Зіновію Гузару – з прихильністю

Якщо й було воно насправді, оте билинно-пісенне, забелетризоване братніми совєцькими літераторами, переяславсько-московське «Навіки разом!», то сучасність наша реалістична рішуче скасувала його. Причому – двічі: у криваво-буремному вісімнадцятому і – через роки й десятиліття – уже в наш розгойдано-бурхливий час. Свято Злуки (пишу це з великої літери), що відбувалося подвійно на святому Софіївському майдані в навіки престольному Києві, послало у Всесвіт свої кличі-позивні: «Навіки – разом!», «Схід і Захід – разом!». А це значить, що українці від Сяну до Дону об’єдналися в одну велику національну, суверенно-самостійну сім’ю-родину, у якій є і затишне місце, і хліб-сіль для всіх українських самостійних росіян, греків, євреїв, угорців, молдаван, ромів, білорусів, корейців, калмиків, болгар і македонців. І для всіх, кого я не назвав, але ще назву. Усі ж інші, хороші й усілякі, великі й менш великі, у близькому й далекому зарубіжжі сущі, нехай забувають про всі псевдоєднання, лжеприсяжництва, революції-контрибуції, реґіоналізації-провокації, совєтизми-сепаратизми й узагалі про різноманітні паразитизми на нашому видужуючому національному тілі!
Бо «Навіки – разом!» стосується лише нас, сущих на землі своїй розлогій від Сяну синього до Дону тихого. І не суйтеся, свинорилі Затуліни-Жирики, у наш коровайний ряд! Ми самі порозуміємось, облаштуємось, лад свій наведемо, парад обсалютуємо.
Нечисті на руку (і на совість, і на душу, і на помисли) громадяни України іноземного й туземного, дебільно-тубільного походження, не без дружньо-братерської допомоги московських політкілерів і рідної п’ятої колони нахабно-грубо вбили залізобетонний клин у повільно видужуюче тіло України, розколовши державу й народ надвоє – по Дніпру-Славуті, по Донецькому кряжу, по літописних Змієвих валах, по Сивашу й Перекопу, по Самарі та Ятрані.
Заболіла знову роз’ятрена рана, закровоточила моїм братам і сестрам у Сумах і Львові, Харкові й Одесі, Ужгороді й Херсоні, Лубнах і Сватовому. А «хірурги» й «патологоанатоми» януковичі, кушнарьови, тихонови, кравчуки, бойки, ківалови (усіх перерахувати – сил не вистачить руці моїй, змозоленій пером), зробивши свою «операцію-провокацію», задоволено потирають-умивають свої ручки-загребучки: успішно! Воно ж «конєшно»! У парламенті облаштувалися, до влади присмокталися, в уряд гадюччям проповзають. Реванш, бліцкриг – готуймося до московських салютів. Телеграми-блискавки вже надходять. Празднічноє настроєніє! Дзвенять бокали, дзенькають шпори, хропуть білі парадно-породисті коні-мерси. Уявний парад приймає сам Путін, а обіруч стоять Янукович (цукерки смокче й царю-батюшці презентує) та государ-отаман всехарківський, а віднедавна – і весь східно-південно-кримський, Женя Кушнарьов. У руськоязичнім хорі-гімні все імперське море-окіян повернулося (?) у свої ісконно-посконні береги…
Хто ж буде відбрикуватися від добровільно-силуваного «возсоєдінєнія з Россієй», крім нас, нахохлених малоросів, що несподівано постали українцями в окупованих «реґіоналами» улусах і хантах-мансах?! А ніхто… Тільки ми не пориваймо з рідною землею. Та ж не розриваймо утвореного колись, давно, і ще зовсім недавно, ланцюга об’єднання Сходу і Заходу. Тримаймось міцніше за руки, дорогі брати й сестри, сини й онуки в Галичині й Донбасі, Поліссі та Поділлі, на Слобожанщині-Сіверянщині, на Опіллі-Прикарпатті, у Закарпатті й Криму!
Розсварені-розчварені дрібні демократичні партійки, так звана помаранчева невдала коаліція не спроможуться зміцнити ланцюг Злуки, роздрочені патріоти-реґіонали взагалі не хочуть злучатися з чітко означеними національними силами, а якби й захотіли, то все одно не змогли б. Не знають вони мови нашої, душа України для них – темна ніч. Є ще Рух і «Собор», «Свобода» і «Просвіта», є подвижники-єдиноборці з високими й шанованими в народі нашім іменами. У Києві їх багато, у Львові – майже кожен перший, у центрі України – кожен другий, на нашій Луганщині – кожен десятий… І це – немало. Бо ті, хто не спить, будитимуть приспаних. І наші синьо-жовті майдани розіллються від Сяну до Дону. Я вірю в це, цим живу.
Кожне наше щире й чесне слово – міцна золота ланка тисячокілометрового ланцюга Злуки. Кожна краплина нашого поту чи крові – запорука Миру і Єднання, щедрого врожаю на безмежній ниві заукраїненої Держави.
Зійдіться за круглим столом порозуміння, шановні наші Вікторе Андрійовичу і Юліє Володимирівно, приголубте біля себе весь багатостраждальний Український Народ і, за можливості, пожалійте всіх заблуканих та обмарених, розчарованих і приморених.
Слава Україні!


30.06.2006