Випхали майже нейтрального та в міру компромісного Москаля; догризли ненависного (бо – галичанин, та ще й із «бандерівським душком») Гузара; доконали цькуванням більших і менших «нашоукраїнських» та «батьківщинських» нібитопатріотів; накинули тугий зашморг на худеньку шию української нібитодержавної мови; наплодили різних антиукраїнських «блоків», «союзів», «фондів», «громад»; повернули до влади пропахлих нафталіном і загробним смородом «пробойовиків п’ятої колони»…
Що ж далі?
Услід за Генріхом Бьолем питаюся: маленька людино, що ж далі?
Сіренько-мишастий очільник нібитонародної влади з власної забаганки-примхи їде до Краснодара, аби потрапити на витрішкуваті очі Путіна. Утворює з ростовським Чубом якийсь «єврорегіон» – далеко поціляє, та не дай, Боже, ще й влучить!
Трясучий від накопиченої злоби генерал-полковник та ще й доктор наук ментовсько-антигуманних знову посідає свій катівський поміст на приватизованому «лобному місці» й чинить люту розправу над недогідними йому і «п’ятій колоні» порядними людьми. Содом і Гоморра!
Партійні хуторяни різних мастей із найглухіших до викликів часу загумінкових волостей нищать державну символіку, усе, що на позір та на понюх є українським; повертають старі остогидлі простолюду звичаї (антинародні по суті!), совєцькі назви вулиць і площ (як це зроблено наразі в Сватовім), реанімують мертве, виводять з коми вже оплакане та осміяне. Неймовірний парадокс!
То що ж робити у цьому розпачі-бедламі простій, маленькій людині? Як їй жити далі, на що надіятися?
Маючи вільний до відходу луганського поїзда час, блукаю Хрещатиком, виходжу на Майдан Незалежності…
Якась молодиця (сказала, що приїхала з Чернігова) питає: «Де тут записують свідчення про голодомор-геноцид тридцятих років? Росія заперечує, отож ми повинні зібрати мільйони й мільйони свідчень…» Хтось підказав: «Це, мабуть, у Центральній раді профспілок». Йдемо туди. На вході – юнак у химерній формі «інопланетянина» та дівчинка з херувимським личком.
– Ви до нас? Проходьте, заради Господа-Бога нашого… Зараз будемо молитися.
– Нам би дати свідчення про голодомор, – кажу я. – Ви не збираєте цих свідчень?
– Ні, ми Господу молимося…
Розплодилося «воїнство боже» у столиці з приходом Черновецького на посаду мера Києва. Усюди – «посланці божі». І навпроти метро «Хрещатик», видершись на високий парапет, голосно провіщає бомжуватий суржикомовний «месія»: «Дивіться у небо – там увідітє лик всєблагій!» А небо ж темне, туман залягає на Хрещатику. Що можна вгледіти в цьому грудневому мороці? Молодь сміється зі слів «пророка» та п’є собі пиво, та смалить цигарки. Навіть у мене, некиянина, сяйнула підозра: чи не «воїни божі» влаштували напередодні дебош у Київській міськраді, напавши на «бютівців» і «кличківців»? Чи не «ставленик божий» Черновецький «надихає» антиукраїнські сили на паплюження та послідовне знищення всього, що дороге для свідомого українства?
Біля помпезної колони, що символізує нашу нібитонезалежність, – агітаційно-пропагандистський табір Блоку Юлії Тимошенко. Там – купки людей: кияни і приїжджі звідусіль спілкуються, діляться враженнями. Своєрідний Гайд-парк на асфальті. Підходжу, слухаю.
– Агітатори від Черновецького напередодні мерських виборів роздавали старим людям та бідним родинам по 150 гривень на кожну «електоральну» душу й листівки-звернення пана-сектанта, що починалися словами: «Я – простой и доступный, я всех обниму и пожалею; вы все у меня в списке… у меня сотни и тысячи тонн этих списков…» Люди брали гроші й голосували за «благодійника». А зараз вони готові його розірвати на шматки, бо ціни, ціни… Бо тарифи підскочили повище колони – символу нібитонезалежності; хліб коштує дві з половиною гривні; ковток розчинної кави з молоком у підземному переході коштує рівно стільки, скільки коштувала колись пляшка непоганого вина…
Та вже біс із ним, із тим «неадекватно-колоритним» Черновецьким. То – проблема киян, які навдивовижу легко купилися на виборах мера. Є біда набагато більша, усеукраїнська. Дали себе «купити» східняки й південці, повіривши неотесаному й неоковирному Януковичу, який святими великомучениками присягнувся, що дасть усім – усе. І не колись, а вже – сьогодні. І, як бачимо, дав: усім «козлам» по «бидлячих рогах»! Прикарпаття, Галичина й Срібна земля (Закарпаття) найбільше повірили Ющенку, бо він, мовляв, свідомий українець і щирий патріот. Не врахували одного: і щирість національна, і патріотизм український крім жалю до всіх скривджених та обездолених має бути ще й із твердими кулаками, аби захищати всіх скривджених та обездолених, і себе оборонити-вберегти.
На з’їзді УРП «Собор», який щойно відбувся в Київському Будинку вчителя, ішлося про об’єднання всіх проукраїнських (антиянуковичівських) сил. Промовляли Борис Тарасюк, Юрій Єхануров, Микола Катеринчук, Анатолій Погрібний, інші відомі (серед них і дуже шановані) політики. Але дехто з «нашоукраїнців», вітаючи у своїх рядах і «рухівців», і «костенківців», і навіть «кунівців» із «тягнибоківцями», рішуче відкидали навіть думку про об’єднання з БЮТ (бояться Юлі, мов чорт ладану!)… А Матвієнко взагалі вітає такий сценарій: усі партії і партійки, згадані й не згадані на з’їзді, але близькі за духом і гаслами, повинні влитися в «моноліт» найстарішої партії – УРП «Собор» і скласти давно омріяну «правицю». І все це – без Тимошенко, без її близького оточення (а там же і М. Томенко, і Л. Лук’яненко, і наші луганці В. Курило, О. Данилов), і… без Юлиного електорату. Товариство моє, що ж ви чините?! Ми ж знову програємо все і вся! Бо грядуща війна (саме війна, а не вибори кращих) точитиметься між двома потужними силами: прибічниками Януковича і попутниками Юлії Володимирівни. Про це вже знає вся Україна, але не хочуть знати «соратники» ще не створеної «правиці». Я, стара людина, шаную всіх республіканців-соборівців, рухівців, оунівців, тягнибоківців, деяких нашоукраїнців, душею вже перевисаю до БЮТу, дарма що й там доста неприємних для мене мармиз…
Сьогодні я ще з республіканцями-соборівцями (і тими, хто біля Матвієнка, і тими, хто зостався з Лук’яненком). Я глибоко шаную А. Погрібного та В. Карпенка, але я не перестав поважати В. Шовкошитного, В. Коржа, Любу Стасів… Із великою охотою я виконую партійні завдання голови Луганської обласної організації УРП «Собор» А. Ф. Назаренка. Бо те, що я роблю, не розходиться з моєю совістю, із моїми поглядами та переконаннями. Я працюю (вибачте за високу риторику) на рідну Україну – мою святу Батьківщину. І все ще вірю (принаймні, хочу вірити) в об’єднання всіх прогресивних національних політичних сил під одним прапором. Нехай той прапор осіняє і В. Ющенка, і Ю. Тимошенко, і М. Томенка, і В. Курила, й І. Шербула, й А. Назаренка, і В. Просіна, і мене грішного… Доволі вже битися за гетьманську булаву! Ми це проходили і в часи Руїни, і в епоху Великого Здвигу в першій половині минулого століття, і в недавні дев’яності роки. Не хочемо ми бути васалами («козлами» і «бидлом») ані Кравчуків, ані Кучм, ані Януковичів! Ми хочемо мати могутню державу з розумним і сильним Президентом!


18.12.2006