- Дідуню, глянь - он зірочка упала!
Чому вона так швидко догора ?
А нам сусідська дівчинка казала,
Що то, як хтось у світі помира,
Його душа возноситься на небо.
Його ж зоря згорає в вишині.
Дідусю, от спитати хочу в тебе;
Чи то все, може, вигадки, чи ні?
- Ти знаєш чи то правда, чи неправда
Ніхто у світі, мабуть, і не зна.
Я сам би теє знати був би радий.
Хоч чув, що є історія одна.
Жили колись закохані на світі.
Де саме? Я не відаю того.
Ні дня порізно не могли прожити,
Аж сяяли від почуття свого.
Ходили разом, разом щось робили
І люди чудувалися із них.
Ті заздрили, а ті – боготворили,
А дехто часом піднімав на сміх.
Але вони уваги не звертали,
Жили собі у світі своєму
І просто один одного кохали
Та не шукали відповідь «чому?»
Здавалось, все у них іде, як треба.
Сіяло сонце їм у вишині,
Сміялося до них блакитне небо .
Чого іще потрібно? Так же ні!
В невдалий час, напевно, народились ,
Чи просто так вже у житті зійшлось.
Орда ворожа раптом нагодилась,
В блакитне небо вороння знялось.
Ввірвалися в село посеред днини
І чорним димом ізійшло воно.
Кому в’язали руки поза спини,
Кого рубали. Кров, немов вино
П’янила лютих усе більше й більше.
Вбивали всіх, хто опір їм чинив
І від того ставали ще лютіші.
І хлопець, що кохану боронив,
Упав, проткнутий
в серце гострим списом,
Залився кров’ю в неї на очах,
А вороги за неї узялися,
Сирицю в’яжуть на тонких руках.
Вона ж від нього очі не відводить,
Немов то в’яжуть не її зовсі́м.
Їй все рівно́ - неволя чи свобода,
Для неї щастя лише поряд з ним.
І розійшлися їх шляхи – дороги.
Її погнали у далекий край,
Де інші люди, зовсім інші боги,
Його ж душа потрапила у рай.
Ну звісно ж, був іще зовсім невинний
Та і помер, як воїн, у бою .
Такі не тільки можуть, а й повинні
По смерті опинятися в раю.
Говорять, рай - найкраще місце в світі,
Ніхто звідтіль не хоче повертать.
Душа людська там може вічно жити
І вічно вічне щастя відчувать.
Душа хлопчини втрапила до раю
Та не пізнала щастя ні на мить,
Бо не змогла знайти у тому краї
Того, за ким вона весь час болить…
А на землі страждала на чужині
Її душа. Хоч теж, як у раю
Жила в гаремі. Сохла по хлопчині
Не розділивши з ним любов свою.
І бачить Бог – нерадісно у раї.
Не всі щасливі. Щось таки не так.
Спустився подивитися. Питає:
«Щось сталось?» І сказав йому юнак:
«Не хочу, Боже, я оцього раю.
Для мене рай, як мила поряд є.
Без неї щастя я не відчуваю.
Зміни, благаю, рішення своє.
Пусти мене до милої моєї .
Хай як завгодно, аби поряд буть ,
Аби ізнов торкатися до неї
Коханий голос хоч ізрідка чуть».
Побачив Бог, як дві душі страждають
І мовив гучно: « Хай і буде так!
Нехай душа на землю повертає!»
І не устиг промовити це, як
Душа по небу зіркою промчала,
Лишила в небі ледь помітний слід
І у садочку квіткою упала,
Розцвів до того невідомий цвіт.
А вранці вийшла у садок дівчина
І бачить квітку дивної краси.
Неначе зірка в цих проклятих стінах!
Які вітри і звідки занесли?
Уперше, мабуть, дівчина всміхнулась,
Схилилася над квіткою тою́,
Рукою ніжно пелюсток торкнулась,
Уклавши в це усю любов свою.
І дрібно-дрібно квітка затремтіла
Коли сльоза скотилася по ній.
Мабуть, у чомусь звіритись хотіла
Та Бог не дав того зробити їй.
Дівчи́на довго квіткой милувалась
І не могла свій погляд відірвать.
Гадала все: ну як же вона звалась?
Та й вирішила зіркою назвать.
З тих пір ця квітка айстрою зоветься,
Що по латині «зірка» означа.
А по велінню Божому ведеться,
Якщо в раю хтось щастя не стріча
І за землею чи за кимсь сумує,
Кого полишив на Землі оцій,
Нехай у раї часу не марнує,
А краще мчить крізь холод світовий
Туди, де хоче щастя своє стріти,
Яскравим світом в небі спалахне,
А потім перетвориться на квітку.
Звичайне диво, але неземне.