Є ти, єдиний плоттю,
собою ж – роздвоєний.
Тобі здавалося,
то й не довершив.
Караючи самоє своє,
мов дерева викорінював.
А як дух тікав од тебе,
то наздоганяв його інший.

Яструбом був,
то матері́ синів своїх тобою величали.
Се́стри за мужа тебе обирали
і черне́чим покривалися.

Я ж не коситиму твого
і не ховатимуся у твоєму.

І де б тільки трава наросла
вище дерев твоїх?
Де персти мої о неї порізалися?
А знайду я таки,
аби посміявся ти наді мною
і роздвоєно душу свою
потро́їв.
Бо сила у мене,
а любові покли́калося,
і вона то – не до свого́..

За Четвертим Ра́зом зайшла сестра моя,
(побачмо ж кров на перстах її),
пострічався брат з нею
і каже:
– Біблію вичитуєш…
– А правди не говориш…
Виміряла тоді вона йому відстань
долонею на чолі його
і поклала руку на камінь.
Заговорив той.
А брат онімів.

Не псуй і ти
і п’ятірнею своєю і п’ятою…

10 червня 1993 р., Одеса

Вперше вірш опубліковано у розділі "Поэзия как философия"
часопису "Философская и социологическая мысль"
(№ 7–8, 1994 рік, с. 244–245).