Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
У пам’яті – далекі вояжі
і нинішні осінні вітражі
задля антивоєнного сюжету.
Немає очевидної межі
між істиною й міфами адепта
поезії, іронії, вендети,
Сидять, смалять самокрутки, про щось розмовляють.
Либонь, все обговорили, на шлях поглядають.
Сонечко вже повернулось, вигріва їм спини.
Хто пройде чи то проїде, вітається чемно,
Хоч голосно, а то раптом як
До автора немає інтересу,
якщо не інтригує читача
як то, буває, заголовки преси
про деякого горе-діяча.
ІІ
На поприщі поезії немало
Що знищує нещирість і брехню,
Правдиве, чисте, вільне від полови,
Потужніше за струмені вогню.
Сьогодні зовсім все не так, як вчора!
Всі почуття приховує музей.
Знецінене освідчення прозоре,
а дасть (бозна за віщо) право обирати,
як маю жити в потойбічнім світі,
не спокушуся ні на рай, змальований Кораном ,
ні на таке принадне для смертних воскресіння
(на подив родині й товариству).
Ні, попрошу
Розчинений у спогляданні
Того, що прагнуло цвісти.
Та чи було воно коханням?
Бо сталося одвічне НЕ.
Не там, не з тими, і не поряд.
Тому і туга огорне
У хтивому сплетінні повноводних мінливих рік і дивних геометрій.
Земля паломників в тугих меридіанах, блакитних ліній плетиво стрімке.
Що стугонить в лілейних картах стегон
В м'яких, п
Сповідався грішник…
( Є такий в житті обряд,
Коли туго з грішми )
І те ж саме повторив
Знову й знов гучніше.
( Щоби хто не говорив —
Краще бути грішним… )
В озерці скипає вода.
Вогнями вилизує доли.
Повсюди скажена біда.
Огидні очам краєвиди –
Плоди непомірного зла.
Навіщо нас доля в обиду
Жорстоким злочинцям дала?
червоний плід, як сонце на зорі.
У сірих стінах сховища-підвалу
чомусь таке згадалося мені.
Вона немов вдивлялась у колишнє
і якось тихо-тихо, без вини,
прошепотіла: «Господи Всевишній,
не допусти онукові війни».
І
Т
Е
Р
И
Мов ніч, що розливає
Морок осінн
Слухав про королеву кпин
В барабани били й співали селяни
Лучник стріли слав крізь ліс
Покрик фанфари линув до сонця аж
Сонце прорізло бриз
Як Природа-Мати в рух ішла
У семидесяті ці
І він пішов, не знаючи у бік який іти.
І байдуже – направо чи наліво...
А ти отямилась, як серце заболіло:
«Ой, лишенько, та що ж я наробила?!..»
Як далі склалось в них – не знати до пуття:
Зійшлись вони чи
Мені пощастило бачити його на сцені ще 30-річним, у самому розквіті…
Болеро.
Танцює іспанець.
Ніби рок,
а не танець.
холодні
осінь не гріє
гілля тримає
шкірка ще блискуча гладенька
життя таке тендітне
сіро і сумно
три яблука висять
Всілись якось на траві
Не було там тільки весел
Але поруч солов'ї…
Щебетали і манили…
Сонце липало в очах
І набравшись тої сили
Попросили знімача
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
З Іосіфа Бродського. Венеційські строфи
Сюзанні Зонтаг
І
Мокрі конов’язі пристані. Понурої їздової
грива змахує сутінь, буцім відгонить сон.
Альтові мов, грифи гондол уколисують в різнобої
тишу їй в унісон.
Що наївніший мавр, то чорніша від слів бумага,
і рука, несумісно зі горлечками метка,
прикладає до губ мережива м’ятого в пальцях Яго
кам’яного платка.
II
Площа порожня, набережні відлюдні.
Більше облич на стінах кав’ярні, ніж візаві:
діва в шальварах сама награє на лютні
подібному Мустафі.
О, дев’ятнадцятий вік! О, туга по Сходу! В позі
вигнанця, та на скалі! І біла, мов лейкоцит,
повня в рядках творінь згорілих в туберкульозі
коханців, її співців.
III
Ніччю податись нікуди. Ніяких Дузе, ні арій.
Каблук у самотині простукує діабаз.
Під ліхтарем ваша тінь, як зляканий карбонарій,
сахається і від вас
і видихає пар. Ніччю ми чуємо, максимум,
вогке відлуння: воно обдає теплом
мармурний, гулкий, пустий акваріум
зі запотілим склом.
ІV
В бликах з вікон в каналі непереливки оку –
олія у бронзі рам, кут рояля, слухач.
Ось чого попоймуть, штору запнувши, окунь!
зябру щулячи, лящ!
Від нежданої візії горівіч богині,
що зняла з себе все, обертом голова,
і під’їзди, як піднебіння і зів – в ангіні
лампочок, вимовляють "а".
V
Як тут били хвости! Як тут лящами вились!
В нересті як щораз йшли косяки в овал
дзеркала! Опанчі білий глибокий виріз
як хвилював!
Як сироко – лагуну. Як посеред панелі
тут розкисали сукні та панталони в щі!
Де вони всі наразі – ці маски, полішинелі,
перевертні, плащі?
VI
Так меркнуть люстри в опері; так медузі
вторять, у ніч спадають об’ємами куполи.
Так вужчають вулиці, ніби вугрі, у юзі
до площі, мов камбали.
Так підбирає гребні, тіпаючи куделі
модниць, старий Нерей – донечкам на порі;
кидаючи холонути жовті безплатні перли –
вуличні ліхтарі.
VII
Так вмовкають оркестри. Місто ціпне, назирці
ноті у горню тиш, крівлями горілиць,
і палаци у мряці, ніби пюпітри – зірці
товпляться до зіниць.
Тільки фальцет зори між телеграфних ліній –
де непробудно спить громадянин Пермі.
А вода аплодує їй, і набережна – як иній,
осілий на до-ре-мі.
VIII
І похресник Лоренів, у рвінні ревні
збагрюючи, як за борт, буквиці норовкі,
пнеться смиренно не перегнути в крені
зі випитим узнаки.
Час роздягатись, зняти сукняний панцир,
впасти у ліжко, потемки в нім знайти
плоті гаряче дзеркало, де з амальгами пальцем
ніжність не зіскребти.
------------------------------------
Иосиф Бродский
Венецианские строфы
Сюзанне Зонтаг
I
Мокрая ко'новязь пристани. Понурая ездовая
машет в сумерках гривой, сопротивляясь сну.
Скрипичные грифы го'ндол покачиваются, издавая
вразнобой тишину.
Чем доверчивей мавр, тем чернее от слов бумага,
и рука, дотянуться до горлышка коротка,
прижимает к лицу кружева смятого в пальцах Яго
каменного платка.
II
Площадь пустынна, набережные безлюдны.
Больше лиц на стенах кафе, чем в самом кафе:
дева в шальварах наигрывает на лютне
такому же Мустафе.
О, девятнадцатый век! Тоска по востоку! Поза
изгнанника на скале! И, как лейкоцит в крови,
луна в твореньях певцов, сгоравших от туберкулеза,
писавших, что -- от любви.
III
Ночью здесь делать нечего. Ни нежной Дузе', ни арий.
Одинокий каблук выстукивает диабаз.
Под фонарем ваша тень, как дрогнувший карбонарий,
отшатывается от вас
и выдыхает пар. Ночью мы разговариваем
с собственным эхом; оно обдает теплом
мраморный, гулкий, пустой аквариум
с запотевшим стеклом.
IV
За золотой чешуей всплывших в канале окон -
масло в бронзовых рамах, угол рояля, вещь.
Вот что прячут внутри, штору задернув, окунь!
жаброй хлопая, лещ!
От нечаянной встречи под потолком с богиней,
сбросившей все с себя, кружится голова,
и подъезды, чье небо воспалено ангиной
лампочки, произносят "а".
V
Как здесь били хвостом! Как здесь лещами ви'лись!
Как, вертясь, нерестясь, шли косяком в овал
зеркала! Опанчи белый глубокий вырез
как волновал!
Как сироко - лагуну. Как посреди панели
здесь превращались юбки и панталоны в щи!
Где они все теперь - эти маски, полишинели,
перевертни, плащи?
VI
Так меркнут люстры в опере; так на убыль
к ночи идут в объеме медузами купола.
Так сужается улица, вьющаяся как угорь,
и площадь - как камбала.
Так подбирает гребни, выпавшие из женских
взбитых причесок, для дочерей Нерей,
оставляя нетронутым желтый бесплатный жемчуг
уличных фонарей.
VII
Так смолкают оркестры. Город сродни попытке
воздуха удержать ноту от тишины,
и дворцы стоят, как сдвинутые пюпитры,
плохо освещены.
Только фальцет звезды меж телеграфных линий -
там, где глубоким сном спит гражданин Перми.
Но вода аплодирует, и набережная - как иней,
осевший на до-ре-ми.
VIII
И питомец Лоррена, согнув колено,
спихивая, как за борт, буквы в конец строки,
тщится рассудок предохранить от крена
выпитому вопреки.
Тянет раздеться, скинуть суконный панцирь,
рухнуть в кровать, прижаться к живой кости,
как к горячему зеркалу, с чьей амальгамы пальцем
нежность не соскрести.
1982
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
• Перейти на сторінку •
"З Іосіфа Бродського. Шведська музика"