Доріжка срібна морем пролягла
Якраз туди де рідна Україна
До рідного забутого села
До старого поламаного тину
Пройтись би нею до самих воріт
Зайти у хату хоч би на хвилину
В саду вдихнути яблуневий цвіт
А не оцю зоскомлену чужину
Там у садочку соловей співа
Виводить свою пісню про кохання
Але вже стерлись в пам’яті слова
І не поможуть ніякі старання
А що згадаєш? Скільки літ пройшло
Коли орда лиха селом промчала
А їй всього чотирнадцять було…
А нині в очі старість заглядала
Що пам’ятало залякане дівча?
Хіба оту виснажливу дорогу
Та як татарин щось лихе кричав
І спльовував презирливо під ноги?
Не вдарив, ні .Товар, усе-таки.
На їй малій і з крику страшно було.
Пройшли відтоді вже роки роки
А от якраз цього і не забула.
Вночі здригалась, чуючи його
Та і тепер здригається буває
І мріяла як берега того
Її спасення човен досягає
Роки пройшли. І звикла вже, зжилась,
Прийняла віру їхню бусурманську
Хоч у душі тому не піддалась
Та із Христом вела розмови часто
А з ким іще? Навколо чужина
Ну хто тебе почує й зрозуміє?
Чужий народ земля, немов стіна
І навіть вітер по чужому віє
Про вороття й не думала тепер
Куди вертатись ? Там вже теж чужина
Хто її знав, напевно, вже помер
А тут же в неї все-таки дитина.
Але коли вночі немає сну.
Вона на берег на оцей приходить
І дивиться на рідну сторону
І з морем мову рідною заводить.
І сльози виступають на очах .
Від чого, власне, і сама не знає.
Вона ж не теє злякане дівча
І не у нужді віку доживає?
Могла б вернутись , що її трима?
Страх, що ніхто вже їй там не зрадіє?
І тут чогось незнаного нема,
І там його вернуть нема надії.
Полишила далекі береги ,
До інших досі так і не пристала.
І щось пече від туги чи жаги,
Вогнем нерозуміння душу палить.
І наче тягне щось її туди,
А інше щось незриме не пускає.
Як, на воді лишаючи сліди,
Нещасне серце сумнівом стискає.
І дивиться заплакала вона
На тую срібну по воді дорогу.
Її біда , її вина – не зна,
Бо то усе відоме лише Богу.