Мої масштаби надто завузькі, аби мислити глобально та планувати щось монолітне. І хоча я живу не одним днем, не заради прохарчу тулю слово до слова, а одну дрібну справу до другої, такої ж маловартісної, однак перспектив не видивляю і не вигадую. Журюся сам із собою пізньоосіннім, зими близької вже боюся, дарма що вона обіцяє мені ще один день народження, ще один творчий ювілей, а з ними й благословенне Різдво Христове, дванадцять животворящих страв, дванадцять щирих ангельських усмішок…



Я не пас гусей з одним високопоставленим Віктором і не сидів ув одній камері з другим, недоладним політиком і пригальмованим «буревісником». Бо завжди, нехай і ментально, по-сковородинівськи, стояв над суєтою суєт, посміюючись зверхньо-іронічно над плазуванням, ідолопоклонством і чинопочитанням. Тож совість моя не обтяжена синдромами каяття й лицемірного покаяння. Я маю право як на мудру мовчанку, так і на емоційні тиради…



Діти війни, призовники сорок другого року народження й пристрасні будівники комунізму, на сьогодні практично вимерли: від хронічних хвороб, глибоких розчарувань і відчайдушного п’янства. Я ж дивом іще живий, хоча й не вирізнявся з поміж ровесників ні міцністю фізичною, ні силою характеру. Для чого я вижив, яку місію маю від Бога на цьому зогидженому світі: оплакувати втрачене, хоронити нездійсненне? Писати недолугі вірші про той час, у якому крім великих нещасть я зазнав і великих радощів, де мене осявала короткочасна й мінлива любов? А хто їх читатиме, адже ж читачі мої вимерли, адресати вибули, поїзди від’їхали в минуле, у невідь…



У Білопіллі та Глухові, що на моїй рідній Сумщині, у чернігівському Батурині та в галицькому Дрогобичі прості, як ми звикли їх називати, люди все ще дослухаються до виваженого патріотичного слова, уболівають за долю української мови, переймаються тривогою за майбутнє нашої розхитаної держави. А от в луганському «запіллі» все, що стосується незалежної України та суверенного українства, пробуджує якусь нібито й не людську ненависть, розпалює звірячі інстинкти – як тих, хто вже при владі, так і тих, що рвуться до влади. І ті, й інші хочуть бачити не українську Україну, а якусь вертепну чи то Малоросію (складову великої РФ), чи то Регіонію, невідомо з ким і для чого злиганою. «Хочемо Януковича, – кричать в глухому селі бабусі, – він дасть нам жисть!» І що ж, він, «архангел» їхній, уже дає…



Загнаний у глухий кут, гарячково шукаю виходу, якого – нема. Немає і вороття назад, власне, і бажання ніякого повертатися туди, звідки потрапив у безвихідь…
А що б робили на моєму місці мої колишні духовні провідники: Адольф Романенко, Микита Чернявський?.. Що порадили б мені в цьому становищі безвихідному люди, які, на щастя, ще живі, яких я шанував і любив сорок, тридцять і двадцять років тому, яких не перестав шанувати і любити й донині: Петро Скунць, Григорій Кривець, Володимир Просін, Данило Кононенко, Дмитро Шупта, Володимир Балачан? Цього я ніколи не взнаю, бо й питатися поради не буду, – у кожного з них свої непрості проблеми…



Що думають сьогодні про мене жінки, чию любов я не оцінив, друзі, яких я обділив своєю увагою? А чи пам’ятають іще мене за рубіконом, який ми всі давно перейшли? Я особисто пам’ятаю всіх і щиро прошу в них вибачення…


літо 2006