Петро Скунць, безумовно, видатний поет європейського, а може, і світового рівня. До нього в Закарпатті високої поезії взагалі не було, хоча деякі імена все ж заслуговують на увагу: Василь Гренджа-Донський, Іван Ірлявський, Юрій Гойда… Та я думаю, що не вони мали вплив на формування молодого поета з Міжгір’я, що приїхав до Ужгорода по науку. Скоріше вчителями Петра були Микола Бажан, Максим Рильський, ранній Дмитро Павличко. Після перших двох збірок, безумовно, цікавих і талановитих, але ще досить наївних, Петро Скунць якось ніби відразу почав набирати висоту, його світоглядні обрії значно поширшали, а голос зміцнів до сталевого звучання. Можливо, цьому сприяли ближче знайомство з живими ще тоді класиками вітчизняної поезії, і зокрема з Едуардасом Межелайтісом і тим же Бажаном. Саме вони виводили Петра Скунця в передні ряди поезії. А вже за Петром, дещо пізніше, попрямували з карпатських верхів і полонин на Олімп такі непересічні віршотворці, як Дмитро Кремінь і Петро Мідянка. Під впливом Скунця шукали свого голосу, перебудовувались, як мовиться, у польоті й такі вже визначені закарпатські літератори, як Карло Копинець, Василь Вароді, ще два Василі – Ігнат і Густі. Однак сам Петро Скунць (до речі, мій давній, ще з 1962 року, друг і редактор моєї першої збірки) так і залишився по сьогодні самотньою найвищою вершиною закарпатської поезії. Ні, уже всеукраїнської поезії, у якій він має своє місце і не губиться серед десятка-двох визначних майстрів поетичного слова.
Я люблю Петра, стежу за його творчістю і радію його новим успіхам. Дай, Боже, йому кращого здоров’я і ще довгих літ повноцінного поетичного життя!
Хто знає, як би я розвивався як поет, якби постійно перебував поряд із Петром, спілкувався з ним щоденно. Може, і не було б отих «застійних» періодів, які тривали місяцями й роками, коли я жив і працював у провінційних Буську, Кам’янці-Бузькій, Новоайдарі, де не було аніякого більш менш пристойного літературного оточення. До того ж мені, як я зрозумів пізніше, неабияк заважала рутинна й виснажлива робота в редакціях газет – усе писалося, як мовиться, із коліс, прямо в номер. Навіть замовні вірші не раз мені доводилося писати: то до Дня Конституції, то до інших свят. Звісно ж, це була гола риторика, суцільні гасла, які я намагався оживити гарними словами, яскравими образами.
Критикувати мене було нікому, а редактор газети, обласні комсомольські начальнички підхвалювали… Зрештою, це мені добряче остогидло, і я, перевівшись із секретаріату до відділу листів, почав «перебудовуватись». Себто писав тільки те, що виривалося з моєї душі назовні.




* * *

Усі мої старші колеги-товариші, яких я любив, давно вже повмирали.




* * *
Самопризначений владний тріум(ф)вірат – регіонали, комуністи й прогресивні соціалісти – Великої Незалежної Уніфікованої Колаборантської Інтернаціональної Легалізованої Єдиної Неділимої Історично-небувалої Абревіатури (скорочено: ВНУКІ ЛЄНІНА) у розпалі великих планів і кланових подій геть забув про автохтонного українця, такого маленького та пересічного, що його вже можна вважати поза статистикою навіть без «істеричної» валуєвської примітки: «такого не было, нет і быть не может». Такі собі Голенк(ов)и й Пристюк(ов)и, типові «вихрести» із українців, посміли занести сучковату герлигу свого невігластва на моє найсвятіше – мову моїх пращурів!

Любити й понад усе шанувати рідну мову мене привчали змалечку. Я глибоко вдячний мудрій сільській учительці української мови та літератури Меланії Михайлівні Дідевич – вона, як ніхто інший, зуміла донести до мене красу мови, її пісенну поетичність (або, навпаки, поетичну пісенність), рекомендувала уважніше читати тексти Михайла Коцюбинського, Панаса Мирного, Архипа Тесленка, Степана Васильченка. Шкільна програма у п’ятому-шостому класах була завузька для моїх інтересів, тож я накинувся на все, чим була багата сільська бібліотека. У тому числі й на поезію. Пам’ятаю, із яким захопленням я прочитав «Витязя в тигровій шкурі» Шота Руставелі в блискучому перекладі Миколи Бажана. Кращі твори російської класики (у Марківській сільській бібліотеці їх було чималенько) я вперше прочитав також у російських перекладах: Пушкіна, Лермонтова, Тургенєва, Чехова і навіть Гоголя…

Сільська інтелігенція – учителі, медпрацівники, спеціалісти місцевого колгоспу, як правило, спілкувалися гарною українською мовою: давалася взнаки повоєнна вузівська виучка. Населення говорило також виключно українською, хоча й не дуже вишуканою (без російського брутального мату) мовою.
Рідна мова звучала повсюди: у всіх установах та організаціях районних Штепівки та Улянівки; на всіх зібраннях, сходах і масових святах. Навіть в обласних Сумах рідко, було, почуєш російську, яка мені видавалася дещо грубою та нарочитою. Кацап Костя, сільський кіномеханік, той взагалі користувався якоюсь сумішшю малозрозумілих слів і звуків типу: «маш-маш, чуш, хрень, дрянь…» Його найдовшу тираду «Курить умеешь, а курить не имеешь» я кілька років поспіль не міг усвідомити. Як же воно так: курити я вмію, і курити я не вмію?! Якась нісенітниця виходила. Зрештою, коли допетрав, то сміявся вже із самого себе, а не з Кості.

…Кожного разу, приїжджаючи в рідне село (а це триває ось уже ціле півстоліття), я із задоволенням спілкуюся із земляками рідною мовою. І люди шанують мене за це. «Не закацапився, – кажуть. – Не те що он Микола, Петро, Гриць, Вітько…»


2006