Нарешті зібралися провідати свого старшого колегу-письменника й духовного наставника Микиту Антоновича Чернявського. Сьогодні б йому виповнилося вісімдесят шість років. Зрілий вік для філософа-мудреця, незаперечно визнаного патріарха. Однак ось уже тринадцять років він лежить у землі. На цвинтарі найріднішого йому села Смолянинового, що в Новоайдарському районі Луганщини. Спочиває вічним сном. У його ногах важким гранітним монолітом громоздиться камінь. Не вельми естетичний пам’ятник, і все ж… могила ним означена як особлива: місце упокоєння відомого письменника-земляка, істинного патріота чи то втраченої у віках, чи то не знайденої ще (нами, сущими) України. Камінь придавив натомлені ноги подвижника, та на душі його, прощеній Всевишнім, тягаря ніякого вже немає. Тягар давить наші поламані, але не впокорені душі.
Микита Антонович був і сином, і пасинком своєї епохи. Він оспівував її у своїй поетичній та прозовій творчості, часто силувано, упівсерця, а може, і всупереч серцю, і подумки-пошепки засуджував її за безмірне лицемірство й неміряну жорстокість. Ми бачили це роздвоєння, бо й самі були дітьми-сиротами тієї блюзнірської епохи. Точніше навіть не епохи, а системи. Прагнучи хоч якось відхреститися від неї, Микита Антонович найпершим із письменників поклав свій партійний квиток на стіл найвищого партійного керівництва. Одним із перших у своєму поколінні (дехто з його ровесників і досі не зробив нічого подібного) щиро привітав незалежність і суверенність України. І разом із цим приніс і поклав на олтар оновленої Вітчизни свій священний скарб – кілька книг і рукописів про справжню історію своєї епохи-системи з її колективізацією, репресіями і голодоморами…
Я думаю, що Микиті Чернявському як письменникові й громадянину все ж вдалося вирватися зі своєї (чужої йому по духу) людиновбивчої системи. Думаю, що він помирав щасливим. Тим паче, що з нашого світу в інший, потойбічний, він перейшов (є таке припущення) у глибокому сні після тяжких трудів. А ще я візьму на себе сміливість сказати, що письменник, помираючи у сні-забутті, сподобився ще одного щастя: не потрапити в іншу антилюдяну систему, ім’я якій – Хаос. Не пощастило нам, його вихованцям і однодумцям, – ми живемо в цьому хаосі ось уже півтора десятиліття. Про це ми і говорили на могилі свого духовного батька-наставника. А про що ж іще лишалося нам говорити, нам, уже немолодим – шістдесяти- і сімдесятилітнім сивим дітям системи-хаосу?!
Те, що Спілку письменників України (ми ж пишалися членством у ній!), зробивши її Національною, влада Кучми-Медвечука-Януковича «опустила» у самісінькі соціальні низи, – це ще продовження й удосконалення «тієї», учорашньої системи. Продовженням-удосконаленням «тієї» системи є і позбавлення письменників можливості друкуватися, видаватися та ще й мати за це якісь гонорари, аби якось прожити. Можна було б назвати ще багато чого «системного», але я хочу акцентувати увагу на хаосі. Хаос – це насамперед беззаконня, уседозволеність «законотворців» і «злодіїв у законі». Хаос – це моральне й фізичне знищення (без покари нищителів) письменників, журналістів, чесних політиків, порядних людей-патріотів. Хаос – це викрадення (прихватизація) у держави і народу промислових підприємств, банків тощо. Хаос – це розкрадання державного, колгоспного і радгоспного майна; тотальне безробіття, цілковита безправність простолюду від злочинців усіх рівнів, у тому числі й державно-владно-управлінських; розгул хвороб-пошестей, бездомність стариків і дітей; розпуста, п’янство, наркоманія; багатопартійність і «регіоналізація», що призводить до сепаратизму і знищення самодержавності й самоідентичності українського народу… Це – Хаос, він же – і Система, лише вдосконалена на принципах хаосу і беззаконня сильніших і нахабніших.
У Смоляниновім, яке я знаю ще з шістдесят шостого року, бо працював певний час у редакції новоайдарської районної газети і не один раз писав про досягнення місцевого колгоспу «Перемога», сьогодні Система і Хаос злилися у пристрасно-любовному шлюбі. Система добиває славне колись минуле (сільське господарство, соціальну сферу, школу, культуру, побут селян), Хаос доруйновує технічні майстерні, тваринницькі приміщення, магазини, клуб, ту ж таки школу. Висліди цього – на новому сільському кладовищі, де лежить і Микита Антонович Чернявський: гордість Смолянинового, совість і честь смолянинівців. Може статися так, що через п’ять-шість років нікому буде ходити до школи й до новозбудованої (спасибі колишньому голові «Перемоги», моєму земляку-су’мянину Володимиру Жуку!) церкви, що при шляху з Новоайдара на Сіверськодонецьк… І нікому буде збирати гриби в молодому сосновому лісі, що зовсім поряд із селом, на піщаних дюнах і болітцях. І школа, і церква стоятимуть іще довго-довго, бо міцні, із цегли (колись-таки й цеглу розтягнуть)… І гриби ростимуть щоліта по дощах… І вітри свистітимуть у кронах сосон і тополь… А от людей (не приведи, Господи!) може й не бути в цьому предковічному краю-раю. І нікому буде прийти на могилу відомого (та чомусь уже забутого!) українського письменника Микити Чернявського. Та й ми, його учні, не приїдемо сюди на провідини, бо скоро вже помремо в окремо взятому «регіональному» Луганську. Здолає і нас, уперто-стійких патріотів, ще «ота» Система і вже «оцей» Хаос… Коли то воно станеться? Не сьогодні, слава Богу, не завтра, дай, Боже… А доки ми ще живі, то «Слава Україні!» і «Ганьба!» системі-хаосу!


15 – 16.09.2006