Дерев’яні підошви
лунко стукали в брук
По змордованій часом
старій римській дорозі .
Два супутники часто
озирались в тривозі,
Боячись, щоб сторожі
не потрапить до рук .
Один зовсім ще юний,
ледве вуса пробились,
Другий вже сивочолий
трохи зігнутий дід.
Ледь рожевим узявся
вже тьм’яніючий схід,
Хоча зорі услід їм
в усі очі дивились.
Ще околиці спали
і дорога пуста
Подорожніх стрічала
лише шурхотом вітру
У росою умитих
густих травах і квітах,
В котрий раз виглядала,
як на сході світа.
В прохолоді ранковій
веселіше іти,
Але двом подорожнім
у цей час не до того,
Їм хотілося швидше
подолати дорогу
І тіла свої, й душі
від розправи спасти.
Молодий йшов би швидше
та дививсь на старого,
Що, здавалось, чим далі,
тим повільніше брів.
Та, мабуть, підганяти
того чомусь не смів,
Лиш, як міг, недвозначно
поглядав все на нього.
А в старого все більше
сумнів душу терзав.
Там, у місті, здавалось,
все було зрозуміло:
Свого вчителя учні
врятувати хотіли
І умовили, аби
він найшвидше втікав.
Бо ж хто ще, окрім нього
слово Боже посіє?
Хто відкриє незрячим
їхні очі на світ?
Хто поможе знайти
їм на питання отвіт?
Ніхто краще від нього
це зробить не зуміє.
Він піддався вмовлянням,
бо у сумнівах був,
Бачив лютого Звіра
нездоланної сили
І, забувши про душу,
він послухався тіла.
А тепер на дорозі,
мов докори відчув.
Тож, зовсім не від втоми
він сповільнював кроки
І зовсім не від страху
озирався назад.
Він в душі намагався
навести своїй лад.
Поки ще сумнівався.
Аж зі східного боку
Раптом випливло сяйво
і до них попливло.
Старі очі у сяйві
вздріли постать знайому:
Йшов Христос по дорозі,
плащаниця на ньому,
Йшов, хоч стукоту кроків
чути їм не було.
Ледь зустрічного взнавши,
старий зовсім спинився,
Хоч супутник не бачив
того всього й не чув
Та ні слова не мовив,
ледь помітно зітхнув.
А старий все дивився
та, здавалось, молився,
А тоді на коліна
на дорозі упав.
І закапали сльози
на бруківку розбиту,
Вітер шляхом розносив
слова його молитви,
Чиїсь ноги, здавалось,
міцно він обіймав.
Крізь молитви і сльози
з уст питання зірвалось
Нелегке у старого:
«Куди, Господи, йдеш?»
І душа з нетерпінням
його відповідь жде,
Про яку вже, напевно
і сама здогадалась.
Тихий голос журливий
до старого донісся:
«Раз народ ти мій кинув,
я до Риму іду
Для розп’яття нового!»
Не лишилося й сліду
Від непевності в того.
Він на ноги підвівся,
Щось таке незбориме
засіяло в очах,
Наче інша людина
на дорозі постала.
І самі уже ноги
в Рим його повертали,
У душі подолавши
і зневіру, і страх.
Як Христос не злякався,
віддав тіло на муки,
Аби Господа слово
донести до людей,
Він готовий прийняти,
навіть, сотню смертей
І не вирветься з нього,
крім молитви, ні звуку.