Переклав Василь Білоцерківський

Кав’ярня в тиловому місті.
Укрита брудом підлога. Туман від тютюнового диму. Липкі брудні столики.
Кілька військових, кілька пань і дуже багато цивільних.
На естраді піяніно, віолончель і скрипка грають щось хвацьке.
Пробираюся між столиками і всідаюся.
До столика підходить панна в білому фартуху і питально дивиться на мене.
- Будьте ласкаві, дайте склянку чаю і два тістечка.
Панна зникає, тоді повертається і, маючи такий вигляд, неначе робить мені особливу послугу, ставить переді мною склянку з жовтою рідиною і тарілочку з двома сухими тістечками.
Дивлюся на склянку.
На вигляд рідина віддалено нагадує чай.
Жовта, каламутна.
Пробую ложечкою.
Тепленька, трохи солодка, трохи противна.
Запалюю цигарку й озираю публіку.
До сусіднього столика шумно всідається товариство: двох цивільних панів і одна пані.
Пані добре вдягнена, шурхотить шовком.
Цивільні справляють найприхильніше враження: рослі, рум’яні, вгодовані. У розпалі призивного віку. Гарно вдягнені.
На столику перед ними з’являється тарілка з тістечками й три склянки кави «по-варшавському».
Починають розмовляти.
До мене уривками долітають слова цивільного в лакованих черевиках, який сидить найближче до мене.
Стурбований голос.
Чутно:
- Ростов… можете собі уявити… німці… китайці… паніка… вони в шоломах… сто тисяч кінноти…
І знову:
- Ростов… паніка… Ростов… кіннота…
- Це жахливо, – млосно каже пані. Але видно, що її мало тривожать і стотисячна кіннота, і шоломи. Вона, щурячись, палить цигарку і блискучими очима оглядає кав’ярню.
А лаковані черевики далі шепочуть.
Моя фантазія починає грати.
Що б було, якби я раптом дивовижно, мов у казці, отримав владу над усіма цими цивільними панами?
Їй-Богу, це б було чудово!
Тут-таки в кав’ярні я встав би й, підійшовши до пана лакованих черевиків, сказав:
- Ходімо зі мною!
- Куди? – здивовано спитав би пан.
- Я чув, що ви хвилюєтеся за Ростов, я чув, що вас непокоїть нашестя більшовиків.
- Це робить вам честь.
- Ходімо зі мною, – я дам вам нагоду негайно записатися в частину. Там вам миттєво дадуть гвинтівку і повну можливість проїхати державним коштом на фронт, де ви можете взяти участь у відбитті ненависних усім більшовиків.
Уявляю, що по цих словах сталося б із паном у лакованих черевиках.
За мить він би втратив свій чарівний рум’янець, і шматок тістечка закляк би йому в горлі.
Трохи оговтавшись, він почав би бурчати.
З цього незв’язного, але палкого белькотання передусім би з’ясувалося, що зовнішній вигляд буває оманливий.
Виявляється, цей квітучий, рум’яний чоловік – хворий… Розпачливо, невиправно, невиліковно хворий дощенту! Він має порок серця, грижу і найжахливішу неврастенію. Тільки диву можна приписати ту обставину, що він сидить у кав’ярні, поглинаючи тістечка, а не лежить на цвинтарі, де б його поглинали хробаки.
І врешті, він має лікарський висновок!
- Це нічого, – зітхнувши, мовив би я, – я й сам маю висновок, і навіть не один, а цілих три. І тим не менше, як бачите, мушу носити англійську шинель (яка, до слова кажучи, зовсім не гріє) і щохвилини бути готовим до того, аби опинитися в ешелоні, чи ще в якійсь несподіванці воєнного характеру. Плюньте на висновки! Не до них тепер! Ви самі щойно так невтішно змальовували стан справ…
Тут пан із запалом забелькотів би далі й став би доводити, що його, власне, вже взято на облік, і він працює на оборону там-то і там-то.
- Чи варто говорити про облік? – відповів би я. – Потрапити на нього тяжко, а знятися з нього і потрапити на службу на фронт – один момент! Щодо роботи на оборону, то ви… як би висловитись… Помиляєтеся! За всіма зовнішніми ознаками, за всією вашою поведінкою видно, що ви працюєте лише над набиванням власних кишень царськими й донськими папірцями. Це – по-перше, а по-друге – ви працюєте над руйнуванням тилу, вештаючись по кав’ярнях і кінематографах та сіючи своїми оповідями чвари й страх, якими заражаєте всіх людей навкруги. Погодьтеся самі, що з такої роботи на оборону нічого, крім капості, вийти не може! Ні! Ви, безумовно, не придатні до цієї роботи. І єдине, що вам залишається робити, – це піти на фронт!
Тут пан почав би хапатися за соломинку і заявив би, що він користувався пільгою (єдиний син у покійної матері або щось у цьому дусі), і врешті – що він-бо й гвинтівки в руках не вміє тримати.
- Заради Бога, – мовив би я, – не кажіть ви про жодні пільги. Повторюю вам: не до них тепер! Щодо гвинтівки, то це чиста дрібниця! Запевняю вас, що немає нічого легшого на світі, анід вивчитися стріляти з гвинтівки. Кажу вам це на підставі власного досвіду. А щодо військової служби, то що ж бо вдіяти! Я теж не служив, а от мушу… Запевняю вас, що мене анітрохи не приваблює війна і пов’язані з нею хвилювання й біди. Але що вдіяти! Мені самому не дуже добре, та мушу звикати! Я не менше, а можливо, навіть більше за вас люблю спокійне мирне життя, кінематографи, м’які дивани й каву по-варшавському! Але, на жаль, нічим цим не можу користуватися вдосталь! І вам і мені не залишається нічого, крім так чи інакше взяти участь у війні, а то насуне на нас червона хмара, і ви самі розумієте, що буде…
Так говорив би я, але, на жаль, пана в лакованих черевиках не переконав би.
Він почав би бурчати або нарешті зрозумів би, що він не хоче… не може… не бажає йти воювати…
- Що ж, тоді нічого не вдіяти, – зітхнувши, мовив би я, – раз я не можу вас переконати, ви просто муситимете підкоритися обставинам.
І, звернувшись до швидких виконавців моїх розпоряджень, які б оточували мене (у моїй мрії, звичайно, я уявив і їх як необхідний елемент), я мовив би, вказуючи на зовсім убитого пана:
- Проведіть пана до військового начальника.
Скінчивши з паном у лакованих черевиках, я звернувся б до наступного…
Але, ох, виявилося б, що я так захопився розмовою, що пильні цивільні, почувши тільки її початок, безшумно, одне за одним, залишили кав’ярню.
Усі до одного, рішуче всі!
* * *
Тріо на естраді після антракту розпочало «Танго». Я вийшов із задуми. Фантазія скінчилася.
Двері до кав’ярні все грюкали й грюкали.
Люду прибувало. Пан у лакованих черевиках постукав ложечкою і зажадав ще тістечок…
Я заплатив двадцять сім рублів і, пробравшись між зайнятими столиками, вийшов надвір.

Першодрук: «Кавказская газета», 18 січня 1920 р.