 ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
 ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯАвторський рейтинг від 5,25 (вірші)
    2025.10.30
    21:33
    Знімаєш чорні окуляри
І дивишся на сонце так,
Немов на лицаря Каяли,
Що подає таємний знак.
Дивитися у вічі правді,
У вічі істині сумній,
Мов пережити час розправи,
І дивишся на сонце так,
Немов на лицаря Каяли,
Що подає таємний знак.
Дивитися у вічі правді,
У вічі істині сумній,
Мов пережити час розправи,
    2025.10.30
    20:00
    А знаєте, - то вже Петро озвавсь, -
Я ж у Котельві був тамтого року,
Як москалі упхались з того боку
І Ромодан нас облягати взявсь.
Про те Мирон словечком лиш згадав,
Мені б хотілось більше розказати,
Як боронились ми від супостата,
Як Ромодан від
Я ж у Котельві був тамтого року,
Як москалі упхались з того боку
І Ромодан нас облягати взявсь.
Про те Мирон словечком лиш згадав,
Мені б хотілось більше розказати,
Як боронились ми від супостата,
Як Ромодан від
    2025.10.30
    18:21
    Землетруси,  повені,  цунамі,
Ще дощів кислотних дикі танці...
Це земля здригається під нами,
Атмосфера з нею в резонансі.
Смог і смерчі, різні катастрофи –
Вдосталь уже знаків Провидіння.
Руйнуватиме свій Світ допоки
Ще дощів кислотних дикі танці...
Це земля здригається під нами,
Атмосфера з нею в резонансі.
Смог і смерчі, різні катастрофи –
Вдосталь уже знаків Провидіння.
Руйнуватиме свій Світ допоки
    2025.10.30
    11:18
    Люблю, коли біцухами натягую футболку,
Іду, такий, по вулиці — знімаю собі тьолку.
Іду, такий, по вулиці — знімаю собі тьолку.
    2025.10.30
    10:52
    «На вікні свіча миготіла»…
Мати дитинча мовчки їла,
їла-доїдала.
Смачно чи не смачно було,
але всі про те вже забули.
Україна салом заросла!
Пнеться в матки пузо вгору
Мати дитинча мовчки їла,
їла-доїдала.
Смачно чи не смачно було,
але всі про те вже забули.
Україна салом заросла!
Пнеться в матки пузо вгору
    2025.10.30
    10:03
    Мені би трішечки б тепла
Твоїх очей і губ, не проти?
І ти щоб пахла і цвіла…
Дай Боже, знати
До суботи…
Мені би спокою… мені б…
І бажано, щоб без сюрпризів
Твоїх очей і губ, не проти?
І ти щоб пахла і цвіла…
Дай Боже, знати
До суботи…
Мені би спокою… мені б…
І бажано, щоб без сюрпризів
    2025.10.29
    22:28
    Не вслухаюсь в гамір дітвори,
у гомінкі перепалки дорослих,
а от пронизливі надривні
зойки амбулансів тривожать серце,
і на їхній одчайдушний клич
пошепки Всевишнього прошу,
щоб швидше добрались до мети,
і потерпілого вдалося врятувати.
у гомінкі перепалки дорослих,
а от пронизливі надривні
зойки амбулансів тривожать серце,
і на їхній одчайдушний клич
пошепки Всевишнього прошу,
щоб швидше добрались до мети,
і потерпілого вдалося врятувати.
    2025.10.29
    21:47
    Старий зруйнований парк
ніби після запеклого бою.
Старі атракціони й будівлі
зносять, утворюючи пустку,
яку нічим заповнити,
яка волає до нас усіх,
яка ставить питання,
на які неможливо відповісти,
ніби після запеклого бою.
Старі атракціони й будівлі
зносять, утворюючи пустку,
яку нічим заповнити,
яка волає до нас усіх,
яка ставить питання,
на які неможливо відповісти,
    2025.10.29
    18:32
    Вже гарненькі дівчатка у ліжку, мабуть
Вітці сього міста намагаються, жмуть
Щоб коня Пола Ревіра реінкарнуть
А містечку – чого нервувати
Душа Бели Стар поглум передає
Єзавелі-черниці й та шалено плете
Півперуку для Різника-Джека що є
Вітці сього міста намагаються, жмуть
Щоб коня Пола Ревіра реінкарнуть
А містечку – чого нервувати
Душа Бели Стар поглум передає
Єзавелі-черниці й та шалено плете
Півперуку для Різника-Джека що є
    2025.10.29
    17:54
    Народжуються десь, а може поруч,
Цнотливі та незаймані слова.
Та де шукати? Спереду, праворуч?
Як завжди таємниця вікова.
Промовить хто, почуєш їх від кого?
Як лине недоторкана трава
До сонця. Так торуємо дорогу
До тих, хто має справжні почуття,
Цнотливі та незаймані слова.
Та де шукати? Спереду, праворуч?
Як завжди таємниця вікова.
Промовить хто, почуєш їх від кого?
Як лине недоторкана трава
До сонця. Так торуємо дорогу
До тих, хто має справжні почуття,
    2025.10.29
    13:15
    А для мене негода - вона у замащених берцях 
Об окопної глини тягучу і ржаву багнюку.
То не дощ, що мені цілу ніч підвіконнями стукав.
Дощ - це там, де солдату на плечі натомлені ллється.
Де тяжіє розгрузка, де мокрі несушені ноги,
Де гарячого чаю
Об окопної глини тягучу і ржаву багнюку.
То не дощ, що мені цілу ніч підвіконнями стукав.
Дощ - це там, де солдату на плечі натомлені ллється.
Де тяжіє розгрузка, де мокрі несушені ноги,
Де гарячого чаю
    2025.10.29
    11:51
    Іржа в іржі не іржавіє…
Вода з водою все це бачить.
Тому, хто бачити не вміє
Навряд чи Видиво пробачить.
Надія, все ж, оптомістична:
Є інші видиви: калюжі…
Ну а якщо ви симпатичні —
Вам поталанило предуже…
Вода з водою все це бачить.
Тому, хто бачити не вміє
Навряд чи Видиво пробачить.
Надія, все ж, оптомістична:
Є інші видиви: калюжі…
Ну а якщо ви симпатичні —
Вам поталанило предуже…
    2025.10.29
    06:04
    Пообіді в гастрономі 
Я зустрів сусідку Тому
З імпозантним чоловіком
Одного зі мною віку.
Він всміхався без упину
І все гладив Томи спину,
Поки та не захотіла
Від руки звільнити тіло,
Я зустрів сусідку Тому
З імпозантним чоловіком
Одного зі мною віку.
Він всміхався без упину
І все гладив Томи спину,
Поки та не захотіла
Від руки звільнити тіло,
    2025.10.28
    22:03
    Вогненні мечі - це основа закону. 
Ми перед мечами присягу даєм.
Вогненні мечі, як таємні ікони,
Які кровоточать у полі знамен.
Вогненні мечі у танку хаотичнім,
У щільному колі хоругв і списів.
Вогненні мечі в нетривалім затишші,
Ми перед мечами присягу даєм.
Вогненні мечі, як таємні ікони,
Які кровоточать у полі знамен.
Вогненні мечі у танку хаотичнім,
У щільному колі хоругв і списів.
Вогненні мечі в нетривалім затишші,
    2025.10.28
    16:14
    Безліч творчих людей 
Тут приймали за честь
Набувати ідей
В центрі всіх перехресть,
В місті цім, де стою.
Тож вкладав свій талант
І амбітність свою
Генерал, музикант,
Тут приймали за честь
Набувати ідей
В центрі всіх перехресть,
В місті цім, де стою.
Тож вкладав свій талант
І амбітність свою
Генерал, музикант,
    2025.10.28
    12:32
    Він міг розрізнити сміттєві контейнери за запахом. 
Пам’ятав господарів, які викидали в них сміття. 
Промишляв на скляній тарі та макулатурі.
Якщо везло знайти пристойні ношені речі,
здавав по п’ять гривен Вірці – 
стерві у дві точки: на барахолці
і
    
Останні надходження:  7 дн | 30 дн | ...Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
 Нові автори (Поезія):
 Нові автори (Поезія): 
    2025.10.29
    2025.10.27
    2025.10.20
    2025.10.01
    2025.09.04
    2025.08.31
    2025.08.13
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
 
Автори /
  Євген Федчук (1960) /
    Вірші
  
  
Легенда про ковилу
  
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про ковилу
Мурза Авгул багатий, далебі
І у орді людина не остання,
Привіз красуню-дівчину собі
З країн південних неймовірно дальніх,
Він був далеко вже не молодий,
Коли зустрів у Кафі полонянку
І щось в своєму серці розбудив
Звичайного, здавалося би, ранку,
Його вразила навіть не краса,
Не її очі, як бездонне небо,
Не довга, чорна і густа коса,
Не стан дівочий, наче біла лебідь,
А та її дитяча простота
І та наївність, що в очах світилась,
І посмішка грайлива на вустах
Яка і у неволі не змінилась
Не торгувався, зразу заплатив
Ту ціну, що купці йому назвали
І полонянку в дім у свій привів.
Вона весь час його про щось питала
Він по-турецьки трохи говорив
Вона татарську трохи розуміла
Що словом, що на мигах пояснив.
А їй бач до усього було діло.
Для нього ж радість голос її чуть,
Всі ладен забаганки вдовольнити.
Не пожалів грошей аби вдягнуть,
Прикраси найдорожчі їй купити.
Вона ж раділа тому, як дитя
І перед ним обнови приміряла.
А в ньому забуяли почуття,
Яких душа давно уже не знала.
Та ось зібрався він в свої степи,
Кохану також забира з собою.
Що міг – продав, що треба – накупив,
Пора вертатись в володіння сво́ї.
Вона ж пита, хоч плутає в словах:
-А що це степ? А як вам там живеться?
Чи та ж погода, що й моїх краях?
Що там росте? Як річка ваша зветься?
А як почула, що бува зима
І сніг пухкий всю землю укриває,
Аж застрибала: - А у нас нема!
А що це сніг!Я бачити бажаю!
- Прийде зима і ти побачиш сніг,
А зараз літо тільки почалося.
- Я хочу сніг! - замовк дівочий сміх,
Струхнула непокірливим волоссям
Ще й тупнула ногою, як дитя,
Яке у батька іграшку прохає,
Він ладен був віддати їй життя,
Але над снігом влади він не має,
Вона ж і спати хмурою лягла.
Авгул Аллаху усю ніч молився,
Щоби вона весела знов була
І степ навколо за цю ніч змінився,
Лише під ранок він заснути зміг,
Та, все рівно, тривожно йому спиться.
Прокинувсь від дзвінкого її: «Сніг!»
Спочатку думав, що то йому сниться .
Але на степ поглянув – обімлів:
Також зроду-віку ще не бачив:
За ніч одну степ зовсім побілів
Легким пухнатим снігом вкритий наче.
Приглянувся – звичайна ковила
За ніч усе навколо білим вкрила.
Але ж вона раніше не цвіла?!
Якщо й цвіла, то аж ніяк не білим!?
Поглянув на кохану, а вона
Від щастя засвітилася неначе.
Над степом її сміх дзвінкий лунав
І, наче і кізка, ковилою скаче.
Возніс тоді старий Авгул хвалу,
Бо то Аллах почув його прохання
І зацвісти примусив ковилу -
Знак ніжного останнього кохання.
З тих пір завжди наприкінці весни
Степ білим цвітом ковила вкриває,
Дивлюсь і наче бачу: ось вони
Із цвітом ковиловим оживають.
І у орді людина не остання,
Привіз красуню-дівчину собі
З країн південних неймовірно дальніх,
Він був далеко вже не молодий,
Коли зустрів у Кафі полонянку
І щось в своєму серці розбудив
Звичайного, здавалося би, ранку,
Його вразила навіть не краса,
Не її очі, як бездонне небо,
Не довга, чорна і густа коса,
Не стан дівочий, наче біла лебідь,
А та її дитяча простота
І та наївність, що в очах світилась,
І посмішка грайлива на вустах
Яка і у неволі не змінилась
Не торгувався, зразу заплатив
Ту ціну, що купці йому назвали
І полонянку в дім у свій привів.
Вона весь час його про щось питала
Він по-турецьки трохи говорив
Вона татарську трохи розуміла
Що словом, що на мигах пояснив.
А їй бач до усього було діло.
Для нього ж радість голос її чуть,
Всі ладен забаганки вдовольнити.
Не пожалів грошей аби вдягнуть,
Прикраси найдорожчі їй купити.
Вона ж раділа тому, як дитя
І перед ним обнови приміряла.
А в ньому забуяли почуття,
Яких душа давно уже не знала.
Та ось зібрався він в свої степи,
Кохану також забира з собою.
Що міг – продав, що треба – накупив,
Пора вертатись в володіння сво́ї.
Вона ж пита, хоч плутає в словах:
-А що це степ? А як вам там живеться?
Чи та ж погода, що й моїх краях?
Що там росте? Як річка ваша зветься?
А як почула, що бува зима
І сніг пухкий всю землю укриває,
Аж застрибала: - А у нас нема!
А що це сніг!Я бачити бажаю!
- Прийде зима і ти побачиш сніг,
А зараз літо тільки почалося.
- Я хочу сніг! - замовк дівочий сміх,
Струхнула непокірливим волоссям
Ще й тупнула ногою, як дитя,
Яке у батька іграшку прохає,
Він ладен був віддати їй життя,
Але над снігом влади він не має,
Вона ж і спати хмурою лягла.
Авгул Аллаху усю ніч молився,
Щоби вона весела знов була
І степ навколо за цю ніч змінився,
Лише під ранок він заснути зміг,
Та, все рівно, тривожно йому спиться.
Прокинувсь від дзвінкого її: «Сніг!»
Спочатку думав, що то йому сниться .
Але на степ поглянув – обімлів:
Також зроду-віку ще не бачив:
За ніч одну степ зовсім побілів
Легким пухнатим снігом вкритий наче.
Приглянувся – звичайна ковила
За ніч усе навколо білим вкрила.
Але ж вона раніше не цвіла?!
Якщо й цвіла, то аж ніяк не білим!?
Поглянув на кохану, а вона
Від щастя засвітилася неначе.
Над степом її сміх дзвінкий лунав
І, наче і кізка, ковилою скаче.
Возніс тоді старий Авгул хвалу,
Бо то Аллах почув його прохання
І зацвісти примусив ковилу -
Знак ніжного останнього кохання.
З тих пір завжди наприкінці весни
Степ білим цвітом ковила вкриває,
Дивлюсь і наче бачу: ось вони
Із цвітом ковиловим оживають.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію 
 



