грошей, замовити слово тощо, то мене завжди знаходять, мало не з-під землі викопують. Якщо ж мені вряди-годи заманеться когось розшукати бодай по телефону (поспілкуватися, порадитися, висповідатись у чомусь або поскаржитись на свої негаразди) – цілковита тиша у відповідь, повна відсутність відгуку!
На сьогодні я автор п’ятдесяти семи книжок: чотири з них – вірші для дітей та дві – публіцистика. Є й готові до видання чотири-п’ять рукописів: вірші, мала проза, публіцистика, рецензії. Можна скомпонувати кілька книжок вибраного – за тематичною належністю. Наприклад: вірші про козацтво (маю і назву – «Козацькому роду»), твори про рідне село, Верхосулля, Сумщину... Можна скомпонувати другу збірку вибраної любовної лірики» (пізній період життя). Були б гроші (своїх – немає) та спонсори хороші, то я й видав би ще з півтора десятка книжок – для власної втіхи. А то й дво- або тритомник, як це роблять деякі мої колеги-ровесники. Пишеться мені, слава Богу, і зараз, дарма що вже далеко не молодий, тяжко і постійно хворію. Власне, писання, сам процес, а не глибоке занурення в тему тримає мене на цьому світі. Тішу себе тим, що осліпну ще не завтра-позавтра, хоча перспективи мої в цьому плані дуже невтішні. Глаукома дуже запущена – був нещодавно у лікарів: прописали закапування, але краплі дуже дорогі як на мої достатки. Отож і промиваю очі холодною водою, а коли очні яблука наливаються кров’ю, дружина закапує мені очі настоями багатьох трав, які вона сама назбирала в яру...
Я дуже люблю публіцистичну поезію Петра Скунця, філософську – Дмитра Кременя, Володимира Базилевського, Леоніда Талалая, медитативну – Романа Кудлика, покійного Івана Царинного... Знаю, що так писати ніколи не навчуся. Власне, я й не прагнув до цього, але, навчаючись потроху в кожного близького моєму серцю поета, завжди писав по-своєму, керуючись своїми враженнями, переживаннями та емоціями. Комусь це подобається, комусь – ні.
Вершинними українськими ліриками, як на мене, були Тарас Шевченко та Іван Франко, Олександр Олесь і Микола Вороний, Ігор-Богдан Антонич і Володимир Сосюра, Василь Симоненко і Микола Вінграновський. Що ж до Ліни Костенко, Євгена Плужника, Бориса Олійника, Тараса Мельничука, Бориса Мамайсура, Григорія Чубая, Бориса Нечерди – то це поети дещо іншого – ширшого – плану. Окремо – постать Дмитра Павличка, майже самотня вершина, що сягає високого неба поезії!
Свого часу я оспівував радвладу, бо так було прийнято, бо інакше мене й не друкували б. Але систему не любив – і вона це відчувала, хоча б як я приховував своє ставлення до неї. Ще й сьогодні, вряди-годи, мені закидають: мовляв, радянська влада мене виховала й вивчила, а я негідник, лаю її – яка чорна невдячність! Що маю сказати на це? Виростила (і, відповідно, виховала, як уміла) мене, круглого воєнного сироту, бабуся Уляна Олексіївна Великород-Пигуль, царство їй небесне. А вивчило мене саме життя, бо зі школи мене виперла таки ж радянська система, вона пасла мене на кожному кроці, виключала з вузів, звільняла з роботи, змушувала жити подвійним, а то й потрійним життям. Так, я маю непогані знання з української та світової літератури, історії, географії – це результат постійної наполегливої самоосвіти. Я перечитав гори книг, море журналів та океан газетних публікацій, що значно розширило мій світогляд. Я не релігійний фанатик, але й не атеїст. Я не шовініст, не расист, але поміркований націоналіст. Відверто не люблю хохлів, москалів, занадто гонорових ляхів, хитрожопих жидів, однак приязні стосунки підтримую не лише зі свідомими українцями, але й з мудрими, неупередженими росіянами, поляками, євреями. Симпатизую татарам (і не лише кримським), шаную грузинів та вірменів, болгар і німців. Уважаю, що на землі поганих народів немає – є погані люди в кожному народі.
Узагалі ж про той чи інший народ я суджу за його найкращими представниками. Так, американці для мене – це перш за все Джордж Вашингтон і Вашингтон Ірвінг, Генрі Лонгфелло і Авраам Лінкольн, Едгар Аллан По, Уолт Уітмен, Шервуд Андерсен, Джек Лондон, Ернест Хемінгуей, Рей Бредбері, Ірвін Шоу, Генрі Міллер, Філіп Рот, Емілі Дікінсон, Джейн Фонда... Список блискучих американських імен я міг би розтягнути на кілька сторінок: для мене це не просто відомі (знайомі) імена, а цілий багатобарвний політичний, філософський, літературно-мистецький світ! Так само непогано (і це не порожня похвальба!) я обізнаний (і закоханий у них!) з великими народами Європи, Америки, Азії, навіть Африки й Австралії: іспанським, грецьким, канадійським, бразильським, китайським, японським, єгипетським, нігерійським, новозеландським... Отож, виходячи з усього цього, я не лише український патріот (націоналіст), але й людина світу, націоналіст планети Земля! Хіба ж погано звучить?! Це вам не похабні «хохол», «кацап», «жид», «азер», «лицо кавказской национальности», «негритос», «китайоза»...
«Якби не москалі, то вас, хохлів, уже й на землі не було б. Ви й зараз без російського хліба й цукру обійтися не можете...».
Воно ж і справді, якби не москалі, то хохлів би не було, а були б українці, і обходилися б вони без чужинського хліба й цукру, бо мали б свій або прикуповували в Європі чи ще деінде. «Якби не москалі...». Я досить непогано знаю історію наших взаємин з північним сусідом, сам на власній шкірі відчув «старшобратську любов». Чи не українським інтелектом просякнута вся духовна й матеріальна культура великої Росії; чи не руками та зброєю українських вояків звеличувалась-приростала російська імперія? Не Єрмолов довершив упокорення гордого і войовничого Кавказу, а Паскевич – українець за походженням. І в «конкістадорських» ватагах російських «землепрохідців» (пройдисвітами їх треба називати!), очолюваних хабаровими, дежньовими, єрмаками, були сотні й тисячі українських козаків-авантюристів. Петербург збудований на українських кістках. Азов та Ізмаїл штурмом брали українські козаки! У всіх численних малих і більших загарбницьких війнах, що їх вели московські царі, кращою ударною силою були українці (для московитів таки ж хохли!). А звідки прийшло в московські болота й сибірські степи і тайгу християнство, просвітництво, шкільництво? Таж із заходу, з Києва, з України! Великий російський письменник Гоголь прийшов з України!
Уже на моїй пам’яті викачували з надр України шебелинський і дашавський газ у Москву й Ленінград. А тепер ми втридорога платимо за тюменський і ямальський, хоч їх видобувають (як і нафту, як і кузбаське вугілля) у Росії наші ж таки люди, українці. Я не хвалю і не лаю цих українців – їх сама доля змусила працювати на імідж чужої держави, на її економічне, політичне зміцнення, на імперські амбіції! Вони, ці вимушені заробітчани, не люблять Росію, але не можуть любити вони й новопосталу неукраїнську державу, що лише зветься Україною, – вона позбавила їх можливості жити в рідній хаті, де «своя правда і своя воля».
У нас є великий будитель українського духу – Тарас Шевченко. Але немає свого Вашингтона! Були геніальні полководці й погані політики. Були видатні теоретики й бездарні практики. Замість Вашингтона чи навіть того ж таки Каддафі маємо Леоніда Кучму, який будує свою особисто-кланову імперійку. Наша потужна колись промисловість знищена, порізана на металобрухт і вивезена потай і відкрито в треті країни. Наші світлі технічно-наукові уми виїхали в закордоння, бо не захотіли торгувати на базарах пиріжками з капустою. Наші армія і флот практично знищені – ми не відіб’ємося навіть від зулусів, якщо ті (сміюся, звичайно) спробують нас завоювати. Зате ми витворили мільйонну «опричницьку гвардію»: міліцію, податкову службу, митниці, «омони», «беркути» і т.п. Армія ходить обідрана й голодна, офіцери бездомні, а «опричнина» жирує та випендрюється в розкоші всіляких можливостей... Пропаща армія. «Потоплений» флот. «Збита» авіація. Розкрадені колгоспи, заводи, фабрики. Скуплена новими «латифундистами» земля. Принижена школа, не українська по суті. Корумпована адміністрація всіх рівнів. Убита наповал медицина. Вимираюче від хвороб і недоїдання старше покоління. Зіпсований генофонд нації! Цілковита байдужість, п’янство, розпуста і жебрацтво. І над усім цим – Верховна Рада, Уряд, Президент. Усе – з великої літери. А народ, українство, рідна праматеринська мова, культура, література, мистецтво, добро, милосердя, бог, віра, надія і любов – з маленької! Бо так захотіли наші державці, наші політики, наші провідники. «Українська національна ідея не спрацювала», – констатував ще прем’єр-міністр Кучма. І, може, він мав рацію. Бо якби спрацювала, то не був би Леонід Данилович сьогодні президентом, а ми, український народ, не стали б світовими посміховиськами!
Мій рід за материнською лінією, як я вже десь писав, вигубили більшовики-комуністи. Діда мого Гната і бабу Уляну Великородів, які тяжкою працею на землі мали достатньо хліба й до хліба для себе і своїх вісьмох дітей, по-грабіжницьки розкуркулили, тож у трагічному тридцять третьому з голоду померли дід і шестеро хлопчиків (мої дядьки-діти!). Останнього мого дядька Івана Гнатовича Великорода, кавалериста, генерал Тимофій Шашло (українець!) кинув під німецькі танки в полі поблизу Штепівки. Маму Настю вбила глина, а по суті – колгоспна праця, наприкінці сорок третього року. Єдиним носієм прізвища Великород лишилася бабуся Уляна, але й вона померла (1970 року), тож помер увесь великий рід назавжди! А я та сестра Люда були вже Низовими, і батько наш Данило був партійцем, але це не вберегло його від трагічного кінця: десь пропав безвісти – ні могили, ні слави, ні допомоги дітям-сиротам із боку держави-молоха. Недолюблював я радянську владу до шаленства – і це завдяки бабусиним правдивим розповідям. І нинішню владу я не люблю, бо нема за що: вона розкуркулила по-своєму весь український, недомучений голодоморами і недобитий війнами, народ!
Якщо в «золотому» вересні тридцять дев’ятого року Червону Армію, як визволительку, зустрічали сотні тисяч галичан і волиняків, то вже з середини сорокових проти комуністичного режиму (окупаційного!) воювали мільйони галичан, прикарпатців, волиняків, поліщуків, подоляків... У лавах Української Повстанської Армії було багато українців із центральних і східних областей; були також і росіяни, а з представників Кавказу та Середньої Азії творилися роти й цілі батальйони. Українськими повстанцями стали татари й башкири, навіть євреї та цигани. Були поодинокі мадяри, німці, чехи, словаки... Було чимало братів-білорусів. Отож радянська влада, енкаведисти й керівні комуністи мали справу не з бандитами, не з бандерівцями, мельниківцями чи бульбівцями, а з цілою нескореною Україною, зі справжнім інтернаціональним, добре вишколеним військом бездержавного народу! Останні месники, як розповідають свідки, вийшли з лісу вже наприкінці п’ятдесятих років, а окремі, найупертіші, – на початку шістдесятих. У Галичині, яка ще не забула окупаційний режим графа Бобринського в часи Першої світової війни, не любили радянську владу, ототожнюючи з нею не лише росіян, але й своїх братів-східняків. Я служив у Львові в першій половині шістдесятих, потім працював у Буську і Кам’янці-Бузькій, навчався у Львівському університеті імені І. Франка, об’їздив мало не всю Галичину, то ж сам не раз пересвідчувався в неприхильності місцевого люду до прийшлих «визволителів». І мене, рядового юнака в зеленій уніформі, не раз обзивали москалем. Та варто мені було заговорити українською мовою, як ставлення до мене різко змінювалось на позитивне. І хоч я залишався для львів’ян «східняком», але вже був своїм, бодай би по крові, якщо не по ідеї. Онука Івана Франка, Віра Петрівна, із якою я заприязнився (вона працювала в книгарні «Поезія»), називаючи мене «білою вороною» (бо єдиний, очевидно, з військових, говорив українською мовою і цікавився українською літературою, мистецтвом), усе ж була прихильною до мене. Так само прихильні до мене (кожен – по-своєму, звичайно) були й брати-бандерівці з села Деревляни Василь і Степан Зуби. Зі старшим сином першого Євгеном, директором Запитівської середньої школи, я близько товаришував. А з юною донькою другого, красунею Стефкою, у мене була (після мого розлучення з Людмилою) чиста-пречиста любов. Усе тоді для мене змішалося до одної безформної та непотрібної купи: радянська ідеологія, якій я вірно прислужував (недосвідомо), працюючи в редакції районної газети; і бандерівщина, що її офіційно вважали знищеною, хоч насправді вона жила в дядьках Василеві та Степанові, у їхніх дітях Геникові та Стефці; і моя комсомольська непримиренність з чимось і кимось та Стефина греко-католицька віра; і службовий більшовизм мого редактора та його побутовий (особливо за чаркою) націоналізм... Люди лишалися людьми – наодинці з самими собою чи в інтимному спілкуванні з подібними собі. Попри все я поступово ставав нечужим і з часом став би навіть справді своїм, якби не виїхав з Львівщини в Донбас. Своїм – себто однодумцем, спільником, патріотом України, націоналістом, бандерівцем. І мене б зрештою або посадили, як багатьох моїх викладачів та однокурсників по університету, або убили б, як убили двох геніальних Володимирів – Івасюка та Іванишина; або, у крайньому випадку, постійним цькуванням довели до передчасної смерті «через хворобу нирок» (Гриць Чубай)... Донбас, мушу визнати, порятував мене від «героїчної долі», але манкурта з мене все ж не витворив. Я вже був свідомий!
Були у нас довгоочікувані письменницькі збори. Щоправда, ініційовані обласною державною адміністрацією. З метою нашого загального засудження організаційної (і всілякої іншої) політики нашого спілчанського керівництва у Києві, а точніше – політики голови НСПУ Володимира Яворівського. Мовляв, не так керує Спілкою – авантюрно, по-диктаторськи, на шкоду справі розквіту сучасного українського літературного процесу. А справа тут – я одразу це докумекав – у тому, що політик, депутат Верховної Ради В.О. Яворівський двічі поспіль з високої трибуни (а потім ще й зі шпальт «Літературної України») різко виступив проти «батька нації, ідея якої не спрацювала», назвавши його недорікою, злодієм і вбивцею. Отож ми, луганські (найпролетарськіші, найукраїнськіші, а тому й найбільш вірнопіддані) письменники мали б засудити поведінку «хама» Яворівського й звернутися з листом-резолюцією до (НСПУ? Верховної Ради? Адміністрації Президента? ЮНЕСКО? ООН?) «компетентних» органів з вимогою терміново скликати позачерговий письменницький з’їзд, аби завдати прочухана вискочці Яворівському, зняти його з посади (позбавити депутатської недоторканності?) й обілити, відмити від бруду чисте й благородне ім’я «письменника» Кучми. «Номер» цей не пройшов, хоча деякі приголублені владою письменники готові були підписати «вирок» голові НСПУ, своєму колезі, товаришу. Я особисто поставив питання про недовіру керівництву обласної спілчанської організації, про заміну голови (О. Неживий, до речі, заздалегідь написав заяву про свою відставку) і відповідального секретаря (А. Медведенка на зборах не було, бо в цей час він відпочивав від «трудів тяжких» у Коктебелі), критикував я (і мене було підтримано) обласну державну адміністрацію, керівників окремих міст і районів, де взагалі ігнорують письменників, мало не цькують їх. Збори вирішено (уже як звітно-виборні) перенести на два тижні, звезти всіх письменників до Луганська (влада пообіцяла забезпечити транспортом) і вже потім обговорити «кризову» ситуацію в обласній організації та «конфліктну» ситуацію в керівництві НСПУ. Що ж, дочекаємося 14 жовтня...
Іде війна. Поки що не громадянська – влада веде війну з народом; сила на боці влади: каральні органи, залякування, підкупи, вбивства, заморення повільним засобом хронічного недоїдання, хронічних моральних стресів... Народ вельми потерпає в цій багаторічній війні (грі в одні ворота), втрачає віру і надію, перестає цінувати любов. Богів розсварили, розподіливши їх між конфесіями, церква заполітизована, підкуплена майже офіційно; про так звані «народні» суди й мови не веду. Опозиційні сили роздрібнені, не підперті ні військовою потугою, ні капіталом. Партій, що нібито вболівають за народ, багато, десятки й десятки, але це – несправжні партії, а іграшкові партійки. Їхніх вождів легко перекупити, і влада використовує цю можливість на повну силу.
Історію, як відомо, творить народ. Історія творить, звісно, героїв. Мабуть, так воно і є, за великим рахунком. Але ж істина для всіх відкривається не одразу... Українську «історію» сьогодні «пишуть» (кров’ю) антинародні вожді й вождики; вони ж визначають (призначають) і своїх, від імені антинародної влади, «героїв». Це не В’ячеслав Чорновіл (посмертно), не Микола Руденко, який чомусь прийняв президентську «подачку»... Це – медведчуки й суркіси, волкови й бакаї, пінчуки й деркачі, рабіновичи й фельдмани, потебеньки й піскуни... Істинні ж герої – безіменні жертви режиму. Герої, звісно, зі знаком мінус. Колись (гадаю, уже скоро) у поминальні синодики впишуть імена справжніх героїв-жертв – їх згадуватимуть у всіх церквах Києва та Львова, Одеси та Полтави, Ужгорода та Луганська. В українських (а не московських!) церквах. І серед героїв-мучеників будуть світлої пам’яті Гія Гонгадзе, Петро Шевченко, Борис Дерев’янко... І Єрмак, і Ємець, і Гетьман, і Таран, і Олександров... Без них сьогодні народ збіднів ще більше, ослаб і знедолився. Але народ (так бувало завжди) оговтається, опритомніє, прийде до тями, до єдиного гасла, до єдиного опозиційного табору – і переможе. Обов’язково переможе!
Моє життя пройшло-протекло-пролетіло (пропало?) під кількома «режимами» (лапки можна й зняти).
Під гітлерівським я народився і прожив трохи більше року. Про німецьку окупацію моя бабуся, здається, ніколи чогось особливого не говорила. Казала лише, що словацькі солдати підгодовували населення, а німці були стримані та байдужі, майже не лютували – за них це робили місцеві поліцаї.
Сталінський «прижим» (так тоді й говорили селяни) я пам’ятаю добре: це голод, голод і голод. Це безкінечні радналоги, фінінспектори, об’їждчики. Це – босота і голота, а значить, і постійні хвороби: кір, короста, жовтуха, скарлатина, понос, віспа... Це, зрештою, кругле сирітство. Відсутність (наприкінці сорокових – початку п’ятдесятих) усього найнеобхіднішого: хліба, жирів, гасу, сірників, голок, ниток, солі... Їли макуху, мелясу (патоку), печені цукрові буряки (якщо вдавалося вкрасти їх на колгоспному полі). Ласощами були навіть картопляні обрізки пополам із дертю – свинячий корм, що його бабуся потайки приносила зі свинарника. Зрідка – перегін, сироватка, сколотини... Це – замість справжнього молока. А з приходом весни – вітаміни: кропива, щавель, яглиця, «курятина» (трава-бур’ян, із якої варили юшку), лобода, грицики, калачики, рогіз, цвіт акації, молоде листячко липи, серцевина буряка, зелені яблука-кислички, лісова суниця, ліщинові горішки, горох, вика, еспарцет, конюшина... «Спасибі великому Сталіну за наше щасливе дитинство!» – такий лозунг висів, здається, повсюди: на фасадах школи й клубу, сільради й пошти, лікарні й молочарні. На першотравневі та жовтневі демонстрації нас зганяли силоміць, і я, босий, у благенькій куфайчині, з порожнім шлунком і величезною любов’ю до батька-Сталіна ходив з Комуни до Марківки разом з усім обдертим, але «щасливим» народом. Смерть Сталіна приголомшила. Він же – бог, а боги не помирають. Тоді я ще не усвідомлював, що дні всесоюзного трауру по вождю «всіх часів і народів» були першим у моєму житті (і, може, найбільшим) святом.
Булганін, Маленков – якесь невизначене затишшя-мовчання. Режимом я його не можу назвати. Щось аморфне...
Правління Хрущова дорівнювало епосі! Маленькі послаблення, великі експерименти. У селі спершу з’явилося радіо. За тим – електрика. І – кукурудза, кукурудза, кукурудза. Королева полів. І горох, і чумиза, і трава-суданка, і соя, і вико-овес, і овесо-горох. І відрізані городи – для розведення небачених бур’янів. І забій домашньої худоби, свиней, кіз: годувати нічим, а податки – непосильні. І укрупнення колгоспів, і знищення хуторів. І грошова реформа, і скорочення армії, і всілякі рекорди. І гасло: «Доженемо й переженемо Америку!».
Армія, у якій я служив три роки, постійно недоїдала. Зате Радянський Союз щедро підгодовував прокомуністичні (читай, фашистські) режими в Африці та Америці, у неосяжній Азії. Ті режими воювали між собою радянською зброєю, навчені радянськими воєнспецами.
Пам’ятаю, майор Маврін, замполіт батальйону й добра, м’яка, жаліслива до солдатів людина, сказав мені, художнику частини: «Низовой, поснимай портреты Микитки в клубе и везде, и спрячь их от глаз подальше». А коли я здивовано спитав, чому це й для чого, майор криво посміхнувся: «А хрен его знает… на всякий случай. Мне позвонили «секретчики» со Львова... они, видимо, знают, но прямо не говорят».
Того дня я пішов у «самоволку», напився – за це мені нічого не було. Офіцери також понапивалися в буфеті залізничного вокзалу й тинялися по Дубно, мов сновиди. Тверезими лишилися тільки командир батальйону майор Харазія (був непитущий узагалі) та капітан Крошенінніков, мій командир роти, – мав виразку шлунка. Довготелесий старшина-надстроковик (цих ми називали «кусками» і «макаронниками») Васька лежав п’яний посеред плацу й горланив пісню: «Несокрушимая и легендарная, в боях познавшая радость побед, тебе, любимая, родная армия, шлет наша родина песню-привет!». Ми гуртом заволокли старшину в каптьорку, налили гранчак «тройного» одеколону, після чого він, чхнувши й перднувши, спокійно заснув.
Хрущовська відлига все ще тривала (за інерцією), а «режим» Брежнєва ще не настав, бо країною керували троє: крім Льоні Ілліча були ще Косигін і Подгорний. Я працював директором Буського міськрайонного будинку піонерів, маючи ставку в 71 карбованець щомісячно. Учився у вечірній школі, а пізніше – на заочному відділенні факультету журналістики Львівського університету. Дихалося вільно (і тоді, як перейшов я на роботу до редакції Кам’янка-Бузької райгазети), говорилося відверто – майже про все. Я міг критикувати через газету не лише прибиральниць, бригадирів, але й голів колгоспів, директорів невеличких промислових підприємств. І все сходило мені з рук. Цю «львівську» методу я переніс згодом і в новоайдарську райгазету на Луганщині, куди переїхав у травні шістдесят шостого року, після болісного розлучення з першою дружиною. Користуючись відсутністю редактора, я, був, покритикував директора-злодія птахофабрики й хама – голову колгоспу. О, що потім ся стало! На бюро райкому партії перший секретар райкому з чудовим прізвищем Петля, обзивав мене «бандерівцем», «великобуржуазним націоналістом»... Отож, гайки почали загвинчувати по-новому, по-брежнєвськи.
Весь довгий брежнєвський період мене переслідували охоронно-державні органи, міліція, партноменклатура обласного масштабу. Я мусив постійно змінювати місце роботи: редакція молодіжки – інститут – редакція партгазети – птахофабрика – завод – безробіття – знову редакція молодіжки – телестудія – втеча до Москви, на навчання – палац культури заводу – будинок піонерів – знову безробіття... аж до самісінького розвалу Союзу. Скільки разів мене затримувала міліція! Сидів у камері, піддавався штрафам, партійному (хоч сам до партії не належав) остракізму. Багато пив, мало писав. Усе ж таки вдавалося виживати на гонорарах за публікації в періодиці, виступи на радіо та публічні виступи в колективах заводів, шахт, колгоспів... Мав іноді гонорари за видані книжечки. Початок дев’яностих я зустрів в одних поганеньких штанях, благенькому пальтечку, розбитих черевиках. Уже – хворий, після операції на шлунку, із хронічною гіпертонією. Напередодні свого 50-річчя оголосив безстрокове голодування. Олег Бішарєв озвучив мій протест по обласному радіо – невідомі люди й окремі підприємства почали перераховувати гроші на мою підтримку. Через п’ять діб я встав з ліжка і... впав, непритомний. Дружина почала обережно відпоювати мене гарячим молоком і курячим бульйоном. З Краснодонського району мені привезли картоплі, м’яса, цибулі, олії. У хаті з’явилася їжа – сім’я стала оживати. До речі, у той час були безробітними і дружина, і донька. Не дай Бог, повернуться ті голодні, холодні, майже безнадійні часи!
Не скажу, що я любив брежнєвську «епоху», але в ній я був іще молодий, фізично здоровіший і, по-своєму, звичайно, вільний. Я кидав роботу, яка не зовсім відповідала моїм настроям і переконанням, і протягом років жив на скромні гонорари. Смерть Леоніда Ілліча, як і весь народ, зустрів спокійно і, гріх казати, навіть із почуттям задоволення. Думав, що далі буде краще, осмисленіше й повноцінніше життя. Помилився, як і всі мої однодумці... Андропов (дехто й зараз його оплакує) виявився просто «енкаведистом»: при ньому завелися майже табірні порядки: на вулицях, у магазинах і кінотеатрах виловлювали людей і допитували, чому не на роботі; чого байдикуєш; хто такий і т.п. Згадую той час з огидою. Як і короткий період наступної (після смерті кадебіста) «черненківщини». До горбачовських «перебудови», «демократизації» та «консенсусу» – ставлення двояке. Коротше кажучи, і сміх, і гріх. Повідкривалися численні шлюзи: колись засекречена інформація, неначе всесвітній потоп, захлинула мене і понесла невідомо куди – ні тобі ковчега, ні тобі гори спасенної Арарат. Голодували всією сім’єю, доношували стару одежину... Народ пив, як ніколи, разом з народом пив і я, грішний.
Усе болить – і душа, і тіло, і який біль важчий, смертельніший – не знаю. Але пишеться майже щодня, зовсім, як у роки наївної юності. Побут і далі лишається необлаштованим, і недоїдання дає про себе знати, але ж... є хоч якась пенсія (а нинішнього року ще й стипендія), сякі-такі випадкові періодичні заробітки. Хліб і картопля є – зубів лише з кожним днем меншає, на полицю нічого вже класти. Однак, говорив і говоритиму, що я майже щасливий, а якби ще й здоров’я було трохи кращим, стабільнішим, то вважав би себе й зовсім щасливим. Що мені Кучма з його гоп-камарильєю – вони тимчасові, як і все нечесне та неправильне. Вітер змін (а вони, зміни на краще, таки прийдуть) змете кравчуків-кучм-медведчуків-литвинів-симоненків... «І буде син, і буде мати, і будуть люде на землі!»
Знов повертаюсь до тебе, мій псевдощоденнику. Не щодень маю змогу фіксувати на твоїх сторінках свої невеселі роздуми та мінорні почуття. Будні затовкують мене у своїй відьомській ступі, вибивають з голови всіляку свіжу та корисну думку, а з душі – любов до життя і мою вроджену прихильність до писання.
Уже протягом двох тижнів готуюся до жаданої (і – останньої!) поїздки на малу батьківщину. Відібрав і запакував у ящик кількасот книг з особистої бібліотеки – хочу передати їх у власність рідного села Марківки Білопільського району, що на Сумщині. Нехай люди читають, збагачуються духовно, як читав-збагачувався колись і я, бідний сільський хлопчисько, шукач пригод і святої правди, бунтар-одинак у затурканій сталінсько-хрущовській колгоспній Марківці. Повезу й по кілька примірників останніх своїх видань – збірки віршів, книги роздумів, спогадів, дитячих «читанок». Машину («Газель») мені надає голова Сватівської районної державної адміністрації Володимир Володимирович Просін; зі мною поїдуть на Сумщину ще й телеоператор, радіожурналіст і голова районної організації Товариства української мови. Як нас там зустрінуть?!
Ще клопіт: через кілька днів мають відбутися звітно-виборні збори обласної організації Національної спілки письменників України. Збори ініційовані зверху – із Самого верха. Їхня мета (верховодів) – знищити голову НСПУ народного депутата України Володимира Яворівського. Бо ж, бач, посмів з найвищої трибуни обізвати нашого «гаранта» по-народному прямо й безпосередньо: недорікуватий, безчесний, безсовісний, безпринципний і т.д. У що виллються наші збори, ще не знаю, та передчуваю, що будуть вони далеко не такими, як хочуть наші місцеві керівники.
А ще була морока – приємна, захоплююча, зігріваюча мою охолоджену приморену душу: я писав (і дописав!) п’яту читанку для дітей «Блакитні вени України». Вона – про ріки та річки нашої великої Батьківщини, і є продовженням (і завершенням усього задуму) читанки «Крізь віки – вовіки», яка вийшла друком влітку нинішнього року. Я задоволений своєю роботою. Я взагалі задоволений собою, адже за рік, що вже минає, я спромігся видати аж п’ятнадцять своїх книг і книжечок! Це – рекорд Гіннесса, ніяк не менше. Навіть і для графомана... Якщо я і є графоманом, усе одно ніхто не зможе заперечити мою щирість і працьовитість. Можу пояснити, чому я такий – щирий і працьовитий. Щирий, бо скоро вже втрачу можливість бути щирим (і всіляким іншим), а працьовитий – від самотності, нудьги, нікчемності своєї в цій не моїй державі, на цій рідній-несвоїй землі. Ось такі «штучки-дрючки», як любив говорити мій покійний друг, земляк і начальник редактор Борис Петрович Чумак. Або: ось таке «куно», як лепетав колись його маленький синок.
До речі: Боря Чумак редагував нашу обласну молодіжну газету в «епоху Брежнєва» і боявся буквально всіх і вся: партійного та комсомольського начальства, цензури, кадебістів, сексотів, дружини власної... Боявся і тверезий, і п’яний. І разом з тим друкував у газеті досить сміливі на той час статті та мої «підозрілі» вірші. Воно, звісно, було чого боятися, отож боявся і я, але – тверезий і... заднім числом. А напідпитку я не боявся щоб так уже дуже, а коли був добряче п’яний, то взагалі нічого не боявся. Чим неабияк лякав дорогого Бориса Петровича, розпиваючи з ним восьму чи десяту пляшку поганого дешевого вина. Від чого й потерпав неабияк.
На видавничих редакторів мені таки щастило: Петро Скунць, Григорій Коваль, Григорій Кривда, Леся Клименко... Звісно, вони теж оглядалися на цензуру, але над моєю душею ніколи не збиткувалися!
На газетних і телевізійних редакторів щастило значно менше. Але кількох я згадую з приємністю і вдячністю: Володимир Петрович Бичій (м. Кам’янка-Бузька на Львівщині), Микола Якович Суворов (смт. Новоайдар), Анатолій Данилов, Павло Миколайович Євсєєв (м. Луганськ)... Та й Геннадій Станіславович Довнар, коли я працював на обласному телебаченні, був толерантний до мене.
А з журнальних редакторів я шаную Володимира Коломійця, Василя Борового, Роберта Третякова, Віктора Рогачова, Володимира Науменка...
Мої невимушені роздуми тут перериваються: я готуюся в подорожній вирій, до Сум і свого села. До своїх життєвих витоків, до радості зустрічей і печалі втрат. До сміху та сліз. До сподіваного й негаданого...
Дай, Боже, мені сил, терпіння і витримки!


вересень-жовтень 2003