Відомий багатьом вислів: «Коли в Москві відтинають пальці, у Києві відрізають руки». Я оце згадав його і подумав цілком доречно: а цей «афоризм» не може вважатися довершеним без нашої місцевої «загогулинки»: «… а в Луганську одразу ж відрубують голови!».
Зрозуміли, у чому «сіль»? Щоб голови не боліли! І ті, що вже відрубані. І ті, які малому, скажімо, краснодонському начальству може відрубати більше, себто луганське, начальство. Воно ж за радянської влади як повелося? Якщо старша столиця жене ударну п’ятирічку за чотири роки, а менша столичка, на догоду більшій, зобов’язується доконати «громадьйо планов» за три роки, то обласна столичечка, наша луганська, на подив усьому світові пропонує свої зустрічні – дворічні! – плани, та ще і вносить до них щедрі місцеві добавки-приправки. І хоча за кінцевими результатами завжди виходить хріново, однак шум-гам все одно розлягається, імідж системи зростає, і всі бачать, що «хрі» тут ні до чого, зайве і неблагозвучне, а відрубне від «хрі» двоскладове «ново» звучить мелодійно і по-комуністичному прогресивно й спокусливо для всіх партійно-комсомольських менеджерів і політтехнологів.
Епоха «м’ясорубок» нібито й відійшла, однак – за інерцією – старанність нижчої влади, її запобігливість перед вищою і запопадливість перед самим-самим, страшно-старшим, богом і дідьком в одному образі набула інших форм і викрутасів. Ось і приклад: якщо на Подолі (при Кравчику і Кучмику) вирішили «замочити» незгідливу політичну «шишку» із прізвищем, яке закінчується на «ко», то в нас, старанно-забур’янілих, виникає стахановське бажання-старання виловити всіх місцевих «шишечок» столичної «шишки», прізвища яких (не суть важливо, які то прізвища) закінчуються на «ко», і повідтинати їм плескаті язики, викоренити все розгалужене «ко» до пня, оскільки від нього – суцільний головний біль!
Ось і не дуже свіжі, але ще й не зовсім прокислі приклади. Пов’язані вони історично з різними громадськими організаціями, рухами та партіями, які рясно плодилися в Україні мало не щодень. Комусь «верховному» не сподобався котрийсь із неверховних, але заінтересованих у своєму сходженні на щаблі верховної драбини – треба його зіпхнути на самісінькі низи. І тут же в самісіньких низах симпатики верховного й відповідно опоненти «заінтересованого» кидаються спихати усіх несимпатичніх їм – куди? – вгадали: в унітаз! Це – політична боротьба! У ній, як відомо, трапляються жертви. Жертвами такої партизансько-підпільницької боротьби в різний час стали численні та могутні на початках Народний Рух України, ДПУ, «Просвіта», «Меморіал», «Батьківщина», УРП «Собор», зрештою, сама пропрезидентська «Наша Україна»… Наші компартійно-регіональні політтехнологи та одіозні ідеологи з вітром у голові хутенько соціал-демократично об’єдналися в державно-руський блок і таки зуміли застромити в самісіньке осердя демократичних рухів та партій (робилося це тихо і ново) підло отруйні шпичаки розколу. Пальців і рук не відтинали, а от голів цих рухів і партій дискредитували, відпихали, замінюючи їх своїми «азефами» і «штірліцами».
Ви думаєте, чого ми зазнали поразки на президентських і парламентських виборах? А насамперед тому, що першу скрипку (або й весь оркестр!) у «батьківщинських», «рухівських», «костенківсько-плющівських» і «нашоукраїнських» штабах вели замасковані під помаранчевих «скрипалі-диригенти». А в «реґіонських» та іже з ними штабах упевнено-одноосібно сиділи свої – багнет до багнета, вухо до вуха, ніс у ніс (око за око, зуб за зуб!)… І перемогли, задавили, посікли всіх… Втратили Бойка, Дзоня, Гапочку, Голубовича… зате Янукович – з ними! І тихо, як мовиться, і ново. І зовсім – для них – не хреново…


2006