
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.08.21
14:46
Із Бориса Заходера
Збитошник оселивсь у нас,
й подія це страшна!
Ми потерпаємо весь час
від цього пустуна.
І скарги йдуть навперебій:
Збитошник оселивсь у нас,
й подія це страшна!
Ми потерпаємо весь час
від цього пустуна.
І скарги йдуть навперебій:
2025.08.21
09:57
Над усе хлопець любив плавать. Одчайдух був і всяким там настановам батьків бути обережним запливав хоч і «по-собачому», надто на спині, далеченько. Аж поки було видно берег.
От і цього разу плив і од насолоди аж заплющив очі. І не зуздрився, як потрапи
2025.08.21
06:10
Які грузькі дороги,
Які слизькі стежки, –
Утратиш осторогу
І гепнеш навзнаки.
Та і нема охоти
Вмоститись десь на схил, –
Зробилися болотом
Усі земні шляхи.
Які слизькі стежки, –
Утратиш осторогу
І гепнеш навзнаки.
Та і нема охоти
Вмоститись десь на схил, –
Зробилися болотом
Усі земні шляхи.
2025.08.20
21:55
На прийомі молода жінка 30 років. Вона працює на трьох роботах, особистого життя не має, весь вільний час займається волонтерством, а також допомагає безпритульним тваринам. На питання, що вона робить суто для себе, відповідає, що це і є її голов
2025.08.20
21:49
Скелети дерев - як легіон,
розбитий на полі бою
у битві з безглуздям.
Скелети дерев - як оголений смисл,
позбавлений зайвих слів,
зайвої метушні, театральності,
непотрібних ефектів.
Скелети дерев - як застиглі
розбитий на полі бою
у битві з безглуздям.
Скелети дерев - як оголений смисл,
позбавлений зайвих слів,
зайвої метушні, театральності,
непотрібних ефектів.
Скелети дерев - як застиглі
2025.08.20
18:16
У кожному дереві –
Мертвому чи квітучому,
Старому чи щойно зміцнілому,
Ховається (до часу) ідол –
Іноді гнівний і невблаганний,
Іноді життєдайний і життєлюбний
(Як теплий весняний дощик).
У кожній камінній брилі –
Мертвому чи квітучому,
Старому чи щойно зміцнілому,
Ховається (до часу) ідол –
Іноді гнівний і невблаганний,
Іноді життєдайний і життєлюбний
(Як теплий весняний дощик).
У кожній камінній брилі –
2025.08.20
10:34
як морський штиль узявся до зброї
а похмурі та зрізані течії
наплодять монстрів
вітрильнику смерть!
ця незграбність
а тоді перша тварина за бортом
ніг шалене биття
а похмурі та зрізані течії
наплодять монстрів
вітрильнику смерть!
ця незграбність
а тоді перша тварина за бортом
ніг шалене биття
2025.08.20
09:32
серпня - День народження письменника світового рівня, одного з останніх могікан-шістдесятників,
майстра психологічної і готичної прози, яскравого інтерпретатора українського літературного бароко
Магічна проза - справжній діамант,
це не якась дешев
майстра психологічної і готичної прози, яскравого інтерпретатора українського літературного бароко
Магічна проза - справжній діамант,
це не якась дешев
2025.08.20
05:55
Я вірю не кожному слову,
Бо сумніви маю, що ти
Сховаєшся в сутінках знову
І зможеш до мене прийти.
А поки збираєшся звідси
Податися в рідні краї, –
Світання блакитного відсвіт
Забарвив зіниці твої.
Бо сумніви маю, що ти
Сховаєшся в сутінках знову
І зможеш до мене прийти.
А поки збираєшся звідси
Податися в рідні краї, –
Світання блакитного відсвіт
Забарвив зіниці твої.
2025.08.20
05:02
Я тебе не зустрів, і не треба красивих метафор,
Це заїжджене "потім" нічого мені не дає.
Незачинені двері, забутий опущений прапор,
Приховають сьогодні і щастя, і горе моє.
Я тебе не зустрів. Не судилося. Що тут казати!
У самотності тихо минають
Це заїжджене "потім" нічого мені не дає.
Незачинені двері, забутий опущений прапор,
Приховають сьогодні і щастя, і горе моє.
Я тебе не зустрів. Не судилося. Що тут казати!
У самотності тихо минають
2025.08.19
22:24
Цвіте сонях,
повитий крученими паничами.
Сонячно й вітряно.
Гойдаються квіти
моєї маленької
України коло хати.
Півколо синього неба
пише серпневу симфонію
повитий крученими паничами.
Сонячно й вітряно.
Гойдаються квіти
моєї маленької
України коло хати.
Півколо синього неба
пише серпневу симфонію
2025.08.19
21:27
Природа виявила геніальність
У тому, що створила цей шедевр, -
Твою красу, не схожу на банальність,
У миготінні первісних дерев.
Твоя душа, напевно, теж прекрасна,
Як і твоя небачена краса,
Яка мене заглибила у щастя,
У тому, що створила цей шедевр, -
Твою красу, не схожу на банальність,
У миготінні первісних дерев.
Твоя душа, напевно, теж прекрасна,
Як і твоя небачена краса,
Яка мене заглибила у щастя,
2025.08.19
14:42
Не думай люба і кохана,
Я не забув про тебе, ні.
Життям придавлений і гнаний,
Я вірю, вірю в кращі дні.
Я вірю в те, що все печальне,
Облишить нас хоча б на мить.
Хоч горе тисне так навально,
Я не забув про тебе, ні.
Життям придавлений і гнаний,
Я вірю, вірю в кращі дні.
Я вірю в те, що все печальне,
Облишить нас хоча б на мить.
Хоч горе тисне так навально,
2025.08.19
13:45
Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 10 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії.
Ассоль
М
Ассоль
М
2025.08.19
13:10
Із Бориса Заходера
Пішов Сергійко в перший клас.
Школяр, як не крути!
Він рахувати вміє в нас
уже до десяти!
Такий учений, загалом,
Пішов Сергійко в перший клас.
Школяр, як не крути!
Він рахувати вміє в нас
уже до десяти!
Такий учений, загалом,
2025.08.19
13:02
Лідери думки... оті, що вгорі –
параноїчні тирани-царі
мають ходулі і мешти...
перевзуваються поводирі,
ну і тому є нові і старі
парадоксальні ефекти.
ІІ
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...параноїчні тирани-царі
мають ходулі і мешти...
перевзуваються поводирі,
ну і тому є нові і старі
парадоксальні ефекти.
ІІ
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.05.15
2025.04.24
2024.04.01
2023.11.22
2023.02.21
2023.02.18
2022.12.08
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Іван Низовий (1942 - 2011) /
Публіцистика
/
"Одна в нас Батьківщина - Україна" (2007)
ЯК НАРОДЖУЮТЬСЯ ЛЕГЕНДИ
Прийнято вважати, що їх вигадує народ. Не на порожньому, зрозуміло, місці – як відгомін якихось надзвичайних подій, як їх інтерпретація, гіперболізація. Широковідомі легенди про часи козаччини (їх вдало використав Микола Гоголь у своїй ранній творчості), про опришків Олекси Довбуша та про неймовірні подвиги Устима Кармалюка. Вони дихають історією, виховують патріотичні почуття, наснажують на героїчні звершення.
А ще легенди створює панівна ідеологія. У давніші часи – про доброго царя-батюшку (Івана Лютого, Петра Кривавого, Миколу Палкіна?), про сердешну та просвіщенну матінку царицю Катерину, під скіпетром якої «благоденствував» і наш покріпачений народ. У пріснопам’ятну епоху всеросійського (або вже всесоюзного) манкурства – про друга дітей Леніна-Ульянова, про батька всіх народів Сталіна-Джугашвілі… А ще про «піонера-гуманоїда» Павлика Морозова, який здає свого батечка «каральній машині» царевбивчої і народозгубної влади; про українських вовкулаків-куркулів, яких треба знищувати разом з усім середовищем, яке їх породило; про письменників-змовників і терористів-шпигунів від української культури (цих слід розстрілювати, морити голодом, топити в Білому морі, гноїти в таборах Гулагу…). Особливо ж популярними були легенди про благородних комісарів і комісарш, народних месників-партизанів і суперменів-розвідників; про героїчних енкавеесників і кадебешнників, які нещадно «мочили» «ворогів найцивілізованішої і найгуманнішої радянської влади», особисто Сталіна і Хрущова (Іванова-Петрова-Сидорова) у горах Кавказу, лісах Прибалтики, на землях українського Полісся, Волині, Галичини, Прикарпаття, Буковини…
Я особисто народився, виріс і прожив мало не все своє життя в легендарно-міфічному світі, у «країні чудес», себто у «задзеркаллі». Це був, щонайменше, трьохвимірний світ, реально-ірреальний: про одне чув, зовсім інше бачив і цілком протилежне мав на розумі. А говорити (щоб вписатися в загальну картину і вижити) можна було лишень класично-позитивне: «Всегда готов!», «Одобряю!», «Поддерживаю горячо и безоговорочно!» тощо. Крок ліворуч, крок праворуч – расс… кінець кар’єрі, поламана доля, тюрма, табори… І вічне тавро «ворога народу».
Легенди витворюються, працюють, формують нашу свідомість. Легенди розвінчуються, помирають разом зі своїми творцями. Хоча, буває, що творці переживають свої витвори, і це для них трагедія. Думаю, що подібну трагедію сьогодні переживають (і я десь таки співчуваю їм) і два «знамениті» Леоніди – Кравчук та Кучма. Незавидна їхня старість, бо в народі вони зненавиджені, бо їх імена викликають негативні емоції як у старшого (ще совєцького) покоління, так і в молодих громадян напівнезалежної і напівсуверенної України. Немає довгого і щасливого майбутнього і в найновіших, «вікторіанських», легенд – уже сьогодні вони мають анекдотичний відтінок (не знаю, чи радіти з цього та сміятися, чи печалитись і плакати).
Скромний літератор, якоюсь мірою, може, і поет, я також причетний до творення сучасної міфології. Так, я вигадав для себе країну відродження та духовного розквіту – насправді ж її немає, і невідомо, коли вона, така намріяна і жадана, буде. Я повірив у «помаранчеві» ідеали, майданні гасла – і підспівував їм, переконуючи сліпих і глухих: ви бачите, ви чуєте, ви – щасливі! Мої особисті міфики-легендочки виходять мені, як мовиться, боком: мій вік вкорочують гіркі розчарування і «самоїдські» жалі та каяття. А чи покаються коли-небудь, чи спробують бодай очистити свою душу від смертного гріха лжеприсяжництва і клятвовідступництва наші сьогоднішні імениті (бо при владі і капіталах) і не дуже відомі (але теж не бідні та не безправні) міфотворці-легендовиробники?! Щодо цього маю певні сумніви, і, мабуть-таки, об’єктивні. Оскільки міфотворення триває, набирає нових обертів і обертонів. Спокуслива творчість: намалювати відому ікону, вписати в неї ще один «образ» – ото й буде новий архангел! Янукович, приміром. Московська церква освятить, бо вона практикується на цьому давно. Московському «богові» це угодно, як і земним кремлівським «божкам».
А тепер – про найцікавіше, бо воно стосується нас, луганців – любителів усього «легендарного». Усі ми, хто дивиться місцеві телеканали, читає місцеву (ліву, ще лівішу, регіональну, прогресивно-соціалістську й об’єднано-соціально-демократичну та руськоблоківську) пресу, ще не забули «гарячий процес» творення легенди про «матьорого бандерівця» Зіновія Гузара: мовляв, такий він і пересякий, не наш – ворожий… Що нібито він, під час відвідин «зразково-показового» слов’яносербського історико-краєзнавчого музею низько вклонився фашистській касці та мало її не поцілував, а на «краснозвьоздную» поглянув якось скоса й мало не плюнув на неї. Дурниця звісно (високий державний посадовець, та ще й до всього розумна і культурна людина не дозволить собі такого), однак ті, хто дуже хотів повірити в цю легенду, таки дуже повірили. Я особисто лише посміявся (не дуже весело, бо – гидота несусвітня, і підлість гадюча) та подумав: «Немає меж людській глупоті й спадлюченості…»
Аж ось, днями, довелося і мені побувати в «легендарному» музеї слов’яносербського (хорватського, молдованського, циганського, донськокозацького – якого завгодно, але не українсько-патріотичного!) містечка, дещо подивитися «містичного» і почути «легендарного». По-перше: у справді цікавій експозиції музею відображено все – від заснування «легендарної» Слов’яносербії до сьогоднішніх «міфологічних» часів. Усе працює на виховання місцевого патріотизму – поїдьте, подивіться, усвідомте, проникніться високим духом епохальності! На стенді, поряд з універсалами «ворожої» Центральної Ради – бюст того, хто «живіший за всіх живих» – Леніна. Поряд з експонатами про славетних «слуг царя и Отечества», благодійників краю сербо-хорватсько-молдавського походження – портрети «злейших врагов народа и советской власти», Микити Шаповала, наприклад… Це мимоволі нагадувало мені зовсім недавні відвідини Путилівського музею на Сумщині, де «увічнені» (як позитивні герої) Петро Кривавий і Йосиф Джугашвілі, а гетьман Мазепа експонується як зрадник царя-батюшки. Подібних наголосів у Слов’яносербську я не виявив, однак, попри свою обізнаність в історії й політології, не зміг збагнути методику й завдання такої статично-статистичної установи, як музей. Так ворог Микита Шаповал (як на мене – то великий українець-патріот, я ж читав його поетичні й публіцистичні твори), чи – гордість Слов’яносербії? Якщо друге, то чому тоді виставляти шанованого мною політика і патріота Зіновія Гузара «ворогом», та ще й «матьорим»? Тому, що нахилився, подивований: чому це фашистська і совєцька каски виставлені поруч? Так я і сам нахилився, гаразд не розуміючи, чому ці два експонати-антиподи мирно «вживаються» в експозиції музею? Оце моє «нахилився» теж можна потрактувати як «схиляння», «поклоніння» символу фашизму? А мона, мона… І знаєте, чому? А тому, що я – за примирення Сходу і Заходу, за визнання вояків УПА борцями за свободу і незалежність України нарівні з усіма рядовими воїнами-захисниками рідної землі. Тому, що від представників місцевої (регіональної) влади я почув категоричне: «Ніколи не примиримося з ворогами-бандерівцями! Нікому не дозволимо паплюжити…» А кого – паплюжити? Леніна, Сталіна, Симоненка, Януковича? Ні, їх не мона! Мона – Гузара, мене, сина комуніста й «куркульки», колишнього комсомольця й зроду-віку українця-патріота! Це – для контрасту, адже весь світ – на контрастах! Усе – наше: погане, ще поганіше і геть погане! Своє ж бо, кровне… Ось, у музеї – всі: свої і чужі. Свої – кращі! Думайте, дітки (надія Української Держави), робіть висновки. Але знайте: Ленін – добрий дідусь, а Петлюра (і Бандера, і Гузар, і Низовий) – бяки, бо не люблять дядь Лужкова і Жириновського, бо хочуть стерти всі контрасти й залишити тільки жовто-блакитний колір!
Це я пишу для розумних і мислячих читачів. Нікого не хочу перехвалити чи недооцінити. Я взагалі вважаю українську Слов’яносербію чудовим куточком чудової української України. Без шовіністів, реваншистів, українофобних комуністів і «вітренківців». Я глибоко шаную світлу пам'ять про моїх покійних друзів – журналістів і літераторів Івана Мурав’я і Леоніда Котлова; я прихильно ставлюся до чудових українських поетів, народжених слов’яносербською землею: Людмили Лисицької, Ганни Бурлуцької, Олекси Півня, Олени Лошакової… У мене є друзі у Слов’яносербську, Родаковому, Фрунзе, Веселій Горі, Зимогір’ї, Лозовському… Це мене радує.
Мабуть, у мене є і недруги. Що ж, не без цього. Адже світ – такий контрастний!
12.09.2006
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
ЯК НАРОДЖУЮТЬСЯ ЛЕГЕНДИ
Прийнято вважати, що їх вигадує народ. Не на порожньому, зрозуміло, місці – як відгомін якихось надзвичайних подій, як їх інтерпретація, гіперболізація. Широковідомі легенди про часи козаччини (їх вдало використав Микола Гоголь у своїй ранній творчості), про опришків Олекси Довбуша та про неймовірні подвиги Устима Кармалюка. Вони дихають історією, виховують патріотичні почуття, наснажують на героїчні звершення.
А ще легенди створює панівна ідеологія. У давніші часи – про доброго царя-батюшку (Івана Лютого, Петра Кривавого, Миколу Палкіна?), про сердешну та просвіщенну матінку царицю Катерину, під скіпетром якої «благоденствував» і наш покріпачений народ. У пріснопам’ятну епоху всеросійського (або вже всесоюзного) манкурства – про друга дітей Леніна-Ульянова, про батька всіх народів Сталіна-Джугашвілі… А ще про «піонера-гуманоїда» Павлика Морозова, який здає свого батечка «каральній машині» царевбивчої і народозгубної влади; про українських вовкулаків-куркулів, яких треба знищувати разом з усім середовищем, яке їх породило; про письменників-змовників і терористів-шпигунів від української культури (цих слід розстрілювати, морити голодом, топити в Білому морі, гноїти в таборах Гулагу…). Особливо ж популярними були легенди про благородних комісарів і комісарш, народних месників-партизанів і суперменів-розвідників; про героїчних енкавеесників і кадебешнників, які нещадно «мочили» «ворогів найцивілізованішої і найгуманнішої радянської влади», особисто Сталіна і Хрущова (Іванова-Петрова-Сидорова) у горах Кавказу, лісах Прибалтики, на землях українського Полісся, Волині, Галичини, Прикарпаття, Буковини…
Я особисто народився, виріс і прожив мало не все своє життя в легендарно-міфічному світі, у «країні чудес», себто у «задзеркаллі». Це був, щонайменше, трьохвимірний світ, реально-ірреальний: про одне чув, зовсім інше бачив і цілком протилежне мав на розумі. А говорити (щоб вписатися в загальну картину і вижити) можна було лишень класично-позитивне: «Всегда готов!», «Одобряю!», «Поддерживаю горячо и безоговорочно!» тощо. Крок ліворуч, крок праворуч – расс… кінець кар’єрі, поламана доля, тюрма, табори… І вічне тавро «ворога народу».
Легенди витворюються, працюють, формують нашу свідомість. Легенди розвінчуються, помирають разом зі своїми творцями. Хоча, буває, що творці переживають свої витвори, і це для них трагедія. Думаю, що подібну трагедію сьогодні переживають (і я десь таки співчуваю їм) і два «знамениті» Леоніди – Кравчук та Кучма. Незавидна їхня старість, бо в народі вони зненавиджені, бо їх імена викликають негативні емоції як у старшого (ще совєцького) покоління, так і в молодих громадян напівнезалежної і напівсуверенної України. Немає довгого і щасливого майбутнього і в найновіших, «вікторіанських», легенд – уже сьогодні вони мають анекдотичний відтінок (не знаю, чи радіти з цього та сміятися, чи печалитись і плакати).
Скромний літератор, якоюсь мірою, може, і поет, я також причетний до творення сучасної міфології. Так, я вигадав для себе країну відродження та духовного розквіту – насправді ж її немає, і невідомо, коли вона, така намріяна і жадана, буде. Я повірив у «помаранчеві» ідеали, майданні гасла – і підспівував їм, переконуючи сліпих і глухих: ви бачите, ви чуєте, ви – щасливі! Мої особисті міфики-легендочки виходять мені, як мовиться, боком: мій вік вкорочують гіркі розчарування і «самоїдські» жалі та каяття. А чи покаються коли-небудь, чи спробують бодай очистити свою душу від смертного гріха лжеприсяжництва і клятвовідступництва наші сьогоднішні імениті (бо при владі і капіталах) і не дуже відомі (але теж не бідні та не безправні) міфотворці-легендовиробники?! Щодо цього маю певні сумніви, і, мабуть-таки, об’єктивні. Оскільки міфотворення триває, набирає нових обертів і обертонів. Спокуслива творчість: намалювати відому ікону, вписати в неї ще один «образ» – ото й буде новий архангел! Янукович, приміром. Московська церква освятить, бо вона практикується на цьому давно. Московському «богові» це угодно, як і земним кремлівським «божкам».
А тепер – про найцікавіше, бо воно стосується нас, луганців – любителів усього «легендарного». Усі ми, хто дивиться місцеві телеканали, читає місцеву (ліву, ще лівішу, регіональну, прогресивно-соціалістську й об’єднано-соціально-демократичну та руськоблоківську) пресу, ще не забули «гарячий процес» творення легенди про «матьорого бандерівця» Зіновія Гузара: мовляв, такий він і пересякий, не наш – ворожий… Що нібито він, під час відвідин «зразково-показового» слов’яносербського історико-краєзнавчого музею низько вклонився фашистській касці та мало її не поцілував, а на «краснозвьоздную» поглянув якось скоса й мало не плюнув на неї. Дурниця звісно (високий державний посадовець, та ще й до всього розумна і культурна людина не дозволить собі такого), однак ті, хто дуже хотів повірити в цю легенду, таки дуже повірили. Я особисто лише посміявся (не дуже весело, бо – гидота несусвітня, і підлість гадюча) та подумав: «Немає меж людській глупоті й спадлюченості…»
Аж ось, днями, довелося і мені побувати в «легендарному» музеї слов’яносербського (хорватського, молдованського, циганського, донськокозацького – якого завгодно, але не українсько-патріотичного!) містечка, дещо подивитися «містичного» і почути «легендарного». По-перше: у справді цікавій експозиції музею відображено все – від заснування «легендарної» Слов’яносербії до сьогоднішніх «міфологічних» часів. Усе працює на виховання місцевого патріотизму – поїдьте, подивіться, усвідомте, проникніться високим духом епохальності! На стенді, поряд з універсалами «ворожої» Центральної Ради – бюст того, хто «живіший за всіх живих» – Леніна. Поряд з експонатами про славетних «слуг царя и Отечества», благодійників краю сербо-хорватсько-молдавського походження – портрети «злейших врагов народа и советской власти», Микити Шаповала, наприклад… Це мимоволі нагадувало мені зовсім недавні відвідини Путилівського музею на Сумщині, де «увічнені» (як позитивні герої) Петро Кривавий і Йосиф Джугашвілі, а гетьман Мазепа експонується як зрадник царя-батюшки. Подібних наголосів у Слов’яносербську я не виявив, однак, попри свою обізнаність в історії й політології, не зміг збагнути методику й завдання такої статично-статистичної установи, як музей. Так ворог Микита Шаповал (як на мене – то великий українець-патріот, я ж читав його поетичні й публіцистичні твори), чи – гордість Слов’яносербії? Якщо друге, то чому тоді виставляти шанованого мною політика і патріота Зіновія Гузара «ворогом», та ще й «матьорим»? Тому, що нахилився, подивований: чому це фашистська і совєцька каски виставлені поруч? Так я і сам нахилився, гаразд не розуміючи, чому ці два експонати-антиподи мирно «вживаються» в експозиції музею? Оце моє «нахилився» теж можна потрактувати як «схиляння», «поклоніння» символу фашизму? А мона, мона… І знаєте, чому? А тому, що я – за примирення Сходу і Заходу, за визнання вояків УПА борцями за свободу і незалежність України нарівні з усіма рядовими воїнами-захисниками рідної землі. Тому, що від представників місцевої (регіональної) влади я почув категоричне: «Ніколи не примиримося з ворогами-бандерівцями! Нікому не дозволимо паплюжити…» А кого – паплюжити? Леніна, Сталіна, Симоненка, Януковича? Ні, їх не мона! Мона – Гузара, мене, сина комуніста й «куркульки», колишнього комсомольця й зроду-віку українця-патріота! Це – для контрасту, адже весь світ – на контрастах! Усе – наше: погане, ще поганіше і геть погане! Своє ж бо, кровне… Ось, у музеї – всі: свої і чужі. Свої – кращі! Думайте, дітки (надія Української Держави), робіть висновки. Але знайте: Ленін – добрий дідусь, а Петлюра (і Бандера, і Гузар, і Низовий) – бяки, бо не люблять дядь Лужкова і Жириновського, бо хочуть стерти всі контрасти й залишити тільки жовто-блакитний колір!
Це я пишу для розумних і мислячих читачів. Нікого не хочу перехвалити чи недооцінити. Я взагалі вважаю українську Слов’яносербію чудовим куточком чудової української України. Без шовіністів, реваншистів, українофобних комуністів і «вітренківців». Я глибоко шаную світлу пам'ять про моїх покійних друзів – журналістів і літераторів Івана Мурав’я і Леоніда Котлова; я прихильно ставлюся до чудових українських поетів, народжених слов’яносербською землею: Людмили Лисицької, Ганни Бурлуцької, Олекси Півня, Олени Лошакової… У мене є друзі у Слов’яносербську, Родаковому, Фрунзе, Веселій Горі, Зимогір’ї, Лозовському… Це мене радує.
Мабуть, у мене є і недруги. Що ж, не без цього. Адже світ – такий контрастний!
12.09.2006
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"РОЗДУМИ НАПЕРЕДОДНІ МОГО ЮВІЛЕЮ"
• Перейти на сторінку •
"ТАК ВОРОГИ, ЧИ, МОЖЕ, УСЬОГО-НАВСЬОГО «ВОРІЖЕНЬКИ»?"
• Перейти на сторінку •
"ТАК ВОРОГИ, ЧИ, МОЖЕ, УСЬОГО-НАВСЬОГО «ВОРІЖЕНЬКИ»?"
Про публікацію