Був у нас «батьком нації» лицемірний золотоуст Кравчук. Слава Богу, недовго. Був недорікуватий Кучма, на превеликий жаль, довго, цілих десять років.
А тепер ми, виходить, безбатченки. Або ж замість одного батька, рідного і хоч би якого поганого та нелюбого, маємо одразу двох вітчимів. Матір-Україну вони люблять обидва, щоправда, по-різному, а нас, напівсиріт, зовсім не жалують, бо ж нерідні, неслухняні та докучливі – усього просять: свободи, захисту лівих-правих, а крім усього ще й хліба та до хліба. А де його, усього, набрати, та ще й на всіх і порівну?!
Синові моєму, Ігорю, який живе у Львові, конституційним батьком є «нашоукраїнський» Президент Ющенко, а мені нав’язали вітчимом (переконують, що буде кращим за рідного татуся) «регіонального пахана» Януковича. Та я відмовляюся від піклувань московського улюбленця, бо страх як не люблю Москви, так само, як і вона мене не любить. Я хотів би лишатися й надалі круглим сиротою (насправді я був ним усе своє життя)…
Господи, я з півторарічного віку живу на цьому несамовитому світі без батька-матері, я все життя прошу, аби ти мій круглосирітський статус змінив бодай на напівсирітський! А ти, Господи, завжди підсовував мені не те і не тих: то Сталіна-грузина, то Хрущова-напівхахла-напівмоскаля… То якогось «кравчика» презентував, то нікчемного «кучмика» підтасовував… А тепер Януковича нав’язуєш! За які гріхи ти, Господи, лякаєш мене люцифером (це моя думка) і «архангелом» (так вважають патріоти московського патріархату)? Дозволь мені, усемилостивий і всемилосердний, притулитися до любої мені жінки – України! А батька мені вже не треба – я сам давно вже батько двох дорослих дітей, навіть дідом став для онука Богдана… Мені ось-ось виповниться шістдесят п’ять років. Під самісіньке святе Різдво. Я вже активно готуюся відзначати свій некруглий ювілей. А що, маю право, бо ж недарма на світі жив, багато чого зробив для рідні української. Вірю, що ця рідня не забуде привітати мене, сивого, втомленого, прихворілого, але… по-своєму щасливого. Думаю, що за моїм небагатим, але щедрим святковим столом у дружній компанії сидітимуть мої «соборяни» і мої «батьківщинці», узагалі хороші люди – оригінали й патріоти, вічні революціонери (за Іваном Франком) і постійні опозиціонери (за Іваном Низовим – даруйте мені цю зарозумілість)… «Регіоналів», маргінальних вітренківців, есдеківців об’єднаних та іншої наволочі в моєму застіллі не буде! Жодного представника нинішньої «антикризової коаліції-мафії» не буде поряд зі мною в урочистий день моїх роковин!
Я вже уявляю собі це (може, останнє у моєму житті) застілля: кровна рідня, кревні друзі, названі брати і сестри… Мені серед них буде затишно і втішно. Я щиро люблю їх ось уже двадцять, тридцять а то й цілих сорок років поспіль: дружину й доньку, артистку Віру Тимошенко, журналіста Володю Просіна, науковця Юру Кисельова, письменника Олексу Неживого й поетесу-землячку Надю Кошель, політичних і громадських діячів Толю Назаренка, Наталю Сурніну, Таню Зінченко, художників Сашка Дудника, Володю Лихоноса… Дасть Бог, хтось приїде й зі столичного Києва, ще звідкись – я запрошую…


03.12.2006