Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.09.06
20:46
Відшуміла епоха на нас поглядає здаля.
Ці актори давно відіграли улюблені ролі.
Залишається тінь відлітаючого журавля,
Ніби спалах важкої, тремкої юдолі.
Залишаються фільми. У вічність паролю нема.
Залишається дух, у епоху закутий.
Ця енергія нас
Ці актори давно відіграли улюблені ролі.
Залишається тінь відлітаючого журавля,
Ніби спалах важкої, тремкої юдолі.
Залишаються фільми. У вічність паролю нема.
Залишається дух, у епоху закутий.
Ця енергія нас
2026.09.06
19:12
Перегортаю я альбом світлин з дитинства,
І знову зайчик сонячний стрибає.
Думки летять лелеками біля хатини,
В якій співає мати : баю, баю...
А потім білу ризу одягне світанок,
Щасливі йдемо у пшеничне поле.
Радію я землі заквітчаній, коханій,
І знову зайчик сонячний стрибає.
Думки летять лелеками біля хатини,
В якій співає мати : баю, баю...
А потім білу ризу одягне світанок,
Щасливі йдемо у пшеничне поле.
Радію я землі заквітчаній, коханій,
2026.09.06
18:52
«Ти дослухайся звітних!» —
Шерхотіла у простір канва.
Неупинно тремтить
На обличчях життя бахрома
Білим сріблом завчасним,
Якого не в змозі спинить
Над рубіновим тлом
Злих думок відокремлена хіть…
Шерхотіла у простір канва.
Неупинно тремтить
На обличчях життя бахрома
Білим сріблом завчасним,
Якого не в змозі спинить
Над рубіновим тлом
Злих думок відокремлена хіть…
2026.09.06
16:41
Здавалося, що усе добре йшло.
Хоч на душі його тривожно було,
Мов небезпеку та якусь відчула.
Десь бойовище у степу гуло.
Монголи налетіли, але їх
Вдалося досить легко відігнати,
Взялись коней із криками вертати
І то у війську запалило всіх.
Хоч на душі його тривожно було,
Мов небезпеку та якусь відчула.
Десь бойовище у степу гуло.
Монголи налетіли, але їх
Вдалося досить легко відігнати,
Взялись коней із криками вертати
І то у війську запалило всіх.
2026.09.06
15:10
1
Давно живу, та не збагну і досі
в природі перетворень весняних.
Дедалі краще розумію осінь.
А паростки? Що знаю я про них?
2026.09.06
11:41
Вірші, мої діти,
щодня підростають,
осені квіти
ще зацвітають,
умиваються росами
і втираються травами,
стають вірші дорослими
вірою й правдою;
щодня підростають,
осені квіти
ще зацвітають,
умиваються росами
і втираються травами,
стають вірші дорослими
вірою й правдою;
2026.09.06
08:46
заніміло поскучавши
розбрелися сірі сни
не залишивши у чаші
неживої рідини
все на ліпше
все на краще
все кінець іще війни
й перемога наша завше
розбрелися сірі сни
не залишивши у чаші
неживої рідини
все на ліпше
все на краще
все кінець іще війни
й перемога наша завше
2026.09.06
07:34
Я тебе, веселу і лукаву,
Пестити не хочу напоказ, -
Зігріваю поглядом ласкавим,
Подумки голублю повсякчас.
Росами вмиваю пишну вроду,
Витираю сонячним теплом
І, твоєму серцю на догоду,
Вітерцем цілую перед сном.
Пестити не хочу напоказ, -
Зігріваю поглядом ласкавим,
Подумки голублю повсякчас.
Росами вмиваю пишну вроду,
Витираю сонячним теплом
І, твоєму серцю на догоду,
Вітерцем цілую перед сном.
2026.09.06
00:04
ти прийшов до лікаря,
він тебе оглянув
запитав як завжди
чому не прийшов раніше
виписав якісь пігулки
по дві штуки під час їжі
тричі на день
одужуйте
він тебе оглянув
запитав як завжди
чому не прийшов раніше
виписав якісь пігулки
по дві штуки під час їжі
тричі на день
одужуйте
2026.09.05
22:42
Непідписаний щоденник загубився в школі.
Ніч лежав у коридорі на підлозі голій.
Мав, сердешний, сподівання на власника Вову,
що той знайде і закине до портфеля знову.
Та не сталось, як гадалось, бо якісь дівчата
підняли його з підлоги і мерщій гортат
Ніч лежав у коридорі на підлозі голій.
Мав, сердешний, сподівання на власника Вову,
що той знайде і закине до портфеля знову.
Та не сталось, як гадалось, бо якісь дівчата
підняли його з підлоги і мерщій гортат
2026.09.05
21:03
Цей сум, в очах
Тьми сміх, о так
В її очах
Почати щоби
У бездиханну ніч відчуй
Найлегший поцілунок уст
На самоті
Тьми сміх, о так
В її очах
Почати щоби
У бездиханну ніч відчуй
Найлегший поцілунок уст
На самоті
2026.09.05
18:40
Чи Південний Буг, чи Джаггер,
Чи палаццо Ручеллаї
Вздовж рамен часу відваги,
У полоні дармограю…
Бубонці біжать по колу,
Серце пнеться до яруги,
Там, де духи волошкові
Краще, ніж прудкі папуги!
Чи палаццо Ручеллаї
Вздовж рамен часу відваги,
У полоні дармограю…
Бубонці біжать по колу,
Серце пнеться до яруги,
Там, де духи волошкові
Краще, ніж прудкі папуги!
2026.09.05
13:20
був ліс
несправжній але ліс
були дерева кущі
непролазні хащі
дикий виноград плющ
була вереснева шипшина
були птахи зайці
несправжній але ліс
були дерева кущі
непролазні хащі
дикий виноград плющ
була вереснева шипшина
були птахи зайці
2026.09.05
13:05
Спресований час у секунди, години.
Спресований дух у фортеці хвилини
Чекає надійної, світлої днини,
Аби проспівати пісні горобини.
Спресована вічність у долі секунди.
Її затискають в майстерні чи кузні.
Ми підемо точним протореним курсом.
Спресований дух у фортеці хвилини
Чекає надійної, світлої днини,
Аби проспівати пісні горобини.
Спресована вічність у долі секунди.
Її затискають в майстерні чи кузні.
Ми підемо точним протореним курсом.
2026.09.05
11:29
Ти знаєш, любий, ще живу,
якщо це можна так назвати.
Кошу жагучу кропиву
і вимітаю горе з хати.
Я ще тримаюся за тих,
хто заховав у душу втрати.
Ще є кому подать води
якщо це можна так назвати.
Кошу жагучу кропиву
і вимітаю горе з хати.
Я ще тримаюся за тих,
хто заховав у душу втрати.
Ще є кому подать води
2026.09.05
11:05
«ОСТАННІЙ ДЕНЬ ПОМПЕЇ: Гнів Везувію»
(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі, у трьох сценах)
ДІЙОВІ ОСОБИ:
Пліній Молодший – свідок катастрофи, що втілює пам'ять історії.
Марк – гордий римський патрицій, засліплений власним багатством.
Юлія – йог
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі, у трьох сценах)
ДІЙОВІ ОСОБИ:
Пліній Молодший – свідок катастрофи, що втілює пам'ять історії.
Марк – гордий римський патрицій, засліплений власним багатством.
Юлія – йог
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.18
2025.05.15
2025.04.24
2024.04.01
2023.11.22
2023.02.21
2023.02.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Іван Низовий (1942 - 2011) /
Публіцистика
/
"Одна в нас Батьківщина - Україна" (2007)
ДРУЖБА – ДРУЖБОЮ…
Колись у мене було багато друзів. Я їх по-своєму любив, ділився з ними найсокровеннішими думками, грошима, шматком хліба. І, упевнений, ніколи їх не зраджував. Кращі з них, кому я найбільше довіряв, теж зберігали вірність дружбі, ніколи не розмінювалися на якийсь тимчасово вигідний дріб’язок, не лицемірили і не брехали. Я це знаю. І тішуся цим.
Втративши в ранньому дитинстві батька й матір (я їх зовсім не пам’ятаю), цілих чверть століття я прожив без болісних втрат близьких і дорогих мені людей. І вже після армійської служби, у зрілому, осмисленому повнолітті доля все частіше стала повертатися до мене спиною. Наїжджаючи в рідну Марківку, я дізнавався про загибель кращих друзів мого дитинства і ранньої юності – двох Іванів: Скляренка і Пигуля. Перший загинув у воркутинській шахті, а другий – десь на Далекому Сході… А ще перед цим я втратив свою першу, львівську, сім’ю: із дружиною розлучився за власною ініціативою, а від сина мене відлучила озлоблена на мене Людмила. А після цього (узимку сімдесят першого року) померла моя бабуся-мати Уляна Олексіївна Великород. Цей психологічний удар я відчув найсильніше… Переживав тяжко, та все ж сподівався: список втрат вичерпався, далі буде все добре й за великою справедливістю…
Полишивши журналістику, я подався до Москви – учитися стаціонарно на дворічних Вищих літературних курсах при Літінституті Спілки письменників СРСР.
Це була осінь сімдесят дев’ятого року. Час вельми смутний і непевний: радянські війська ввійшли до Афганістану. Усе частіше надходили цинкові домовини. Такий «подарунок» отримав і мій старобільський друг Михайло Ніколаєв. Тихі похоронні процесії довелося бачити мені й у столиці.
Іноді я телефонував із Москви до Луганська, розпитував про друзів: як вони, чим займаються? Усе було, як завжди, добре, або майже добре. Той поміняв роботу, інший розлучився з дружиною, ще хтось продовжує пиячити і байдикувати… Аж ось і трагічна звістка з Новоайдара: в автомобільній катастрофі загинув мій дорогий Вітя Черкашин – йому, здається, не виповнилося й тридцяти восьми років. Ще не просохли мої сльози, як з Києва «нагрянула» ще одна чорна вість: на сорок другому році життя раптово помирає мій земляк, колишній мій редактор і щирий друг Борис Чумак. Того вечора я, зачинившись у своїй кімнаті, напився мало не до смерті. Середночі навіть «швидку» до мене викликали. Після тієї ночі я став чи то жорстокішим, чи то стриманішо-мудрішим.
А втрати були ще і ще. У віці Ісуса Христа помер у Львові мій іще дубнівський знайомець, а через вісімнадцять довгих літ і щирий друг Григорій Чубай. Нині його знають в Україні як одного з найталановитіших поетів-постшістдесятників.
…У Києві вбивають мого ще армійського друга чудового поета Анатолія Тарана. Востаннє ми з ним бачилися восени дев’яносто другого року на пленумі Спілки, я навіть гостював у нього вдома…
…У Червоному Осколі біля Ізюма помирає розбитий паралічем поет і журналіст Адольф Романенко. Із ним я дружив ще до свого призову до армії, у Балаклії. Адольф приїздив до мене у Львів разом із дружиною, Після цього ми з ним не бачилися понад двадцять років: переслідуваний кадебістами, він пас оленів і рибалив на Таймирі. Зрештою, ми знову зустрілися – у Луганську. Потім він ще раз приїздив до мене в гості. Їздив і я до нього двічі, ні, брешу, тричі. Дві зустрічі на Осколі були великим святом для обох. Третя ж – репетицією недалеких уже поминок.
…Один за одним помирають друзі-поети: Віталій Кодолов (потонув у Північному морі), Яків Малахов (помер після двох інсультів), Микита Антонович Чернявський, Іван Савич, Микола Назарович Щепенко, Іван Павленко, Олег Бішарєв, Йосип Курлат, Анатолій Романенко…
…Останні роки відняли в мене друзів-скульпторів (список втрат відкрив незабутній Ілько Овчаренко): Василя Орлова, Миколу Щербакова, Ігоря та Івана Чумаків (син і батько), Григорія Слєпцова…
Ще частина друзів (Григорій Рабинович і Анатолій Толмачов) виїхали в ближнє (насправді ж дуже і дуже далеке) зарубіжжя; колишні нібито друзі й буцімто приятелі відпали один за одним – через зраду, ідеологічні розходження, «вдале» збагачення. Їхніх імен я називати не хочу. Без них я обходжуся, без них мені навіть легше жити в цьому непростому світі.
То чи є у мене друзі нині, сьогодні? Мабуть, таки є. Дуже хочу зберегти до кінця свого життя щирі стосунки з чудовим людьми, серед яких я в першу чергу назву Володимира Просіна, Надію Кошель і Анатолія Назаренка. Колись пізніше я напишу про них детальніші розповіді-зарисовки.
2006
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
ДРУЖБА – ДРУЖБОЮ…
Колись у мене було багато друзів. Я їх по-своєму любив, ділився з ними найсокровеннішими думками, грошима, шматком хліба. І, упевнений, ніколи їх не зраджував. Кращі з них, кому я найбільше довіряв, теж зберігали вірність дружбі, ніколи не розмінювалися на якийсь тимчасово вигідний дріб’язок, не лицемірили і не брехали. Я це знаю. І тішуся цим.
Втративши в ранньому дитинстві батька й матір (я їх зовсім не пам’ятаю), цілих чверть століття я прожив без болісних втрат близьких і дорогих мені людей. І вже після армійської служби, у зрілому, осмисленому повнолітті доля все частіше стала повертатися до мене спиною. Наїжджаючи в рідну Марківку, я дізнавався про загибель кращих друзів мого дитинства і ранньої юності – двох Іванів: Скляренка і Пигуля. Перший загинув у воркутинській шахті, а другий – десь на Далекому Сході… А ще перед цим я втратив свою першу, львівську, сім’ю: із дружиною розлучився за власною ініціативою, а від сина мене відлучила озлоблена на мене Людмила. А після цього (узимку сімдесят першого року) померла моя бабуся-мати Уляна Олексіївна Великород. Цей психологічний удар я відчув найсильніше… Переживав тяжко, та все ж сподівався: список втрат вичерпався, далі буде все добре й за великою справедливістю…
Полишивши журналістику, я подався до Москви – учитися стаціонарно на дворічних Вищих літературних курсах при Літінституті Спілки письменників СРСР.
Це була осінь сімдесят дев’ятого року. Час вельми смутний і непевний: радянські війська ввійшли до Афганістану. Усе частіше надходили цинкові домовини. Такий «подарунок» отримав і мій старобільський друг Михайло Ніколаєв. Тихі похоронні процесії довелося бачити мені й у столиці.
Іноді я телефонував із Москви до Луганська, розпитував про друзів: як вони, чим займаються? Усе було, як завжди, добре, або майже добре. Той поміняв роботу, інший розлучився з дружиною, ще хтось продовжує пиячити і байдикувати… Аж ось і трагічна звістка з Новоайдара: в автомобільній катастрофі загинув мій дорогий Вітя Черкашин – йому, здається, не виповнилося й тридцяти восьми років. Ще не просохли мої сльози, як з Києва «нагрянула» ще одна чорна вість: на сорок другому році життя раптово помирає мій земляк, колишній мій редактор і щирий друг Борис Чумак. Того вечора я, зачинившись у своїй кімнаті, напився мало не до смерті. Середночі навіть «швидку» до мене викликали. Після тієї ночі я став чи то жорстокішим, чи то стриманішо-мудрішим.
А втрати були ще і ще. У віці Ісуса Христа помер у Львові мій іще дубнівський знайомець, а через вісімнадцять довгих літ і щирий друг Григорій Чубай. Нині його знають в Україні як одного з найталановитіших поетів-постшістдесятників.
…У Києві вбивають мого ще армійського друга чудового поета Анатолія Тарана. Востаннє ми з ним бачилися восени дев’яносто другого року на пленумі Спілки, я навіть гостював у нього вдома…
…У Червоному Осколі біля Ізюма помирає розбитий паралічем поет і журналіст Адольф Романенко. Із ним я дружив ще до свого призову до армії, у Балаклії. Адольф приїздив до мене у Львів разом із дружиною, Після цього ми з ним не бачилися понад двадцять років: переслідуваний кадебістами, він пас оленів і рибалив на Таймирі. Зрештою, ми знову зустрілися – у Луганську. Потім він ще раз приїздив до мене в гості. Їздив і я до нього двічі, ні, брешу, тричі. Дві зустрічі на Осколі були великим святом для обох. Третя ж – репетицією недалеких уже поминок.
…Один за одним помирають друзі-поети: Віталій Кодолов (потонув у Північному морі), Яків Малахов (помер після двох інсультів), Микита Антонович Чернявський, Іван Савич, Микола Назарович Щепенко, Іван Павленко, Олег Бішарєв, Йосип Курлат, Анатолій Романенко…
…Останні роки відняли в мене друзів-скульпторів (список втрат відкрив незабутній Ілько Овчаренко): Василя Орлова, Миколу Щербакова, Ігоря та Івана Чумаків (син і батько), Григорія Слєпцова…
Ще частина друзів (Григорій Рабинович і Анатолій Толмачов) виїхали в ближнє (насправді ж дуже і дуже далеке) зарубіжжя; колишні нібито друзі й буцімто приятелі відпали один за одним – через зраду, ідеологічні розходження, «вдале» збагачення. Їхніх імен я називати не хочу. Без них я обходжуся, без них мені навіть легше жити в цьому непростому світі.
То чи є у мене друзі нині, сьогодні? Мабуть, таки є. Дуже хочу зберегти до кінця свого життя щирі стосунки з чудовим людьми, серед яких я в першу чергу назву Володимира Просіна, Надію Кошель і Анатолія Назаренка. Колись пізніше я напишу про них детальніші розповіді-зарисовки.
2006
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"ВІД УСТРОЮ ЗАЛЕЖИТЬ НАСТРІЙ, ЧИ НАВПАКИ?"
• Перейти на сторінку •
"ПОБІЖНІ РОЗДУМИ ПРО НЕПЕРЕБУТНЄ"
• Перейти на сторінку •
"ПОБІЖНІ РОЗДУМИ ПРО НЕПЕРЕБУТНЄ"
Про публікацію
