Автори /
Іван Низовий (1942 - 2011) /
Публіцистика
/
"Одна в нас Батьківщина - Україна" (2007)
«Вікторіанська», бо заправляють усім два Віктори (Медведчук, який міг би скласти «тріо», десь запропастився); епоха ж, та ні, скоріше епохочка, і справді багатовекторна та поперемінно-переможна, хоча й без передбачуваних вислідів; таки ж українська (якщо вже говорити про варіант), бо нічого подібного ніде, крім України, відбуватися не може; насправді ж варіантів могло бути набагато більше, однак розвитку набув лише один – «нашоукраїнський»… Певне, що не найкращий, дай Боже, щоб не найгірший!
Отже: чому Віктор Ю. подав руку Віктору Я., коли той, без перебільшення, перебував у великому розгубленні й не міг визначитись, куди втікати, кинувши напризволяще не тільки рідні «Регіони», але й «артистичну» дружину, але й велемовного Тарасика та рафіновану Анночку?
Варіант має бути один, але ми його не знаємо, тому й думаємо всіляке-різне: по-людськи пожалів приниженого, оскільки за православною вірою годиться жаліти всіх, у тому числі й повзучих гадів; злякався, що у випадку втечі Віктора Я. услід за ним утечуть з України Донбас і Крим, Запоріжжя і Харків; був не вельми тверезий, тому й не міг мислити розсудливо-адекватно; збили з пуття «любі друзі», які є «любими друзями» і «нелюбих недругів»…
Подальший розвиток «нашоукраїнського» варіанту подій (сварливі перемовини, велемовні розпатякування про вищу справедливість та про об’єднання Сходу й Заходу, про багатовекторність насущної політики тощо) ще більше заплутав суспільство, позбавив його тями й кебети. Я особисто думаю, що це – не мій, не наш «фетиш»: єднання з бандитами, які так і не сіли в тюрми, із багатими, які так і не поділилися з бідними. Це – нонсенс, абсурд, фікція, сатанинський вибрик… Це свідома чи несвідома капітуляція обранця народу перед обранцем антинародних чорних сил. Це – зрада українства, яка спричинить ще небачену в нашій багатостраждальній історії Руїну. Це тотальна бандитизація від Дону до Сяну, це витравлення з мапи світу самого поняття Україна.
Універсал чи меморандум, про який так багато говорять-розсусолюють угорі та внизу, – звичайне окозамилювання, гіпнотизація мислячої частини населення, відволікання суспільства від головного: куди йти далі та що робити завтра, аби вже післязавтра зрозуміти, де ми є, що маємо та від чого мусимо категорично відмовитись. А нам уже зараз, ось цієї хвилинки хочеться знати, куди нас занесуть осінні вітри, штучно витворені в тій лабораторії-кухні, де за герметично зачиненими дверима Віктор Ю. і Віктор Я. «полюбовно» ділили між собою вкрадену Москвою шапку Мономаха! Я, маленький і пересічний українець, близький земляк Віктора Ю. і його ж закладник кланові Віктора Я., мушу знати, де я опинюся через день чи тиждень, яка роль для мене визначена в цій «вікторіанській» епосі-епохочці, чим я буду підживляти свій потенціал: пташиним молоком чи тюремною баландою?
Так, я хочу, аби Схід і Захід замирилися й знову породичалися. Але не за рахунок моєї (і моїх найближчих родичів і друзів) української мови. Не ціною повної втрати національної ідентичності, історичної пам’яті-правди. Не в результаті відмови від вимріяної віками й здобутої ще не так і давно свободи й незалежності своєї і свого роду-народу.
Миритися треба, але не на кухні, не в міжкланових кулуарчиках, не на політичних «міжсобойчиках». Мирити Схід і Захід (розсварені-таки північним сусідом!) годиться із самих низів, із самісіньких початків, від ганьбославної Переяславської ради-зради. І миритися-вибачатися, каятися-висповідатися необхідно не де-небудь, а в Батурині та під Полтавою, на Лисоні та на Маківці, під Крутами і Базаром, у Биківні та Дем’яновім Лазі! Покаятись – розставити крапки над «і»: що було злочином і хто творив цей злочин. Визнати, що злочинами проти українського народу були завоювання території та закріпачення населення імперською та більшовицькою Росією; репресії, голодомор, депортації, розстріли, організовані Леніним – Сталіним – Хрущовим – Брежнєвим… Визнати, що ті, хто чинив спротив усьому цьому, хто був репресований, заморений голодом, депортований на вічні мерзлоти, розстріляний у Сандармосі, Норільску й Карлазі, – оборонці своєї долі і волі, істинні герої України. Віддати належне колишнім воякам УПА й воздати по заслузі катюгам із НКВС і КДБ… Бандитів – у тюрми, заповзятих ворогів нашої незалежності – на депортацію! Усіх інших, менших і ще меншеньких негідників-п’ятиколонників – до церкви: нехай замолюють гріхи, несуть покуту! Усе ж – громадяни України, хоч і не дуже достойні. Може, ще й вирівняються, відмиються від бруду…
Як ми живемо сьогодні? А таки не дуже… Не про харчі веду мову, не про розваги всілякі та видовища. У невизначеності перебуваємо, у цілковитій політичній темряві, у соціально-суспільному вакуумі. Маємо те, що маємо. Знаємо, що нічого не знаємо. Хто такий Кравчук – іще пам’ятаємо, бо в печінки, був, уївся. А хто такий Сократ – забули, або й геть ніколи не знали. Ким були для нас учора Віктор Ю. і Віктор Я., – про це зайве говорити, оскільки «на вкус и цвет товарищей нет». Хто вони є сьогодні – знаємо всі достеменно: наші Президент і Прем’єр-міністр! А що вони роблять з нами – не второпаємо ніяк, а самі вони пояснити не можуть, або ж не хочуть. Від незнання-невизначеності виникає суспільна тривога: що з нами буде? «Вікторіанська» епоха виявилася незатишною для всіх нас, «маленьких» і «пересічних». Я особисто дуже хочу примирення всіх кольорів у єдиному райдужному спектрі, але бачу в Луганську переважно синьо-білий колір. Я хочу до Європи, але мене тягнуть в Азію, у минуле, у ганьбу малоросійську. Я хочу сміятися, а мене змушують плакати… А мені ж остогидло бути «дитинкою-сиротинкою» – я хочу почуватися веселим, вільним козаком і писати для веселого та вільного українства путні й чесні вірші!
18.09.2006
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)