Автори /
Іван Низовий (1942 - 2011) /
Публіцистика
/
"Одна в нас Батьківщина - Україна" (2007)
Прийнято вважати, що їх вигадує народ. Не на порожньому, зрозуміло, місці – як відгомін якихось надзвичайних подій, як їх інтерпретація, гіперболізація. Широковідомі легенди про часи козаччини (їх вдало використав Микола Гоголь у своїй ранній творчості), про опришків Олекси Довбуша та про неймовірні подвиги Устима Кармалюка. Вони дихають історією, виховують патріотичні почуття, наснажують на героїчні звершення.
А ще легенди створює панівна ідеологія. У давніші часи – про доброго царя-батюшку (Івана Лютого, Петра Кривавого, Миколу Палкіна?), про сердешну та просвіщенну матінку царицю Катерину, під скіпетром якої «благоденствував» і наш покріпачений народ. У пріснопам’ятну епоху всеросійського (або вже всесоюзного) манкурства – про друга дітей Леніна-Ульянова, про батька всіх народів Сталіна-Джугашвілі… А ще про «піонера-гуманоїда» Павлика Морозова, який здає свого батечка «каральній машині» царевбивчої і народозгубної влади; про українських вовкулаків-куркулів, яких треба знищувати разом з усім середовищем, яке їх породило; про письменників-змовників і терористів-шпигунів від української культури (цих слід розстрілювати, морити голодом, топити в Білому морі, гноїти в таборах Гулагу…). Особливо ж популярними були легенди про благородних комісарів і комісарш, народних месників-партизанів і суперменів-розвідників; про героїчних енкавеесників і кадебешнників, які нещадно «мочили» «ворогів найцивілізованішої і найгуманнішої радянської влади», особисто Сталіна і Хрущова (Іванова-Петрова-Сидорова) у горах Кавказу, лісах Прибалтики, на землях українського Полісся, Волині, Галичини, Прикарпаття, Буковини…
Я особисто народився, виріс і прожив мало не все своє життя в легендарно-міфічному світі, у «країні чудес», себто у «задзеркаллі». Це був, щонайменше, трьохвимірний світ, реально-ірреальний: про одне чув, зовсім інше бачив і цілком протилежне мав на розумі. А говорити (щоб вписатися в загальну картину і вижити) можна було лишень класично-позитивне: «Всегда готов!», «Одобряю!», «Поддерживаю горячо и безоговорочно!» тощо. Крок ліворуч, крок праворуч – расс… кінець кар’єрі, поламана доля, тюрма, табори… І вічне тавро «ворога народу».
Легенди витворюються, працюють, формують нашу свідомість. Легенди розвінчуються, помирають разом зі своїми творцями. Хоча, буває, що творці переживають свої витвори, і це для них трагедія. Думаю, що подібну трагедію сьогодні переживають (і я десь таки співчуваю їм) і два «знамениті» Леоніди – Кравчук та Кучма. Незавидна їхня старість, бо в народі вони зненавиджені, бо їх імена викликають негативні емоції як у старшого (ще совєцького) покоління, так і в молодих громадян напівнезалежної і напівсуверенної України. Немає довгого і щасливого майбутнього і в найновіших, «вікторіанських», легенд – уже сьогодні вони мають анекдотичний відтінок (не знаю, чи радіти з цього та сміятися, чи печалитись і плакати).
Скромний літератор, якоюсь мірою, може, і поет, я також причетний до творення сучасної міфології. Так, я вигадав для себе країну відродження та духовного розквіту – насправді ж її немає, і невідомо, коли вона, така намріяна і жадана, буде. Я повірив у «помаранчеві» ідеали, майданні гасла – і підспівував їм, переконуючи сліпих і глухих: ви бачите, ви чуєте, ви – щасливі! Мої особисті міфики-легендочки виходять мені, як мовиться, боком: мій вік вкорочують гіркі розчарування і «самоїдські» жалі та каяття. А чи покаються коли-небудь, чи спробують бодай очистити свою душу від смертного гріха лжеприсяжництва і клятвовідступництва наші сьогоднішні імениті (бо при владі і капіталах) і не дуже відомі (але теж не бідні та не безправні) міфотворці-легендовиробники?! Щодо цього маю певні сумніви, і, мабуть-таки, об’єктивні. Оскільки міфотворення триває, набирає нових обертів і обертонів. Спокуслива творчість: намалювати відому ікону, вписати в неї ще один «образ» – ото й буде новий архангел! Янукович, приміром. Московська церква освятить, бо вона практикується на цьому давно. Московському «богові» це угодно, як і земним кремлівським «божкам».
А тепер – про найцікавіше, бо воно стосується нас, луганців – любителів усього «легендарного». Усі ми, хто дивиться місцеві телеканали, читає місцеву (ліву, ще лівішу, регіональну, прогресивно-соціалістську й об’єднано-соціально-демократичну та руськоблоківську) пресу, ще не забули «гарячий процес» творення легенди про «матьорого бандерівця» Зіновія Гузара: мовляв, такий він і пересякий, не наш – ворожий… Що нібито він, під час відвідин «зразково-показового» слов’яносербського історико-краєзнавчого музею низько вклонився фашистській касці та мало її не поцілував, а на «краснозвьоздную» поглянув якось скоса й мало не плюнув на неї. Дурниця звісно (високий державний посадовець, та ще й до всього розумна і культурна людина не дозволить собі такого), однак ті, хто дуже хотів повірити в цю легенду, таки дуже повірили. Я особисто лише посміявся (не дуже весело, бо – гидота несусвітня, і підлість гадюча) та подумав: «Немає меж людській глупоті й спадлюченості…»
Аж ось, днями, довелося і мені побувати в «легендарному» музеї слов’яносербського (хорватського, молдованського, циганського, донськокозацького – якого завгодно, але не українсько-патріотичного!) містечка, дещо подивитися «містичного» і почути «легендарного». По-перше: у справді цікавій експозиції музею відображено все – від заснування «легендарної» Слов’яносербії до сьогоднішніх «міфологічних» часів. Усе працює на виховання місцевого патріотизму – поїдьте, подивіться, усвідомте, проникніться високим духом епохальності! На стенді, поряд з універсалами «ворожої» Центральної Ради – бюст того, хто «живіший за всіх живих» – Леніна. Поряд з експонатами про славетних «слуг царя и Отечества», благодійників краю сербо-хорватсько-молдавського походження – портрети «злейших врагов народа и советской власти», Микити Шаповала, наприклад… Це мимоволі нагадувало мені зовсім недавні відвідини Путилівського музею на Сумщині, де «увічнені» (як позитивні герої) Петро Кривавий і Йосиф Джугашвілі, а гетьман Мазепа експонується як зрадник царя-батюшки. Подібних наголосів у Слов’яносербську я не виявив, однак, попри свою обізнаність в історії й політології, не зміг збагнути методику й завдання такої статично-статистичної установи, як музей. Так ворог Микита Шаповал (як на мене – то великий українець-патріот, я ж читав його поетичні й публіцистичні твори), чи – гордість Слов’яносербії? Якщо друге, то чому тоді виставляти шанованого мною політика і патріота Зіновія Гузара «ворогом», та ще й «матьорим»? Тому, що нахилився, подивований: чому це фашистська і совєцька каски виставлені поруч? Так я і сам нахилився, гаразд не розуміючи, чому ці два експонати-антиподи мирно «вживаються» в експозиції музею? Оце моє «нахилився» теж можна потрактувати як «схиляння», «поклоніння» символу фашизму? А мона, мона… І знаєте, чому? А тому, що я – за примирення Сходу і Заходу, за визнання вояків УПА борцями за свободу і незалежність України нарівні з усіма рядовими воїнами-захисниками рідної землі. Тому, що від представників місцевої (регіональної) влади я почув категоричне: «Ніколи не примиримося з ворогами-бандерівцями! Нікому не дозволимо паплюжити…» А кого – паплюжити? Леніна, Сталіна, Симоненка, Януковича? Ні, їх не мона! Мона – Гузара, мене, сина комуніста й «куркульки», колишнього комсомольця й зроду-віку українця-патріота! Це – для контрасту, адже весь світ – на контрастах! Усе – наше: погане, ще поганіше і геть погане! Своє ж бо, кровне… Ось, у музеї – всі: свої і чужі. Свої – кращі! Думайте, дітки (надія Української Держави), робіть висновки. Але знайте: Ленін – добрий дідусь, а Петлюра (і Бандера, і Гузар, і Низовий) – бяки, бо не люблять дядь Лужкова і Жириновського, бо хочуть стерти всі контрасти й залишити тільки жовто-блакитний колір!
Це я пишу для розумних і мислячих читачів. Нікого не хочу перехвалити чи недооцінити. Я взагалі вважаю українську Слов’яносербію чудовим куточком чудової української України. Без шовіністів, реваншистів, українофобних комуністів і «вітренківців». Я глибоко шаную світлу пам'ять про моїх покійних друзів – журналістів і літераторів Івана Мурав’я і Леоніда Котлова; я прихильно ставлюся до чудових українських поетів, народжених слов’яносербською землею: Людмили Лисицької, Ганни Бурлуцької, Олекси Півня, Олени Лошакової… У мене є друзі у Слов’яносербську, Родаковому, Фрунзе, Веселій Горі, Зимогір’ї, Лозовському… Це мене радує.
Мабуть, у мене є і недруги. Що ж, не без цього. Адже світ – такий контрастний!
12.09.2006
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)