Земля луганська, у яку я мимоволі вріс глибоко та надовго, насправді не така вже й задикополена, як прийнято вважати, особливо ж «во дни сомнений и тягостных раздумий» – у лиху годину регіоналізму і сепаратизму. Є чимало яскравих засвідчень прогресивності та багатокультурності цього краю. Прогрес у ці «байбачі» простори несли Докучаєв і Юницький, Ковалевський і Алчевський; культурно просвіщали козацько-шахтарське та робітничо-хліборобське населення Антон Чехов і Борис Грінченко, Микола Чернявський і Василь Барка. Зрештою, на крем’янистому грунті Подінців’я та його приток зросли високі таланти Володимира Сосюри і Миколи Руденка, Платона Гайворонського і Михайла Матусовського… Із нашого «дикого, але не дуже» краю прозвучали поетичні голоси Миколи Упеника, Михайла Годенка, Миколи Палагути, Івана Олексійовича (бо є ще й Михайлович) Світличного, Микити Чернявського, Михайла Яременка, Миколи Погромського, Йосипа Курлата, Івана Савича, Миколи Щепенка, Анатолія Романенка, Василя Горяїнова… Поезія згаданих луганців-словотворців у різний час смертельно зів’яла, та звучання її зосталось у сьогоднішньому багатоголоссі, відлунюючись у віршах Надії Кошель, Василя Старуна, Григорія Половинка, Василя Голобородька, Олекси Півня, Ганни Пустовіт… Поетичному роду немає переводу! І не буде, бо вже підходять нові й нові імена-символи, і найяскравіші серед них – Микола Байдюк, Олена Балаба, Олена Лошакова, Олена Дурова, Юрій Кисельов, Наталка Поклад (подвійна тезка київської знаної поетеси), Катерина Карпенко…
Звичайно ж, це радує. Але радість моя – однобічна. Якщо поетичні ниви квітують і врожаяться, коли художньо-мистецькі грядки множаться і родять з року в рік все щедріше, то безмежні поля суспільно-культурницького й ідеологічно-просвітницького життя на Луганщині покриваються буйними бур’янами захланності та всебрутальності на нановоздичавілих маргінесах «окраїнності» і «регіональності». Цей регрес спричинений багатьма обставинами, і в тому числі – бурхливою антиукраїнською (і антидержавною) діяльністю «п’ятої колони»: комуністів, регіонщиків, пееспеушників, есдепеу(о)шників, руськоблоківців… У політичній метушні маргінали всіх мастей забули, що луганська земля є складовою великої унітарної землі-держави Україна, на якій має бути комфортним життя для кожного окремо і для всіх разом. І для українців також, бо ми, українці – автохтони на цій землі! Ми завше були гостинними (це в нашій крові), завжди ділилися своїм добром з тими, хто цим добром був обділений. А тепер нас, господарів, відпихають і заштурхують ті, кого ми прийняли у свою хату, пригріли й прихарчили… Чи це по-Божому, по-людськи? Авжеж, що ні. Це – споконвічне московське захребетництво, зайвий раз підтверджене відомим «сталінським тостом», а нині «узаконене» донецько-харківськими демагогами-політиканами. Їм начхати на те, що я, український письменник, гірко оплакував у різний час померлих російськомовних письменників-друзів Владислава Титова, Степана Бугоркова, Веніаміна Мальцева. Упевнений, що вони, маргінали-шовіністи, ніколи й не чули цих високих імен, ніколи не шукали їхніх книг, аби хоч трохи проникнутись братерськими почуттями до митців-росіян, які любили митців-українців, які не вивищували свою московську культуру над київською…
Мимоволі напрошується висновок: дикополиться там, де ніколи нічого не сіялося розумом і працею. Або там, де все «розумне, добре і вічне» нарочито вирвано з корінням і грубо затоптано в багно. Друге – підходить якнайкраще до нашого, луганського, поля. А міфу ніякого вигадувати не треба – треба орати і сіяти, турботливо доглядати і терпляче чекати врожаю.


19.09.2006