Чесно кажучи, сучасні політики в Україні вже всім добряче набридли: кидають пустопорожні слова на вітер, а зі щедрих обіцянок анічогісінько не проростає, хіба що самісінький бур’ян, тож люди не просто перестали вірити лицемірним «державотворцям», але й почали їх відверто зневажати або й ненавидіти.
Слава Богу, ще не зовсім вивітрилася віра в слово друковане, а тим паче в слово, що вийшло з-під щирого пера відомих на всю країну письменників-публіцистів, яскравих і безкомпромісних виразників духу і думки свого народу. Таких як, приміром, Іван Дзюба, Павло Мовчан, Анатолій Погрібний, Сергій Грабовський. Не останнє місце, на моє переконання, посідає в цьому невеликому списку визначний журналіст сучасності, відомий письменник, учений, громадський і політичний діяч Віталій Опанасович Карпенко. Особисто я, колишній газетяр та постійний уважний і прискіпливий читач періодичних (і не тільки) видань, відкрив для себе В. Карпенка наприкінці вісімдесятих років і відтоді цікавлюся його резонансними публікаціями в популярних часописах, глибоко вчитуюсь у сторінки книжок уже улюбленого колеги-письменника. І за всі ці довгі роки не зазнав жодних розчарувань. Бо про що б не писав Віталій Карпенко: чи то про криводушність і лицемірство влади двох, на превелике щастя, уже колишніх, президентів, чи то про зовнішні загрози українській суверенності та демократії – усе йшло від самісінької глибини небайдужого серця громадянина-патріота, совісного й справді талановитого, переконливого публіциста та знаходило живий відгук у моїй зболеній і вистудженій на протягах непевної епохи душі.
Так, багато корисного й повчального почерпнув я у високохудожніх і чуттєво наснажених репортажах В.О. Карпенка з життя української діаспори в Канаді та Австралії; мене схвилювали яскраві замальовки про зустрічі автора з останнім «американським» класиком української високої літератури Василем Баркою. І не тільки тому, що я добре знайомий із поезією Барки, читав деякі його романи, а «Жовтого князя» й перечитував, а насамперед тому, що ім’я Василя Барки (на жаль, про це мало хто знає) тісно пов’язане з Луганщиною, оскільки на початку тридцятих років молодий харківський літератор і вчений, переховуючись від чекістських переслідувань, працював учителем в одному з глухих сіл Попаснянської округи. Сподіваюся, що ця обставина найближчим часом зацікавить дослідників життя і творчості Василя Барки, а от Віталій Карпенко, піонер у цій справі, зробив уже багато і, вірю, ще більше зробить для увічнення імені видатного письменника в усій Україні, а особливо ж на Полтавщині, де він народився, у Харкові, де вчився, та на Луганщині, де він недовгий час працював. А може, й на підросійській Кубані, де перед війною Василь Барка викладав літературу в українському вчительському інституті, та в Москві, де захистив свою блискучу кандидатську дисертацію.
Та повернуся до того, із чого почав, – до деградування політиків і до високих пріоритетів найшановніших авторів публіцистики. Аудиторія останніх (через періодичні видання, радіо і телебачення) невпинно збільшується за рахунок тих, хто розчарувався в політичних шоу та майданних карнавалах. Суджу так по собі: коли до рук потрапляє авторитетна газета або справді чесна публіцистична книга (зараз я саме читаю «Виклики ХХІ віку» Віталія Карпенка), я надовго, і без найменшого жалю, вимикаю і радіо, і телевізор та викидаю на смітник місцеві «реґіональні» брехухи-газетки. Слову незаангажованого, національно свідомого публіциста з широким політичним світоглядом я ще вірю, а самостійні погляди й категоричні думки Віталія Карпенка мені особливо близькі, я їх безумовно поділяю, бо не беру під сумнів найголовнішого: Україна є; вона – для нас, а ми – для неї; і за все, що діється в ній, відповідальні тільки ми, українці, – перед Богом і наступними поколіннями.
Не особливо розбираючись у державній політиці, а тим паче в релігійних питаннях, зведених уже до явного абсурду, я все ж, услід за В. Карпенком, уважаю: держава (яким чином – це вже її справа) повинна визначитись у своєму ставленні до влади церковної, відрегулювати свої взаємовідносини, аби убезпечитись від впливу церкви на державну, а тим паче національну політику. Бо хіба ж то нормально, що церковні ієрархи перебирають на себе непритаманне служителям Бога та Істини право правити народом, указувати йому, під якими прапорцями й куди йти. А якраз цим і займаються настановлені московським патріархом зденаціоналізовані українофоби-священнослужителі. Це ж бо й справді ганьба, коли зруйновані московськими безбожниками храми в під’яремній Україні, нині відбудовані коштом держави незалежної та народу-суверена, освячуються антиукраїнськими пастирями та захоплюються у власність Московським патріархатом! А чи не є відвертим фарисейством те, що настоятелі чужої нам церкви благословляють «на святоє подвіжнічество» безродних януковичів та азарових, агітуючи недосвідому й задурену політиками паству голосувати за них, бо вони, мовляв, посланники Божі, живе втілення святих ангелів-архангелів?!
В. Карпенко, маючи великий життєвий, політичний і професійний досвід, чітко встановлює діагноз багатьох наших генетичних хвороб і пошестей, занесених іззовні, та майже безпомильно визначає методи їх зцілення, і тут більше хірургії, ніж терапії. І я з цим легко погоджуюся, бо здебільшого йдеться про хвороби застарілі – терапія проти них явно безсила. Тільки скальпель, тільки ризик: шансів не так уже й багато, але вони є, і це – найголовніше!
Точний діагноз нашої головної національної (я б сказав – малоросійської) хвороби давно вже встановлений: кучмізм. Хоч ми вже й поміняли всі «вивіски» й білборди, напилися всіляких «цілющих еліксирів», застаріла хвороба не зникла, а жахливі її симптоми проявляються ще наочніше, ще загрозливіше. Про це гріх мовчати, якщо ми справді чесні та совісні, якщо хочемо справжнього і повного зцілення. Про хворобу хвороб треба кричати – і це робить публіцистика. Відверта, безкомпромісна, викривально-рятувальна. Публіцист має дослідити «помилки» (злочини!) недолугих (ворожих нам!) політиків і, за можливості, допомогти виправити їх, усунути негативні наслідки (можливість втрати української незалежності!), усунути повторні «захворювання». Цим і займається, на мій погляд, ціла плеяда українських письменників-публіцистів, а найперше – наш «соборівець», член Національної спілки письменників України, кандидат філологічних наук, доктор суспільно-економічних наук Українського Вільного Університету (Мюнхен, Німеччина), професор кафедри видавничої справи та редагування Київського національного університету імені Тараса Шевченка (перелік звань і посад занадто довгий) Віталій Опанасович Карпенко. За що ми, «маленькі й пересічні» українці, щиро дякуємо великому патріоту!


31.07.2006