Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.01.30
16:17
Доводити - немає часу,
Доносити - бракує сил.
Давно роздав усі прикраси
Надійний мій душевний тил.
Захмарна тупість ходить світом.
О, горе щирим та відкритим!
Тепла промінчик не знайти,
Доносити - бракує сил.
Давно роздав усі прикраси
Надійний мій душевний тил.
Захмарна тупість ходить світом.
О, горе щирим та відкритим!
Тепла промінчик не знайти,
2026.01.30
15:28
Згораю я у пломені жаги,
Палаю стосом, серце спопеляю.
Крилом вогню домотую круги
Між брамами пекельними і раєм.
Поріг блаженства – щастя береги.
Табун шаленства зупинити мушу
Над урвищем, де пристрасті боги
Палаю стосом, серце спопеляю.
Крилом вогню домотую круги
Між брамами пекельними і раєм.
Поріг блаженства – щастя береги.
Табун шаленства зупинити мушу
Над урвищем, де пристрасті боги
2026.01.30
13:38
Розплетемо рондельний магістрал
Й напишемо малий вінок ронделів.
Щоб не шукати воду у пустелі,
Влаштуємо в оазі справжній бал!
Спочатку хай співає генерал,
А потім рядові, мов менестрелі.
Розплетемо рондельний магістрал
Й напишемо малий вінок ронделів.
Щоб не шукати воду у пустелі,
Влаштуємо в оазі справжній бал!
Спочатку хай співає генерал,
А потім рядові, мов менестрелі.
Розплетемо рондельний магістрал
2026.01.30
10:48
О часе, не спіши, не мчи удаль стрілою,
Що пробива серця в невдалій метушні,
Що залишається марою і маною,
Тим світом, що розвіявся вві сні.
Що хочеш забирай, та серце не розколюй,
Минуле і майбутнє не діли
І спогади, мов яструб, не розорюй,
Що пробива серця в невдалій метушні,
Що залишається марою і маною,
Тим світом, що розвіявся вві сні.
Що хочеш забирай, та серце не розколюй,
Минуле і майбутнє не діли
І спогади, мов яструб, не розорюй,
2026.01.29
21:59
Скляне повітря, тиша нежива.
Застиг у глянці вечір на порозі.
Необережно кинуті слова
Лишились, як льодинки на дорозі.
Весь світ накрила панцирна броня.
Прозорий шовк, підступний і блискучий.
Заснула з льодом зморена стерня.
Застиг у глянці вечір на порозі.
Необережно кинуті слова
Лишились, як льодинки на дорозі.
Весь світ накрила панцирна броня.
Прозорий шовк, підступний і блискучий.
Заснула з льодом зморена стерня.
2026.01.29
19:57
МАГІСТРАЛ
Дитинством пахнуть ночі темно-сині,
А на снігу - ялинкою сліди.
Буває, зігрівають холоди
І спогади, такі живі картини!
Розпливчасті та ледь помітні тіні
Дитинством пахнуть ночі темно-сині,
А на снігу - ялинкою сліди.
Буває, зігрівають холоди
І спогади, такі живі картини!
Розпливчасті та ледь помітні тіні
2026.01.29
18:05
о так я відьмача
бігме-бо відьмача
я родився в ту ніч
як місяць божий зачервонів
родився в ту ніч
як місяць був у червонім огні
небіжка мати скричала ”циганка повіла правду!“
бігме-бо відьмача
я родився в ту ніч
як місяць божий зачервонів
родився в ту ніч
як місяць був у червонім огні
небіжка мати скричала ”циганка повіла правду!“
2026.01.29
18:01
Шукаю на Святій Землі пейзажі,
Чимсь схожі на вкраїнські:
Горби і пагорби не лисі, а залісені,
Карпати вгадую в Голанах,
Говерлу - в засніженім Хермоні ,
Йордан у верболозі, як і Дніпро,
Вливається у серце щемом...
...А за пейзажами на Сході
Чимсь схожі на вкраїнські:
Горби і пагорби не лисі, а залісені,
Карпати вгадую в Голанах,
Говерлу - в засніженім Хермоні ,
Йордан у верболозі, як і Дніпро,
Вливається у серце щемом...
...А за пейзажами на Сході
2026.01.29
17:20
Нас поєднало. Правда, не навіки.
Згадай, як тебе палко цілував.
У пристрасті стуляла ти повіки,
А я свої відкритими тримав.
Усе я бачив: - як ти десь літала,
Пелюсточки, мов айстри, розцвіли...
І люба, до солодкого фіна
Згадай, як тебе палко цілував.
У пристрасті стуляла ти повіки,
А я свої відкритими тримав.
Усе я бачив: - як ти десь літала,
Пелюсточки, мов айстри, розцвіли...
І люба, до солодкого фіна
2026.01.29
16:03
Цікаво, як же вміють москалі
Все дригом догори перевернути,
Вину свою на іншого спихнути.
І совість їх не мучить взагалі.
На нас напали, на весь світ кричать,
Що лише ми у тому всьому винні.
На їх умовах здатися повинні,
Інакше вони будуть нас вбив
Все дригом догори перевернути,
Вину свою на іншого спихнути.
І совість їх не мучить взагалі.
На нас напали, на весь світ кричать,
Що лише ми у тому всьому винні.
На їх умовах здатися повинні,
Інакше вони будуть нас вбив
2026.01.29
11:43
То він мене ніколи не кохав.
Чи згадує мелодію минулу?
Бо я ще й досі вальсу не забула,
як лопотіли в полисках заграв.
Ніяк наговоритись не могли,
всотати ніжність в почуття незриме
і дієслів невисловлених рими
під небесами бурштинових слив.
Чи згадує мелодію минулу?
Бо я ще й досі вальсу не забула,
як лопотіли в полисках заграв.
Ніяк наговоритись не могли,
всотати ніжність в почуття незриме
і дієслів невисловлених рими
під небесами бурштинових слив.
2026.01.29
11:26
Порожній стадіон - як виклик порожнечі,
Як виклик непроявленому злу.
Гуляє дух свободи і предтечі,
Як виклик небуттю і злому королю.
На стадіоні грає Марадона.
Всі матчі вирішальні у цей час
Розіграні на полі стадіону,
Як виклик непроявленому злу.
Гуляє дух свободи і предтечі,
Як виклик небуттю і злому королю.
На стадіоні грає Марадона.
Всі матчі вирішальні у цей час
Розіграні на полі стадіону,
2026.01.29
11:12
Поліфонія – лебедине звучання
рук погладливих,
синя синь,
кіт манюній з тонюнім сюрчанням,
що з-під боку мого смокче тінь,
мов комарик, який у комору
у тепло, у неволю, з простору…
рук погладливих,
синя синь,
кіт манюній з тонюнім сюрчанням,
що з-під боку мого смокче тінь,
мов комарик, який у комору
у тепло, у неволю, з простору…
2026.01.29
10:42
Із Іллі Еренбурга (1891-1967)
Вони напали, сказом пройняті,
з азартом вбивць та упиряк;
але таке є слово: «встояти»,
коли й не встояти ніяк,
і є душа – іще не скорена,
Вони напали, сказом пройняті,
з азартом вбивць та упиряк;
але таке є слово: «встояти»,
коли й не встояти ніяк,
і є душа – іще не скорена,
2026.01.29
05:37
То в жар мене, то в холод кине,
Рояться думоньки сумні --
Так заболіла Україна...
І душать сльози навісні.
Вкраїнці -- у боях титани,
І творять чудеса в борні,
А між собою - отамани,
Рояться думоньки сумні --
Так заболіла Україна...
І душать сльози навісні.
Вкраїнці -- у боях титани,
І творять чудеса в борні,
А між собою - отамани,
2026.01.28
23:03
У цьому будинку зникають душі....
Ти хочеш ступити на його поріг?
Спочатку прислухайся до звуків
(а раптом десь стогін ... крізь тишу століть)
У цьому будинку зникають душі...
Поріг переступлено...
Страшно? Не йди!
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Ти хочеш ступити на його поріг?
Спочатку прислухайся до звуків
(а раптом десь стогін ... крізь тишу століть)
У цьому будинку зникають душі...
Поріг переступлено...
Страшно? Не йди!
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.11.29
2025.05.15
2025.04.24
2024.04.01
2023.11.22
2023.02.21
2023.02.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Іван Низовий (1942 - 2011) /
Публіцистика
/
"Одна в нас Батьківщина - Україна" (2007)
ДРУЖБА – ДРУЖБОЮ…
Колись у мене було багато друзів. Я їх по-своєму любив, ділився з ними найсокровеннішими думками, грошима, шматком хліба. І, упевнений, ніколи їх не зраджував. Кращі з них, кому я найбільше довіряв, теж зберігали вірність дружбі, ніколи не розмінювалися на якийсь тимчасово вигідний дріб’язок, не лицемірили і не брехали. Я це знаю. І тішуся цим.
Втративши в ранньому дитинстві батька й матір (я їх зовсім не пам’ятаю), цілих чверть століття я прожив без болісних втрат близьких і дорогих мені людей. І вже після армійської служби, у зрілому, осмисленому повнолітті доля все частіше стала повертатися до мене спиною. Наїжджаючи в рідну Марківку, я дізнавався про загибель кращих друзів мого дитинства і ранньої юності – двох Іванів: Скляренка і Пигуля. Перший загинув у воркутинській шахті, а другий – десь на Далекому Сході… А ще перед цим я втратив свою першу, львівську, сім’ю: із дружиною розлучився за власною ініціативою, а від сина мене відлучила озлоблена на мене Людмила. А після цього (узимку сімдесят першого року) померла моя бабуся-мати Уляна Олексіївна Великород. Цей психологічний удар я відчув найсильніше… Переживав тяжко, та все ж сподівався: список втрат вичерпався, далі буде все добре й за великою справедливістю…
Полишивши журналістику, я подався до Москви – учитися стаціонарно на дворічних Вищих літературних курсах при Літінституті Спілки письменників СРСР.
Це була осінь сімдесят дев’ятого року. Час вельми смутний і непевний: радянські війська ввійшли до Афганістану. Усе частіше надходили цинкові домовини. Такий «подарунок» отримав і мій старобільський друг Михайло Ніколаєв. Тихі похоронні процесії довелося бачити мені й у столиці.
Іноді я телефонував із Москви до Луганська, розпитував про друзів: як вони, чим займаються? Усе було, як завжди, добре, або майже добре. Той поміняв роботу, інший розлучився з дружиною, ще хтось продовжує пиячити і байдикувати… Аж ось і трагічна звістка з Новоайдара: в автомобільній катастрофі загинув мій дорогий Вітя Черкашин – йому, здається, не виповнилося й тридцяти восьми років. Ще не просохли мої сльози, як з Києва «нагрянула» ще одна чорна вість: на сорок другому році життя раптово помирає мій земляк, колишній мій редактор і щирий друг Борис Чумак. Того вечора я, зачинившись у своїй кімнаті, напився мало не до смерті. Середночі навіть «швидку» до мене викликали. Після тієї ночі я став чи то жорстокішим, чи то стриманішо-мудрішим.
А втрати були ще і ще. У віці Ісуса Христа помер у Львові мій іще дубнівський знайомець, а через вісімнадцять довгих літ і щирий друг Григорій Чубай. Нині його знають в Україні як одного з найталановитіших поетів-постшістдесятників.
…У Києві вбивають мого ще армійського друга чудового поета Анатолія Тарана. Востаннє ми з ним бачилися восени дев’яносто другого року на пленумі Спілки, я навіть гостював у нього вдома…
…У Червоному Осколі біля Ізюма помирає розбитий паралічем поет і журналіст Адольф Романенко. Із ним я дружив ще до свого призову до армії, у Балаклії. Адольф приїздив до мене у Львів разом із дружиною, Після цього ми з ним не бачилися понад двадцять років: переслідуваний кадебістами, він пас оленів і рибалив на Таймирі. Зрештою, ми знову зустрілися – у Луганську. Потім він ще раз приїздив до мене в гості. Їздив і я до нього двічі, ні, брешу, тричі. Дві зустрічі на Осколі були великим святом для обох. Третя ж – репетицією недалеких уже поминок.
…Один за одним помирають друзі-поети: Віталій Кодолов (потонув у Північному морі), Яків Малахов (помер після двох інсультів), Микита Антонович Чернявський, Іван Савич, Микола Назарович Щепенко, Іван Павленко, Олег Бішарєв, Йосип Курлат, Анатолій Романенко…
…Останні роки відняли в мене друзів-скульпторів (список втрат відкрив незабутній Ілько Овчаренко): Василя Орлова, Миколу Щербакова, Ігоря та Івана Чумаків (син і батько), Григорія Слєпцова…
Ще частина друзів (Григорій Рабинович і Анатолій Толмачов) виїхали в ближнє (насправді ж дуже і дуже далеке) зарубіжжя; колишні нібито друзі й буцімто приятелі відпали один за одним – через зраду, ідеологічні розходження, «вдале» збагачення. Їхніх імен я називати не хочу. Без них я обходжуся, без них мені навіть легше жити в цьому непростому світі.
То чи є у мене друзі нині, сьогодні? Мабуть, таки є. Дуже хочу зберегти до кінця свого життя щирі стосунки з чудовим людьми, серед яких я в першу чергу назву Володимира Просіна, Надію Кошель і Анатолія Назаренка. Колись пізніше я напишу про них детальніші розповіді-зарисовки.
2006
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
ДРУЖБА – ДРУЖБОЮ…
Колись у мене було багато друзів. Я їх по-своєму любив, ділився з ними найсокровеннішими думками, грошима, шматком хліба. І, упевнений, ніколи їх не зраджував. Кращі з них, кому я найбільше довіряв, теж зберігали вірність дружбі, ніколи не розмінювалися на якийсь тимчасово вигідний дріб’язок, не лицемірили і не брехали. Я це знаю. І тішуся цим.
Втративши в ранньому дитинстві батька й матір (я їх зовсім не пам’ятаю), цілих чверть століття я прожив без болісних втрат близьких і дорогих мені людей. І вже після армійської служби, у зрілому, осмисленому повнолітті доля все частіше стала повертатися до мене спиною. Наїжджаючи в рідну Марківку, я дізнавався про загибель кращих друзів мого дитинства і ранньої юності – двох Іванів: Скляренка і Пигуля. Перший загинув у воркутинській шахті, а другий – десь на Далекому Сході… А ще перед цим я втратив свою першу, львівську, сім’ю: із дружиною розлучився за власною ініціативою, а від сина мене відлучила озлоблена на мене Людмила. А після цього (узимку сімдесят першого року) померла моя бабуся-мати Уляна Олексіївна Великород. Цей психологічний удар я відчув найсильніше… Переживав тяжко, та все ж сподівався: список втрат вичерпався, далі буде все добре й за великою справедливістю…
Полишивши журналістику, я подався до Москви – учитися стаціонарно на дворічних Вищих літературних курсах при Літінституті Спілки письменників СРСР.
Це була осінь сімдесят дев’ятого року. Час вельми смутний і непевний: радянські війська ввійшли до Афганістану. Усе частіше надходили цинкові домовини. Такий «подарунок» отримав і мій старобільський друг Михайло Ніколаєв. Тихі похоронні процесії довелося бачити мені й у столиці.
Іноді я телефонував із Москви до Луганська, розпитував про друзів: як вони, чим займаються? Усе було, як завжди, добре, або майже добре. Той поміняв роботу, інший розлучився з дружиною, ще хтось продовжує пиячити і байдикувати… Аж ось і трагічна звістка з Новоайдара: в автомобільній катастрофі загинув мій дорогий Вітя Черкашин – йому, здається, не виповнилося й тридцяти восьми років. Ще не просохли мої сльози, як з Києва «нагрянула» ще одна чорна вість: на сорок другому році життя раптово помирає мій земляк, колишній мій редактор і щирий друг Борис Чумак. Того вечора я, зачинившись у своїй кімнаті, напився мало не до смерті. Середночі навіть «швидку» до мене викликали. Після тієї ночі я став чи то жорстокішим, чи то стриманішо-мудрішим.
А втрати були ще і ще. У віці Ісуса Христа помер у Львові мій іще дубнівський знайомець, а через вісімнадцять довгих літ і щирий друг Григорій Чубай. Нині його знають в Україні як одного з найталановитіших поетів-постшістдесятників.
…У Києві вбивають мого ще армійського друга чудового поета Анатолія Тарана. Востаннє ми з ним бачилися восени дев’яносто другого року на пленумі Спілки, я навіть гостював у нього вдома…
…У Червоному Осколі біля Ізюма помирає розбитий паралічем поет і журналіст Адольф Романенко. Із ним я дружив ще до свого призову до армії, у Балаклії. Адольф приїздив до мене у Львів разом із дружиною, Після цього ми з ним не бачилися понад двадцять років: переслідуваний кадебістами, він пас оленів і рибалив на Таймирі. Зрештою, ми знову зустрілися – у Луганську. Потім він ще раз приїздив до мене в гості. Їздив і я до нього двічі, ні, брешу, тричі. Дві зустрічі на Осколі були великим святом для обох. Третя ж – репетицією недалеких уже поминок.
…Один за одним помирають друзі-поети: Віталій Кодолов (потонув у Північному морі), Яків Малахов (помер після двох інсультів), Микита Антонович Чернявський, Іван Савич, Микола Назарович Щепенко, Іван Павленко, Олег Бішарєв, Йосип Курлат, Анатолій Романенко…
…Останні роки відняли в мене друзів-скульпторів (список втрат відкрив незабутній Ілько Овчаренко): Василя Орлова, Миколу Щербакова, Ігоря та Івана Чумаків (син і батько), Григорія Слєпцова…
Ще частина друзів (Григорій Рабинович і Анатолій Толмачов) виїхали в ближнє (насправді ж дуже і дуже далеке) зарубіжжя; колишні нібито друзі й буцімто приятелі відпали один за одним – через зраду, ідеологічні розходження, «вдале» збагачення. Їхніх імен я називати не хочу. Без них я обходжуся, без них мені навіть легше жити в цьому непростому світі.
То чи є у мене друзі нині, сьогодні? Мабуть, таки є. Дуже хочу зберегти до кінця свого життя щирі стосунки з чудовим людьми, серед яких я в першу чергу назву Володимира Просіна, Надію Кошель і Анатолія Назаренка. Колись пізніше я напишу про них детальніші розповіді-зарисовки.
2006
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"ВІД УСТРОЮ ЗАЛЕЖИТЬ НАСТРІЙ, ЧИ НАВПАКИ?"
• Перейти на сторінку •
"ПОБІЖНІ РОЗДУМИ ПРО НЕПЕРЕБУТНЄ"
• Перейти на сторінку •
"ПОБІЖНІ РОЗДУМИ ПРО НЕПЕРЕБУТНЄ"
Про публікацію
