
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.08.21
14:46
Із Бориса Заходера
Збитошник оселивсь у нас,
й подія це страшна!
Ми потерпаємо весь час
від цього пустуна.
І скарги йдуть навперебій:
Збитошник оселивсь у нас,
й подія це страшна!
Ми потерпаємо весь час
від цього пустуна.
І скарги йдуть навперебій:
2025.08.21
09:57
Над усе хлопець любив плавать. Одчайдух був і всяким там настановам батьків бути обережним запливав хоч і «по-собачому», надто на спині, далеченько. Аж поки було видно берег.
От і цього разу плив і од насолоди аж заплющив очі. І не зуздрився, як потрапи
2025.08.21
06:10
Які грузькі дороги,
Які слизькі стежки, –
Утратиш осторогу
І гепнеш навзнаки.
Та і нема охоти
Вмоститись десь на схил, –
Зробилися болотом
Усі земні шляхи.
Які слизькі стежки, –
Утратиш осторогу
І гепнеш навзнаки.
Та і нема охоти
Вмоститись десь на схил, –
Зробилися болотом
Усі земні шляхи.
2025.08.20
21:49
Скелети дерев - як легіон,
розбитий на полі бою
у битві з безглуздям.
Скелети дерев - як оголений смисл,
позбавлений зайвих слів,
зайвої метушні, театральності,
непотрібних ефектів.
Скелети дерев - як застиглі
розбитий на полі бою
у битві з безглуздям.
Скелети дерев - як оголений смисл,
позбавлений зайвих слів,
зайвої метушні, театральності,
непотрібних ефектів.
Скелети дерев - як застиглі
2025.08.20
18:16
У кожному дереві –
Мертвому чи квітучому,
Старому чи щойно зміцнілому,
Ховається (до часу) ідол –
Іноді гнівний і невблаганний,
Іноді життєдайний і життєлюбний
(Як теплий весняний дощик).
У кожній камінній брилі –
Мертвому чи квітучому,
Старому чи щойно зміцнілому,
Ховається (до часу) ідол –
Іноді гнівний і невблаганний,
Іноді життєдайний і життєлюбний
(Як теплий весняний дощик).
У кожній камінній брилі –
2025.08.20
10:34
як морський штиль узявся до зброї
а похмурі та зрізані течії
наплодять монстрів
вітрильнику смерть!
ця незграбність
а тоді перша тварина за бортом
ніг шалене биття
а похмурі та зрізані течії
наплодять монстрів
вітрильнику смерть!
ця незграбність
а тоді перша тварина за бортом
ніг шалене биття
2025.08.20
09:32
серпня - День народження письменника світового рівня, одного з останніх могікан-шістдесятників,
майстра психологічної і готичної прози, яскравого інтерпретатора українського літературного бароко
Магічна проза - справжній діамант,
це не якась дешев
майстра психологічної і готичної прози, яскравого інтерпретатора українського літературного бароко
Магічна проза - справжній діамант,
це не якась дешев
2025.08.20
05:55
Я вірю не кожному слову,
Бо сумніви маю, що ти
Сховаєшся в сутінках знову
І зможеш до мене прийти.
А поки збираєшся звідси
Податися в рідні краї, –
Світання блакитного відсвіт
Забарвив зіниці твої.
Бо сумніви маю, що ти
Сховаєшся в сутінках знову
І зможеш до мене прийти.
А поки збираєшся звідси
Податися в рідні краї, –
Світання блакитного відсвіт
Забарвив зіниці твої.
2025.08.20
05:02
Я тебе не зустрів, і не треба красивих метафор,
Це заїжджене "потім" нічого мені не дає.
Незачинені двері, забутий опущений прапор,
Приховають сьогодні і щастя, і горе моє.
Я тебе не зустрів. Не судилося. Що тут казати!
У самотності тихо минають
Це заїжджене "потім" нічого мені не дає.
Незачинені двері, забутий опущений прапор,
Приховають сьогодні і щастя, і горе моє.
Я тебе не зустрів. Не судилося. Що тут казати!
У самотності тихо минають
2025.08.19
22:24
Цвіте сонях,
повитий крученими паничами.
Сонячно й вітряно.
Гойдаються квіти
моєї маленької
України коло хати.
Півколо синього неба
пише серпневу симфонію
повитий крученими паничами.
Сонячно й вітряно.
Гойдаються квіти
моєї маленької
України коло хати.
Півколо синього неба
пише серпневу симфонію
2025.08.19
21:27
Природа виявила геніальність
У тому, що створила цей шедевр, -
Твою красу, не схожу на банальність,
У миготінні первісних дерев.
Твоя душа, напевно, теж прекрасна,
Як і твоя небачена краса,
Яка мене заглибила у щастя,
У тому, що створила цей шедевр, -
Твою красу, не схожу на банальність,
У миготінні первісних дерев.
Твоя душа, напевно, теж прекрасна,
Як і твоя небачена краса,
Яка мене заглибила у щастя,
2025.08.19
14:42
Не думай люба і кохана,
Я не забув про тебе, ні.
Життям придавлений і гнаний,
Я вірю, вірю в кращі дні.
Я вірю в те, що все печальне,
Облишить нас хоча б на мить.
Хоч горе тисне так навально,
Я не забув про тебе, ні.
Життям придавлений і гнаний,
Я вірю, вірю в кращі дні.
Я вірю в те, що все печальне,
Облишить нас хоча б на мить.
Хоч горе тисне так навально,
2025.08.19
13:45
Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 10 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії.
Ассоль
М
Ассоль
М
2025.08.19
13:10
Із Бориса Заходера
Пішов Сергійко в перший клас.
Школяр, як не крути!
Він рахувати вміє в нас
уже до десяти!
Такий учений, загалом,
Пішов Сергійко в перший клас.
Школяр, як не крути!
Він рахувати вміє в нас
уже до десяти!
Такий учений, загалом,
2025.08.19
13:02
Лідери думки... оті, що вгорі –
параноїчні тирани-царі
мають ходулі і мешти...
перевзуваються поводирі,
ну і тому є нові і старі
парадоксальні ефекти.
ІІ
параноїчні тирани-царі
мають ходулі і мешти...
перевзуваються поводирі,
ну і тому є нові і старі
парадоксальні ефекти.
ІІ
2025.08.19
12:36
Стерня навколо їжачиться,
над нею хмари білі - не знамена.
Ряхтять перед очима числа,
і поступово тане літня сцена.
А далі як? Вітри на гривах
дерев, що скинули плоди додолу,
сиренний сплін, доба розбита?
Вирішує лише ґаздиня-доля.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...над нею хмари білі - не знамена.
Ряхтять перед очима числа,
і поступово тане літня сцена.
А далі як? Вітри на гривах
дерев, що скинули плоди додолу,
сиренний сплін, доба розбита?
Вирішує лише ґаздиня-доля.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.05.15
2025.04.24
2024.04.01
2023.11.22
2023.02.21
2023.02.18
2022.12.08
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Іван Низовий (1942 - 2011) /
Публіцистика
/
"Одна в нас Батьківщина - Україна" (2007)
ДРУЖБА – ДРУЖБОЮ…
Колись у мене було багато друзів. Я їх по-своєму любив, ділився з ними найсокровеннішими думками, грошима, шматком хліба. І, упевнений, ніколи їх не зраджував. Кращі з них, кому я найбільше довіряв, теж зберігали вірність дружбі, ніколи не розмінювалися на якийсь тимчасово вигідний дріб’язок, не лицемірили і не брехали. Я це знаю. І тішуся цим.
Втративши в ранньому дитинстві батька й матір (я їх зовсім не пам’ятаю), цілих чверть століття я прожив без болісних втрат близьких і дорогих мені людей. І вже після армійської служби, у зрілому, осмисленому повнолітті доля все частіше стала повертатися до мене спиною. Наїжджаючи в рідну Марківку, я дізнавався про загибель кращих друзів мого дитинства і ранньої юності – двох Іванів: Скляренка і Пигуля. Перший загинув у воркутинській шахті, а другий – десь на Далекому Сході… А ще перед цим я втратив свою першу, львівську, сім’ю: із дружиною розлучився за власною ініціативою, а від сина мене відлучила озлоблена на мене Людмила. А після цього (узимку сімдесят першого року) померла моя бабуся-мати Уляна Олексіївна Великород. Цей психологічний удар я відчув найсильніше… Переживав тяжко, та все ж сподівався: список втрат вичерпався, далі буде все добре й за великою справедливістю…
Полишивши журналістику, я подався до Москви – учитися стаціонарно на дворічних Вищих літературних курсах при Літінституті Спілки письменників СРСР.
Це була осінь сімдесят дев’ятого року. Час вельми смутний і непевний: радянські війська ввійшли до Афганістану. Усе частіше надходили цинкові домовини. Такий «подарунок» отримав і мій старобільський друг Михайло Ніколаєв. Тихі похоронні процесії довелося бачити мені й у столиці.
Іноді я телефонував із Москви до Луганська, розпитував про друзів: як вони, чим займаються? Усе було, як завжди, добре, або майже добре. Той поміняв роботу, інший розлучився з дружиною, ще хтось продовжує пиячити і байдикувати… Аж ось і трагічна звістка з Новоайдара: в автомобільній катастрофі загинув мій дорогий Вітя Черкашин – йому, здається, не виповнилося й тридцяти восьми років. Ще не просохли мої сльози, як з Києва «нагрянула» ще одна чорна вість: на сорок другому році життя раптово помирає мій земляк, колишній мій редактор і щирий друг Борис Чумак. Того вечора я, зачинившись у своїй кімнаті, напився мало не до смерті. Середночі навіть «швидку» до мене викликали. Після тієї ночі я став чи то жорстокішим, чи то стриманішо-мудрішим.
А втрати були ще і ще. У віці Ісуса Христа помер у Львові мій іще дубнівський знайомець, а через вісімнадцять довгих літ і щирий друг Григорій Чубай. Нині його знають в Україні як одного з найталановитіших поетів-постшістдесятників.
…У Києві вбивають мого ще армійського друга чудового поета Анатолія Тарана. Востаннє ми з ним бачилися восени дев’яносто другого року на пленумі Спілки, я навіть гостював у нього вдома…
…У Червоному Осколі біля Ізюма помирає розбитий паралічем поет і журналіст Адольф Романенко. Із ним я дружив ще до свого призову до армії, у Балаклії. Адольф приїздив до мене у Львів разом із дружиною, Після цього ми з ним не бачилися понад двадцять років: переслідуваний кадебістами, він пас оленів і рибалив на Таймирі. Зрештою, ми знову зустрілися – у Луганську. Потім він ще раз приїздив до мене в гості. Їздив і я до нього двічі, ні, брешу, тричі. Дві зустрічі на Осколі були великим святом для обох. Третя ж – репетицією недалеких уже поминок.
…Один за одним помирають друзі-поети: Віталій Кодолов (потонув у Північному морі), Яків Малахов (помер після двох інсультів), Микита Антонович Чернявський, Іван Савич, Микола Назарович Щепенко, Іван Павленко, Олег Бішарєв, Йосип Курлат, Анатолій Романенко…
…Останні роки відняли в мене друзів-скульпторів (список втрат відкрив незабутній Ілько Овчаренко): Василя Орлова, Миколу Щербакова, Ігоря та Івана Чумаків (син і батько), Григорія Слєпцова…
Ще частина друзів (Григорій Рабинович і Анатолій Толмачов) виїхали в ближнє (насправді ж дуже і дуже далеке) зарубіжжя; колишні нібито друзі й буцімто приятелі відпали один за одним – через зраду, ідеологічні розходження, «вдале» збагачення. Їхніх імен я називати не хочу. Без них я обходжуся, без них мені навіть легше жити в цьому непростому світі.
То чи є у мене друзі нині, сьогодні? Мабуть, таки є. Дуже хочу зберегти до кінця свого життя щирі стосунки з чудовим людьми, серед яких я в першу чергу назву Володимира Просіна, Надію Кошель і Анатолія Назаренка. Колись пізніше я напишу про них детальніші розповіді-зарисовки.
2006
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
ДРУЖБА – ДРУЖБОЮ…
Колись у мене було багато друзів. Я їх по-своєму любив, ділився з ними найсокровеннішими думками, грошима, шматком хліба. І, упевнений, ніколи їх не зраджував. Кращі з них, кому я найбільше довіряв, теж зберігали вірність дружбі, ніколи не розмінювалися на якийсь тимчасово вигідний дріб’язок, не лицемірили і не брехали. Я це знаю. І тішуся цим.
Втративши в ранньому дитинстві батька й матір (я їх зовсім не пам’ятаю), цілих чверть століття я прожив без болісних втрат близьких і дорогих мені людей. І вже після армійської служби, у зрілому, осмисленому повнолітті доля все частіше стала повертатися до мене спиною. Наїжджаючи в рідну Марківку, я дізнавався про загибель кращих друзів мого дитинства і ранньої юності – двох Іванів: Скляренка і Пигуля. Перший загинув у воркутинській шахті, а другий – десь на Далекому Сході… А ще перед цим я втратив свою першу, львівську, сім’ю: із дружиною розлучився за власною ініціативою, а від сина мене відлучила озлоблена на мене Людмила. А після цього (узимку сімдесят першого року) померла моя бабуся-мати Уляна Олексіївна Великород. Цей психологічний удар я відчув найсильніше… Переживав тяжко, та все ж сподівався: список втрат вичерпався, далі буде все добре й за великою справедливістю…
Полишивши журналістику, я подався до Москви – учитися стаціонарно на дворічних Вищих літературних курсах при Літінституті Спілки письменників СРСР.
Це була осінь сімдесят дев’ятого року. Час вельми смутний і непевний: радянські війська ввійшли до Афганістану. Усе частіше надходили цинкові домовини. Такий «подарунок» отримав і мій старобільський друг Михайло Ніколаєв. Тихі похоронні процесії довелося бачити мені й у столиці.
Іноді я телефонував із Москви до Луганська, розпитував про друзів: як вони, чим займаються? Усе було, як завжди, добре, або майже добре. Той поміняв роботу, інший розлучився з дружиною, ще хтось продовжує пиячити і байдикувати… Аж ось і трагічна звістка з Новоайдара: в автомобільній катастрофі загинув мій дорогий Вітя Черкашин – йому, здається, не виповнилося й тридцяти восьми років. Ще не просохли мої сльози, як з Києва «нагрянула» ще одна чорна вість: на сорок другому році життя раптово помирає мій земляк, колишній мій редактор і щирий друг Борис Чумак. Того вечора я, зачинившись у своїй кімнаті, напився мало не до смерті. Середночі навіть «швидку» до мене викликали. Після тієї ночі я став чи то жорстокішим, чи то стриманішо-мудрішим.
А втрати були ще і ще. У віці Ісуса Христа помер у Львові мій іще дубнівський знайомець, а через вісімнадцять довгих літ і щирий друг Григорій Чубай. Нині його знають в Україні як одного з найталановитіших поетів-постшістдесятників.
…У Києві вбивають мого ще армійського друга чудового поета Анатолія Тарана. Востаннє ми з ним бачилися восени дев’яносто другого року на пленумі Спілки, я навіть гостював у нього вдома…
…У Червоному Осколі біля Ізюма помирає розбитий паралічем поет і журналіст Адольф Романенко. Із ним я дружив ще до свого призову до армії, у Балаклії. Адольф приїздив до мене у Львів разом із дружиною, Після цього ми з ним не бачилися понад двадцять років: переслідуваний кадебістами, він пас оленів і рибалив на Таймирі. Зрештою, ми знову зустрілися – у Луганську. Потім він ще раз приїздив до мене в гості. Їздив і я до нього двічі, ні, брешу, тричі. Дві зустрічі на Осколі були великим святом для обох. Третя ж – репетицією недалеких уже поминок.
…Один за одним помирають друзі-поети: Віталій Кодолов (потонув у Північному морі), Яків Малахов (помер після двох інсультів), Микита Антонович Чернявський, Іван Савич, Микола Назарович Щепенко, Іван Павленко, Олег Бішарєв, Йосип Курлат, Анатолій Романенко…
…Останні роки відняли в мене друзів-скульпторів (список втрат відкрив незабутній Ілько Овчаренко): Василя Орлова, Миколу Щербакова, Ігоря та Івана Чумаків (син і батько), Григорія Слєпцова…
Ще частина друзів (Григорій Рабинович і Анатолій Толмачов) виїхали в ближнє (насправді ж дуже і дуже далеке) зарубіжжя; колишні нібито друзі й буцімто приятелі відпали один за одним – через зраду, ідеологічні розходження, «вдале» збагачення. Їхніх імен я називати не хочу. Без них я обходжуся, без них мені навіть легше жити в цьому непростому світі.
То чи є у мене друзі нині, сьогодні? Мабуть, таки є. Дуже хочу зберегти до кінця свого життя щирі стосунки з чудовим людьми, серед яких я в першу чергу назву Володимира Просіна, Надію Кошель і Анатолія Назаренка. Колись пізніше я напишу про них детальніші розповіді-зарисовки.
2006
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"ВІД УСТРОЮ ЗАЛЕЖИТЬ НАСТРІЙ, ЧИ НАВПАКИ?"
• Перейти на сторінку •
"ПОБІЖНІ РОЗДУМИ ПРО НЕПЕРЕБУТНЄ"
• Перейти на сторінку •
"ПОБІЖНІ РОЗДУМИ ПРО НЕПЕРЕБУТНЄ"
Про публікацію