Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.12.13
12:09
Відтепер і дотетер
Ти у пошуках — стажер…
Тільки з ким й куди іти?
Безліч склепів до мети…
Омбіркуй, не гарячкуй,
Краще знов пофантазуй…
Боже мій… Куди попер?
Краще б ти в собі завмер…
Ти у пошуках — стажер…
Тільки з ким й куди іти?
Безліч склепів до мети…
Омбіркуй, не гарячкуй,
Краще знов пофантазуй…
Боже мій… Куди попер?
Краще б ти в собі завмер…
2025.12.13
08:57
Вірш розглядався на онлайн-колегії робочих змін і керівників профільних департаментів "Асорті Пиріжкарень" з долученням сторонніх експертів.
І от що ми маємо в підсумку.
Технічно текст повністю тримається купи на граматичних і словотвірно спорідне
2025.12.13
08:13
Ти ще мене не розлюбив,
і я тебе не розлюбила,
та згодом знайдемо мотив,
всадити в душу ніж щосили.
Така природа почуття;
любов і зрада синьоока
шукають істину глибоку
у манускриптах забуття.
і я тебе не розлюбила,
та згодом знайдемо мотив,
всадити в душу ніж щосили.
Така природа почуття;
любов і зрада синьоока
шукають істину глибоку
у манускриптах забуття.
2025.12.13
00:28
Йшла по селах ніч сріблиста,
Добрела начас до міста.
І втомившись, ради сну,
Розповзлася по вікну.
Навздогін їй, в кожну хату,
Де вже чемно сплять малята,
Зі санок тай на трамвай
Добрела начас до міста.
І втомившись, ради сну,
Розповзлася по вікну.
Навздогін їй, в кожну хату,
Де вже чемно сплять малята,
Зі санок тай на трамвай
2025.12.12
22:21
Безсніжна зима, ніби чудо природи,
Живий парадокс чи апорія слів.
Чекаєш забутий апокриф погоди,
Загублених в полі величних снігів.
Коли загубились сніги в дикім полі,
То висохне голос самої пітьми.
Чекаєш, як долі, розкутої волі.
Живий парадокс чи апорія слів.
Чекаєш забутий апокриф погоди,
Загублених в полі величних снігів.
Коли загубились сніги в дикім полі,
То висохне голос самої пітьми.
Чекаєш, як долі, розкутої волі.
2025.12.12
19:50
По грудках їхав грудень,
А в дорогу взяв сани:
«Поможіть, добрі люди,
бо вже коні пристали.
От коли б дістать воза
Або сніг раптом випав,
Говорить тоді б можна,
Що є лад якийсь в світі.
А в дорогу взяв сани:
«Поможіть, добрі люди,
бо вже коні пристали.
От коли б дістать воза
Або сніг раптом випав,
Говорить тоді б можна,
Що є лад якийсь в світі.
2025.12.12
14:44
Є чуття у моєму серці
Не знаю я що і робити
О ти чудовий світе о світе
Як мені бути і що робити?
Чи знаєш ти що виснував я?
Ти міг би і сам осягнути
Сьогодні всякчас завтра але й учора
Недільно-дівчачий блюз із її горем
Не знаю я що і робити
О ти чудовий світе о світе
Як мені бути і що робити?
Чи знаєш ти що виснував я?
Ти міг би і сам осягнути
Сьогодні всякчас завтра але й учора
Недільно-дівчачий блюз із її горем
2025.12.12
14:03
У мене на грудях ти стогнеш, і довго,
звитяжуєш голосно щем.
А рима – проста й заримована Богом,
й окреслена віщим дощем.
Про що ця розмова? Коли ані слова?
Про що нереально тужу?
Ти плачеш білугою, дещо з совою.
звитяжуєш голосно щем.
А рима – проста й заримована Богом,
й окреслена віщим дощем.
Про що ця розмова? Коли ані слова?
Про що нереально тужу?
Ти плачеш білугою, дещо з совою.
2025.12.12
12:51
Марія Лавренюк. Улиянка. Роман. —Тернопіль: Навчальна книга — Богдан, 2024. —216 с.
Чи не кожен автор рецензії замислюється над тим, чому не оминув увагою твір того чи іншого письменника, що підштовхнуло його до роздумів про прочитане і, власне, якими б
2025.12.12
07:59
ця присутність незримо гріє
ізсередини
як свіча
проростає в думки
надією
вперто спалюючи печаль
її дихання тихше тиші
її голос як неба глиб
ізсередини
як свіча
проростає в думки
надією
вперто спалюючи печаль
її дихання тихше тиші
її голос як неба глиб
2025.12.12
07:34
Дзвінок бентежний тишу зранив —
не мріяла узріть тебе
через сніги і океани,
захмарні молитви небес
такого дивного, чужого
без квітів і ковтка води.
Навіщо ж не лишив за рогом
свої непрохані сліди?
не мріяла узріть тебе
через сніги і океани,
захмарні молитви небес
такого дивного, чужого
без квітів і ковтка води.
Навіщо ж не лишив за рогом
свої непрохані сліди?
2025.12.12
06:55
Заспаний ранок туманиться
Стишено далі в півсні, -
Росами вкрита вівсяниця
Губить краплини ясні.
Чується каркання галичі,
В озері - слески плотви, -
Запах цвітіння вчувається
І шелестіння трави.
Стишено далі в півсні, -
Росами вкрита вівсяниця
Губить краплини ясні.
Чується каркання галичі,
В озері - слески плотви, -
Запах цвітіння вчувається
І шелестіння трави.
2025.12.12
01:13
Чому спізнивсь у школу ти? –
Питає вчителька Сашка Гудзя.
- На рибу з татом нині мали йти,
Та він мене з собою не узяв.
- Тобі ж, напевно, батько пояснив,
Чому до школи йти. Не на ставок.
- Еге ж. Сказав, чому не піду з ним.
Питає вчителька Сашка Гудзя.
- На рибу з татом нині мали йти,
Та він мене з собою не узяв.
- Тобі ж, напевно, батько пояснив,
Чому до школи йти. Не на ставок.
- Еге ж. Сказав, чому не піду з ним.
2025.12.11
21:42
Відколоситься, відголоситься,
Відцвіте, відшумить, відіграє.
Сива осінь - журлива пророчиця
Позбирає лелеки у зграї.
І відплаче дощем, і відмолиться,
Відгорить, порозносить димами.
Побілішає місто та вулиця,
Відцвіте, відшумить, відіграє.
Сива осінь - журлива пророчиця
Позбирає лелеки у зграї.
І відплаче дощем, і відмолиться,
Відгорить, порозносить димами.
Побілішає місто та вулиця,
2025.12.11
21:24
Ітимеш у лютий мороз
Босоніж крізь поле стооке,
Крізь спогади, сосни тривог,
Крізь мороку дивні мороки.
Ітимеш стернею кудись,
До крові поранивши стопи.
Ітимеш у даль чи у вись
Босоніж крізь поле стооке,
Крізь спогади, сосни тривог,
Крізь мороку дивні мороки.
Ітимеш стернею кудись,
До крові поранивши стопи.
Ітимеш у даль чи у вись
2025.12.11
21:00
Розлючений Куремса у шатрі
Своєму собі місця не знаходив.
Кляв і Данила, й дощову погоду,
Й набіги шаленіючих вітрів.
Вже стільки літ він прагне одного:
Розширити монгольські володіння,
В Данила землі відібрати з півдня,
Улуса щоб розширити свого.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Своєму собі місця не знаходив.
Кляв і Данила, й дощову погоду,
Й набіги шаленіючих вітрів.
Вже стільки літ він прагне одного:
Розширити монгольські володіння,
В Данила землі відібрати з півдня,
Улуса щоб розширити свого.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.11.29
2025.05.15
2025.04.24
2024.04.01
2023.11.22
2023.02.21
2023.02.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Іван Низовий (1942 - 2011) /
Публіцистика
/
"Одна в нас Батьківщина - Україна" (2007)
ДРУЖБА – ДРУЖБОЮ…
Колись у мене було багато друзів. Я їх по-своєму любив, ділився з ними найсокровеннішими думками, грошима, шматком хліба. І, упевнений, ніколи їх не зраджував. Кращі з них, кому я найбільше довіряв, теж зберігали вірність дружбі, ніколи не розмінювалися на якийсь тимчасово вигідний дріб’язок, не лицемірили і не брехали. Я це знаю. І тішуся цим.
Втративши в ранньому дитинстві батька й матір (я їх зовсім не пам’ятаю), цілих чверть століття я прожив без болісних втрат близьких і дорогих мені людей. І вже після армійської служби, у зрілому, осмисленому повнолітті доля все частіше стала повертатися до мене спиною. Наїжджаючи в рідну Марківку, я дізнавався про загибель кращих друзів мого дитинства і ранньої юності – двох Іванів: Скляренка і Пигуля. Перший загинув у воркутинській шахті, а другий – десь на Далекому Сході… А ще перед цим я втратив свою першу, львівську, сім’ю: із дружиною розлучився за власною ініціативою, а від сина мене відлучила озлоблена на мене Людмила. А після цього (узимку сімдесят першого року) померла моя бабуся-мати Уляна Олексіївна Великород. Цей психологічний удар я відчув найсильніше… Переживав тяжко, та все ж сподівався: список втрат вичерпався, далі буде все добре й за великою справедливістю…
Полишивши журналістику, я подався до Москви – учитися стаціонарно на дворічних Вищих літературних курсах при Літінституті Спілки письменників СРСР.
Це була осінь сімдесят дев’ятого року. Час вельми смутний і непевний: радянські війська ввійшли до Афганістану. Усе частіше надходили цинкові домовини. Такий «подарунок» отримав і мій старобільський друг Михайло Ніколаєв. Тихі похоронні процесії довелося бачити мені й у столиці.
Іноді я телефонував із Москви до Луганська, розпитував про друзів: як вони, чим займаються? Усе було, як завжди, добре, або майже добре. Той поміняв роботу, інший розлучився з дружиною, ще хтось продовжує пиячити і байдикувати… Аж ось і трагічна звістка з Новоайдара: в автомобільній катастрофі загинув мій дорогий Вітя Черкашин – йому, здається, не виповнилося й тридцяти восьми років. Ще не просохли мої сльози, як з Києва «нагрянула» ще одна чорна вість: на сорок другому році життя раптово помирає мій земляк, колишній мій редактор і щирий друг Борис Чумак. Того вечора я, зачинившись у своїй кімнаті, напився мало не до смерті. Середночі навіть «швидку» до мене викликали. Після тієї ночі я став чи то жорстокішим, чи то стриманішо-мудрішим.
А втрати були ще і ще. У віці Ісуса Христа помер у Львові мій іще дубнівський знайомець, а через вісімнадцять довгих літ і щирий друг Григорій Чубай. Нині його знають в Україні як одного з найталановитіших поетів-постшістдесятників.
…У Києві вбивають мого ще армійського друга чудового поета Анатолія Тарана. Востаннє ми з ним бачилися восени дев’яносто другого року на пленумі Спілки, я навіть гостював у нього вдома…
…У Червоному Осколі біля Ізюма помирає розбитий паралічем поет і журналіст Адольф Романенко. Із ним я дружив ще до свого призову до армії, у Балаклії. Адольф приїздив до мене у Львів разом із дружиною, Після цього ми з ним не бачилися понад двадцять років: переслідуваний кадебістами, він пас оленів і рибалив на Таймирі. Зрештою, ми знову зустрілися – у Луганську. Потім він ще раз приїздив до мене в гості. Їздив і я до нього двічі, ні, брешу, тричі. Дві зустрічі на Осколі були великим святом для обох. Третя ж – репетицією недалеких уже поминок.
…Один за одним помирають друзі-поети: Віталій Кодолов (потонув у Північному морі), Яків Малахов (помер після двох інсультів), Микита Антонович Чернявський, Іван Савич, Микола Назарович Щепенко, Іван Павленко, Олег Бішарєв, Йосип Курлат, Анатолій Романенко…
…Останні роки відняли в мене друзів-скульпторів (список втрат відкрив незабутній Ілько Овчаренко): Василя Орлова, Миколу Щербакова, Ігоря та Івана Чумаків (син і батько), Григорія Слєпцова…
Ще частина друзів (Григорій Рабинович і Анатолій Толмачов) виїхали в ближнє (насправді ж дуже і дуже далеке) зарубіжжя; колишні нібито друзі й буцімто приятелі відпали один за одним – через зраду, ідеологічні розходження, «вдале» збагачення. Їхніх імен я називати не хочу. Без них я обходжуся, без них мені навіть легше жити в цьому непростому світі.
То чи є у мене друзі нині, сьогодні? Мабуть, таки є. Дуже хочу зберегти до кінця свого життя щирі стосунки з чудовим людьми, серед яких я в першу чергу назву Володимира Просіна, Надію Кошель і Анатолія Назаренка. Колись пізніше я напишу про них детальніші розповіді-зарисовки.
2006
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
ДРУЖБА – ДРУЖБОЮ…
Колись у мене було багато друзів. Я їх по-своєму любив, ділився з ними найсокровеннішими думками, грошима, шматком хліба. І, упевнений, ніколи їх не зраджував. Кращі з них, кому я найбільше довіряв, теж зберігали вірність дружбі, ніколи не розмінювалися на якийсь тимчасово вигідний дріб’язок, не лицемірили і не брехали. Я це знаю. І тішуся цим.
Втративши в ранньому дитинстві батька й матір (я їх зовсім не пам’ятаю), цілих чверть століття я прожив без болісних втрат близьких і дорогих мені людей. І вже після армійської служби, у зрілому, осмисленому повнолітті доля все частіше стала повертатися до мене спиною. Наїжджаючи в рідну Марківку, я дізнавався про загибель кращих друзів мого дитинства і ранньої юності – двох Іванів: Скляренка і Пигуля. Перший загинув у воркутинській шахті, а другий – десь на Далекому Сході… А ще перед цим я втратив свою першу, львівську, сім’ю: із дружиною розлучився за власною ініціативою, а від сина мене відлучила озлоблена на мене Людмила. А після цього (узимку сімдесят першого року) померла моя бабуся-мати Уляна Олексіївна Великород. Цей психологічний удар я відчув найсильніше… Переживав тяжко, та все ж сподівався: список втрат вичерпався, далі буде все добре й за великою справедливістю…
Полишивши журналістику, я подався до Москви – учитися стаціонарно на дворічних Вищих літературних курсах при Літінституті Спілки письменників СРСР.
Це була осінь сімдесят дев’ятого року. Час вельми смутний і непевний: радянські війська ввійшли до Афганістану. Усе частіше надходили цинкові домовини. Такий «подарунок» отримав і мій старобільський друг Михайло Ніколаєв. Тихі похоронні процесії довелося бачити мені й у столиці.
Іноді я телефонував із Москви до Луганська, розпитував про друзів: як вони, чим займаються? Усе було, як завжди, добре, або майже добре. Той поміняв роботу, інший розлучився з дружиною, ще хтось продовжує пиячити і байдикувати… Аж ось і трагічна звістка з Новоайдара: в автомобільній катастрофі загинув мій дорогий Вітя Черкашин – йому, здається, не виповнилося й тридцяти восьми років. Ще не просохли мої сльози, як з Києва «нагрянула» ще одна чорна вість: на сорок другому році життя раптово помирає мій земляк, колишній мій редактор і щирий друг Борис Чумак. Того вечора я, зачинившись у своїй кімнаті, напився мало не до смерті. Середночі навіть «швидку» до мене викликали. Після тієї ночі я став чи то жорстокішим, чи то стриманішо-мудрішим.
А втрати були ще і ще. У віці Ісуса Христа помер у Львові мій іще дубнівський знайомець, а через вісімнадцять довгих літ і щирий друг Григорій Чубай. Нині його знають в Україні як одного з найталановитіших поетів-постшістдесятників.
…У Києві вбивають мого ще армійського друга чудового поета Анатолія Тарана. Востаннє ми з ним бачилися восени дев’яносто другого року на пленумі Спілки, я навіть гостював у нього вдома…
…У Червоному Осколі біля Ізюма помирає розбитий паралічем поет і журналіст Адольф Романенко. Із ним я дружив ще до свого призову до армії, у Балаклії. Адольф приїздив до мене у Львів разом із дружиною, Після цього ми з ним не бачилися понад двадцять років: переслідуваний кадебістами, він пас оленів і рибалив на Таймирі. Зрештою, ми знову зустрілися – у Луганську. Потім він ще раз приїздив до мене в гості. Їздив і я до нього двічі, ні, брешу, тричі. Дві зустрічі на Осколі були великим святом для обох. Третя ж – репетицією недалеких уже поминок.
…Один за одним помирають друзі-поети: Віталій Кодолов (потонув у Північному морі), Яків Малахов (помер після двох інсультів), Микита Антонович Чернявський, Іван Савич, Микола Назарович Щепенко, Іван Павленко, Олег Бішарєв, Йосип Курлат, Анатолій Романенко…
…Останні роки відняли в мене друзів-скульпторів (список втрат відкрив незабутній Ілько Овчаренко): Василя Орлова, Миколу Щербакова, Ігоря та Івана Чумаків (син і батько), Григорія Слєпцова…
Ще частина друзів (Григорій Рабинович і Анатолій Толмачов) виїхали в ближнє (насправді ж дуже і дуже далеке) зарубіжжя; колишні нібито друзі й буцімто приятелі відпали один за одним – через зраду, ідеологічні розходження, «вдале» збагачення. Їхніх імен я називати не хочу. Без них я обходжуся, без них мені навіть легше жити в цьому непростому світі.
То чи є у мене друзі нині, сьогодні? Мабуть, таки є. Дуже хочу зберегти до кінця свого життя щирі стосунки з чудовим людьми, серед яких я в першу чергу назву Володимира Просіна, Надію Кошель і Анатолія Назаренка. Колись пізніше я напишу про них детальніші розповіді-зарисовки.
2006
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"ВІД УСТРОЮ ЗАЛЕЖИТЬ НАСТРІЙ, ЧИ НАВПАКИ?"
• Перейти на сторінку •
"ПОБІЖНІ РОЗДУМИ ПРО НЕПЕРЕБУТНЄ"
• Перейти на сторінку •
"ПОБІЖНІ РОЗДУМИ ПРО НЕПЕРЕБУТНЄ"
Про публікацію
