Княжий Львів – істинний український П’ємонт. Заснували його і правили тут рідні князі-патріоти. Був у Львові і свій єдиний король, визнаний Ватиканом, – Данило Галицький. Місцевий люд – гордий і незалежний. Навіть у довготривалі періоди бездержавності, за австро-угорської і великопольської окупації, галичани-русини, бойки та лемки ніколи не самознищувались до стану рабів чи кріпаків. З їхнього середовища виходили такі велети людського (українського!) духу, як Юрій Дрогобич, Іван Вишенський, Петро Конашевич (Сагайдачний), Маркіян Шашкевич, Іван Франко, Іван Пулюй, Богдан Лепкий, Кирило Трильовський, Філарет Колесса, Василь Стефаник, Роман Шухевич…
У 1848 році галицька Україна виборола в австро-угорській імперії широкі, як на той час і звичай, автономні права. Почала діяти широка мережа шкіл та гімназій національного спрямування. Започаткувалися різноманітні кооперативи і товариства. Львівська «Просвіта» (у різний час вона мала різні назви) своєю роботою охопила всі галицькі й прикарпатські терени, аж до найвіддаленіших сіл. Процвітала рідна церква, розвивалась культура, що сприяло швидкому національному відродженню, зростанню патріотизму, підігріванню мрій і надій на повну незалежність від чужих держав, законів і звичаїв. І не на голому місці постала Західно-Українська Народна Республіка з диктатором Петрушевичем на чолі. До речі я, автор цих рядків, у шістдесяті роки жив і працював у рідному місті галицького диктатора-президента Петрушевича – давньому літописному Буську (Бужеську), і багато чув про минулі героїчні часи. Не випадково ж у червні сорок першого року в місті Лева було проголошено акт про незалежну Українську державу! І цілком закономірно, що горді галичани, наші єдинокровні брати і сестри, самовіддано і самозречено виборювали незалежність рідного краю від двояких загарбників – німецьких і совєтських. Десятки й сотні тисяч патріотів, земляків нашого, любого нам, чи нелюбого, Зіновія Тадейовича Гузара поклали свої життя на олтар Вітчизни. Мільйони найкращих пішли за колючі дроти неосяжного Гулагу. А ви кажете, «регіональні братани», що «западенці» – чужі-неваші, що пан Гузар не «вписується» у нашу химерну дійсність! «Западенці», у тому числі й мій син Ігор, і внук Богдан; і львівські письменники Романи – Качурівський, Лубківський, Кудлик, Іваничук; і всі мої колишні піонери з Буська, журналісти з Кам’янки-Бузької, добрі друзі з Деревлян, Милятина, Красного, Куткора, Ракобутів – мої брати і сестри, мої одноплемінники, і ваші родичі, і їхні добродійники, і наші співвітчизники! Зарубайте це на своєму носі, хто ще вагається та сумнівається!
І Зіновія Гузара, і всіх галичан, волиняків, поліщуків, гуцулів, бойків і лемків чужими можуть вважати лише вірні нащадки імпершовіністів, енкавеесників, кадебешників, хронічних українофобів і затятих русофілів. Таких у нашому «регіоні» – легіон! Або, якщо по-ординськи, – тьма тьмуща. Тмутаракань, якщо по-простецьки.
І все ж – хто є Зіновій Гузар, наш (любий чи нелюбий) заступник голови ОДА? Зачувши про його призначення на високу посаду, я подумав: добре, що львів’янин, майже родич мені. Виберу час – зайду до нього: познайомитись. І таки зібрався, зайшов. На превеликий жаль, бажаного контакту не відбулося. Пана Зіновія так засмикали з усіх боків явні та уявні патріоти, що йому, сердешному, ніколи було відлучитися навіть, даруйте, у туалет. Пожалів я дуже заклопотаного чоловіка (сподобався він таки мені, хоч і не так дуже), пішов від нього «во своясі», думаючи: «У нього й без мене «ходоків» забагато! І не доведи, Господи, ще подумає, ніби я хочу мати від нього якийсь зиск… Нехай роздивляється, мотає на вуса, набирається місцевих вражень і гіркого досвіду».
Та невдовзі випало ще раз зустрітися з ним, і не просто, як мовиться, здибатись випадково-вимушено, а разом з Гузаром і компанією добрих друзів-луганців здійснити дипломатично-братерську поїздку до російської Кантемирівки. О, вражень я тоді набрався всіляких, у тому числі – й хороших. У тому числі – й від Зіновія Тадейовича. І от що маю сказати майже через рік по тому. Львів’янину Гузару не треба «доростати» до наших луганських мірок – нам, луганцям, треба тягнутися до його рівня. Як політичного, так і культурного. Я з великим задоволенням спостерігав за керівником нашої «дипмісії», слухав кожне його виважене слово, і… Мені було справді цікаво біля такої багатогранної й широко та вільно мислячої людини; я порівнював його з російськими чиновниками, присутніми на зустрічах і прийомах, і мимоволі пишався: наш урядовець – кращий, освіченіший, делікатніший… Подібне враження, я думаю, Зіновій Тадейович справив тоді і на Степана Шведюка, і на Івана Шербула, і на Олексія Неживого, і на Юрія Кисельова, і на Володимира Семистягу, і на молоденького й вельми талановитого журналіста Ігоря Кримова. Там, у зачуханій підросійській Кантемирівці, у компанії Гузара, ми, можливо, найгостріше відчули себе українськими патріотами!
Зрештою, я надто захопився своїм суб’єктивним (а де ви бачили об’єктивно мислячих поетів?!) вихвалянням «одіозної» для Луганщини «фігури» З.Т. Гузара. А мені ж не хочеться, аби мене звинуватили в підлабузництві та «піаризмі», адже я нікому не лизав п’яти, не заносив «фалди», не цілував пантофлю! Дай, думаю, загляну в доволі грубезне досьє, зібране на «бандєровського шпійона» Гузара, – його мені довірили на якийсь час близькі до Гузара люди. О, тут я вже розкрив рота до самісіньких вух! Та хапати треба цього пана, та крутити йому руки, та до камери його, та на хліб з баландою! Який же він небезпечний для «тішайшего нашенського регіона»! Та як же такого можна порівнювати з нашими «іконно-посконними» рідними «партайгеносами» і словоблудами?!
Справді, порівнювати Зіновія Тадейовича, навіть облитого антиукраїнським і антигалицьким брудом з голови до п’ят, аж ніяк не можна. Що ж, він теж людина, і, може, не без гріха, однак йому недосяжно-далеко до наших – «не наших» діячів-радачів, ораторів-провокаторів, провідників-бандюків. Він – дитя мале та нерозумне поряд з ними. Нехай він помиляється в чомусь, нехай його «підставляють» запопадливі і несамовиті «патріоти», але ж він завдяки своєму зрілому розуму й здоровому глузду зможе, зуміє розібратися, проаналізувати, усвідомити і виправити допущені помилки задля загальної користі. Розумним і мислячим я вірю, дурням і недорікуватим тупоголовцям не повірю ні за які гроші, ні під якими тортурами! Я вірю, що лікарі Зіновій Гузар та Іван Русавський все одно колись порозуміються і заповажають одне одного так, як я поважаю їх обох. Вони ще потиснуть одне одному руки, за що я, непитущий, уже зараз готов випити! Та ніколи не повірю я в те, що несамовиті «патріоти» Бережна і Попов, які хизуються своїм «панібратством» із самим Президентом (Ющенком – прошу не плутати з бувшими Кравчуком і Кучмою, і вовіки нелегітимним Януковичем), зможуть увійти в дружнє коло Зіновія Тадейовича! Не повірю і в те, що господня канцелярія осудить «грішника» Зіновія на пекельні муки, а «святих» Тихонових, Єфремових, Кисельових, Тарасиків Чорноволиків і Ганнусь Германських радо спровадить до раю, до всіх благ і архіблаг небесних!
Оце сиджу собі, голодний, нетерпляче чекаю розганебної «заслужонної» пенсії, та й думаю крізь густий «контрабандно-примовський» дим: а що, як догризуть твердого Гузара, не обламавши своїх хижих зубів, а самі, несамовито-самовиті, знов обсадять всі посади?! Що тоді буде? З Україною, із Луганщиною бідною, зі мною самим-самотнім? Назву «Україна» замінять на звичну для них – «Малоросія»… Луганськ перейменують знов на Ворошиловград, або, чого не буває, на Тіхоново-Єфремовськ… А мене, старого, сивого, тризубого «бандьоровца», засланого в Луганськ зі Львова ще в 1966 році (для підривної роботи) – повісять, четвертують, у пил зітруть?!
А хрєнушкі вам, шельмошановні пани з хамів і князі з грязі! От вийду на балкон, та крикну на всю Побєдоносную, аж луна прокотиться по Краснознамьонній, Вишенського, Луначарського, Урицького, Ленінського Комсомолу, Героїв Сталінграда, Карло-Марксівській і Карло-Лібкнехтовській: «Дзузьки вам на жраття, а не Гузара, рулі-дулі вам, а не «аутодафе» для Низового козака запорозько-сумського й одночасно низо-луганського! Подавіться вкраденими заводами і шахтами, банками і магазинами, базарами і вокзалами!»
А я собі буду сидіти в холодній (поки що державній) квартирі, палитиму смердючу «контрабандну» приму, запиватиму міцним імпортним чаєм та пописуватиму ліричні віршики, та пошкрябуватиму неприємні для неприємних мені панів-шовінюг статейки-есейки! Мені нічого втрачати, «окромя своїх цепєй». Жаль, що не зможу «грабіть награблєнноє», – його вже розграбували «достойники» луганського імперсько-антиукраїнського «отстойника». «Громкоговорітєльно» заявляю також про своє рішуче рішення (спецтавтологія навмисна) нікуди не «драпати» із Луганська, бо він уже сорок років мій, не чужішій мені за материнсько-батьківську Сумщину і синівсько-внуківську Львівщину. Нагадую, що «регіональна» Луганщина є невід’ємною частиною великої України, і ніяким сепаратистам ніколи не вдасться відшматувати її від материнського тіла. Справжні українці знають про це, вірять у це. А несправжні – яничарствують-януковствують і на всяк випадок налаштовують свої компаси на Сєвєр: туди вже повтікали білоконі, боделани, бакаї й різні інші нехороші бабаї. Ми ж, разом зі свистунами-байбаками лишаємося вдома – на рідній землі, і в рідній землиці.


04.07.2006