Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.05.03
15:04
Отих думок розпалене багаття
Гарячим подихом до нього вилось.
Бентежило в душі табу сум'яттям,
Крутилась курява від вітровію.
- Торкнутися б жаринкою любові,
Теплом, щоб висушити сліз утому,
І не завдати порухами болю,
Гарячим подихом до нього вилось.
Бентежило в душі табу сум'яттям,
Крутилась курява від вітровію.
- Торкнутися б жаринкою любові,
Теплом, щоб висушити сліз утому,
І не завдати порухами болю,
2026.05.03
14:44
Хитрим, кажуть, свого часу був Павло Тетеря.
Обідає в Чигирині, Варшаві – вечеря.
Вмів не тільки послужити, але й прислужитись.
Ще й на тому, зрозуміло, добряче нажитись.
Наче, в‘юн на сковорідці Павло той крутився,
Але ні з чим в результаті, усе ж о
Обідає в Чигирині, Варшаві – вечеря.
Вмів не тільки послужити, але й прислужитись.
Ще й на тому, зрозуміло, добряче нажитись.
Наче, в‘юн на сковорідці Павло той крутився,
Але ні з чим в результаті, усе ж о
2026.05.03
13:26
Здається, холод - назавжди...
Лишається себе картати
За невідвідані пенати,
Забуті краплі теплоти.
Пишу проникливі листи -
Цього для щастя малувато!
Здається, холод - назавжди...
Лишається себе картати
За невідвідані пенати,
Забуті краплі теплоти.
Пишу проникливі листи -
Цього для щастя малувато!
Здається, холод - назавжди...
2026.05.03
13:01
В котрімсь містечку раннього ранку
Сидів Бааль Шем Тов і крізь кільця диму
Раз по раз вдивлявся в перехожих.
«Хто це за один, що немовби
У ворота Небес задумав увійти?»-
Питає раббі в учня.
«Той, що шкарпетки шиє.
Він так щодня простує в синагогу
Сидів Бааль Шем Тов і крізь кільця диму
Раз по раз вдивлявся в перехожих.
«Хто це за один, що немовби
У ворота Небес задумав увійти?»-
Питає раббі в учня.
«Той, що шкарпетки шиє.
Він так щодня простує в синагогу
2026.05.03
11:10
Мріями не ходиться — ними літається.
Вони займають простір невагомості,
де речі були розкладені по місцях.
Лад не наводиться, і подовгу там ніхто
не затримується.
Місія з поверненням –
в оточенні плазми спротиву.
Назад не приймають без ризику згор
Вони займають простір невагомості,
де речі були розкладені по місцях.
Лад не наводиться, і подовгу там ніхто
не затримується.
Місія з поверненням –
в оточенні плазми спротиву.
Назад не приймають без ризику згор
2026.05.03
10:42
Озираюсь на прожиті роки:
Було вдосталь і грошей, і слави.
Та, до фінішу наближаючись,
Розгубив все, наліво й направо.
Піддавався спокусам неправедним,
Все хотілось чогось, іще кращого,
Чогось більшого, чогось солодшого,
Було вдосталь і грошей, і слави.
Та, до фінішу наближаючись,
Розгубив все, наліво й направо.
Піддавався спокусам неправедним,
Все хотілось чогось, іще кращого,
Чогось більшого, чогось солодшого,
2026.05.03
10:31
Япа-тапа та-па
Япа-тапа чі-па
О хей-о, о хей-да
Тапа-хей-хей-да
Рікі-тата ті-да
Ха, ха, ха, ха, ха, ха
Ей
Япа-тапа чі-па
О хей-о, о хей-да
Тапа-хей-хей-да
Рікі-тата ті-да
Ха, ха, ха, ха, ха, ха
Ей
2026.05.03
09:50
звернення поета України
до суспільства планети Земля)
Ти споглядаєш, як убивця
вже п’ятий рік дітей вбиває,
як смерть регоче білолиця,
як шлях убивцю прокладає.
Війна для тебе – телепоказ
до суспільства планети Земля)
Ти споглядаєш, як убивця
вже п’ятий рік дітей вбиває,
як смерть регоче білолиця,
як шлях убивцю прокладає.
Війна для тебе – телепоказ
2026.05.03
09:43
Щотижня складає сонети,
заупокійні куплети -
чергові «останні ноти»:
могильні плити, скорботи…
Вилизує наївних метрів -
живих і мертвих,
щоб стати членом й лавреатом,
заупокійні куплети -
чергові «останні ноти»:
могильні плити, скорботи…
Вилизує наївних метрів -
живих і мертвих,
щоб стати членом й лавреатом,
2026.05.03
08:49
Ти там, де обіцяє Бог блаженство,
немає: болю, горя і пітьми,
облуди, зради і жалоби ремства,
зміїної спокуси сатани.
Де зорі пестять вічності простори,
чумацьким шляхом ходить вітровій.
Гойдає тиша спокій, наче море
папірусні кораблики надій.
немає: болю, горя і пітьми,
облуди, зради і жалоби ремства,
зміїної спокуси сатани.
Де зорі пестять вічності простори,
чумацьким шляхом ходить вітровій.
Гойдає тиша спокій, наче море
папірусні кораблики надій.
2026.05.03
07:12
То замру, неначе тиша,
То, як вітер, засвищу, -
То писати геть полишу,
То щодня беру й пишу.
То бажаю розказати
Ким я є та звідкіля, -
То змовкаю винувато,
Мов повільна течія.
То, як вітер, засвищу, -
То писати геть полишу,
То щодня беру й пишу.
То бажаю розказати
Ким я є та звідкіля, -
То змовкаю винувато,
Мов повільна течія.
2026.05.02
23:45
Я, як Антоніо Бандерас
Хотів тебе іще й іще раз.
Та ти сказала: скільки можна?
Сьогодні ж піст іще, безбожник!
Хотів тебе іще й іще раз.
Та ти сказала: скільки можна?
Сьогодні ж піст іще, безбожник!
2026.05.02
20:57
я дійсно знаю
про сніги
про відчуття відлиги
подячний сонцю
що колись
зринає з-поза криги
у цім нема фальшивих нот
мій пульс ритмічний рівний
про сніги
про відчуття відлиги
подячний сонцю
що колись
зринає з-поза криги
у цім нема фальшивих нот
мій пульс ритмічний рівний
2026.05.02
16:50
назбирав доріг
осінній день
у торбину виткану
зірками
не забрав мене
туди лишень
де міняють
серця стук
осінній день
у торбину виткану
зірками
не забрав мене
туди лишень
де міняють
серця стук
2026.05.02
15:48
Каравул! Знову цей поет Куриловський помирає у своєму вірші! Скільки можна це терпіти? А можливо, цього разу і справді помре? Якщо так, то я вже написав рекомендацію до Вищого Суду, після якої цей вторинний поет НАВРЯД ЧИ потрапить до Раю! Я вважаю, що та
2026.05.02
15:36
Явдохи де?...
Кругом самі Ельвіри!
Вони вже скрізь в прозорих гніздах Акви,
Ховають згенеровані клавіри
Під пильним гострим оком Бодгісаттви.
А Тростянець? А Рахів? А трембіти?
Яку хустинку загубили в горах?
Хто віднайде її під проводом освіти ,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Кругом самі Ельвіри!
Вони вже скрізь в прозорих гніздах Акви,
Ховають згенеровані клавіри
Під пильним гострим оком Бодгісаттви.
А Тростянець? А Рахів? А трембіти?
Яку хустинку загубили в горах?
Хто віднайде її під проводом освіти ,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.29
2026.04.23
2026.04.22
2026.04.18
2026.04.14
2026.04.02
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про тополю
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про тополю
Стоїть тополя одна у полі,
Посеред степу понад шляхом.
Одна у полі – що то за доля?
Ні деревинки ж ніде кругом.
Мав сотник дочку – красуню Галю,
Висока, ставна. На все село,
На всю округу, а, може, й далі
Гарніше неї та не було.
Зелені очі та й чорні брови.
Бува, як гляне з – під отих брів,
То парубійко умить готовий
Хоч на край світу без зайвих слів.
Але ж і горда була козачка,
Чим серце краяла парубкам.
І слово мовить вона, неначе
То нагорода, та ще й яка.
Чимало хлопців за нею мліли,
Але такою уже була,
Як не старались, як не хотіли –
Нікому серце не віддала.
Хоч ні, Микола їй був до серця,
Теж не останній в селі козак.
Був до роботи та і до герцю
Чи не найкращий в селі мастак.
А сам же видний, а сам же гарний,
Блакитні очі та чорний чуб.
Якій завгодно такий до пари
І то за радість з ним взяти шлюб.
Усі дівчата навколо вились,
Та він їх, наче, й не помічав.
Для нього Галя була лиш мила
До її хати він учащав.
Вона ж, хоч хлопцю була і рада,
Та зверхньо завжди себе вела:
Не посміхнеться та не пригладить.
Хоч і хотіла, хоч і могла.
Таке вже гордість робила з нею.
Чого хотіла – не зна й сама.
З відкритим серцем він йде до неї,
Вона ж закритим своє трима.
Якось він каже: - Що хочеш, люба?
Я задля тебе зроблю усе!
Вона ж, як завжди, копилить губи
Та і говорить: - Як принесеш
Такі ж сережки, як має пані
Полковничиха , то я тобі
Дозволю щічки мої рум’яні
Поцілувати. І той побіг
Швиденько свого коня сідлати.
На нього скочив і десь помчав.
Мабуть, сережки такі шукати.
Та все немає, немов пропав.
День не приходить другий не їде.
Сидить дівчина, в вікно глядить.
Вже і жалкує, та дітись ніде.
Сама ж і винна. Та що робить?
Аж бачить – хлопець конем вертає.
Зраділа дуже. Але сидить
І свою радість в собі ховає,
Бо її гордість їй так велить.
Примчав Микола, забіг у хату:
- Тримай, кохана! Таки дістав!
Дозволь же в щічку поцілувати!?
За руку навіть її узяв.
Вона ж ізнову копилить губи:
- Сережки гарні, та мало їх
Аби могла я дозволить, любий
Тобі торкатись до щік моїх.
Й сама не знає, як то виходить
І хоче, щоб він поцілував,
Та все щось плута, та варить воду:
- Я хочу, щоб ти мені дістав
Такеє ж плаття, як в дочки хана
З Бахчисараю. І вже тоді,
Як ти для мене його дістанеш,
Дозволю справді – таки тобі
Поцілувати мене у щічку…
Схопивсь Микола і на коня,
Помчався птахом ген через річку,
Його і річка не зупиня.
Помчав і, наче, у воду канув,
Немає тиждень, немає два.
Щодень виходить вона на ганок,
Вже й пожаліла за ті слова.
Проходить місяць – нема Миколи,
Вже й на воротах стоїть вона
Та промовляє, що більш ніколи
Вона не буде така дурна.
Не буде милим так потурати.
Хай лиш приїде, вона його
Уже нікуди не пустить з хати
Та й обцілує сама всього.
Аж якось бачить: кінь за рікою.
Хтось їде степом, не їде – мчить,
Іще здалеку маха рукою.
О, довгожданна щаслива мить!
Кінь сизим птахом злетів до ганку,
Микола в ноги дівчині впав:
- Згадай – но, мила, про обіцянку!?
Я тобі плаття – таки дістав!
Козаки саме похід збирали
До хана в гості в Бахчисарай,
Мене з собою також узя́ли.
Я саме звідти. Ось на, тримай!
Дає, їй плаття, та таке гарне.
Яких ні в кого, мабуть, нема,
Але подяки чекає марно,
Знов її гордість дурна трима.
Сама не хоче – копилить губи
І каже: - От би мені дістав
Султанші перстень. Тоді би, любий,
Мене вже точно поцілував.
Поглянув хлопець на неї горду
Всміхнувсь, нічого їй не сказав.
Та за ворота коня виводить,
Сів, ще раз глянув і геть помчав.
І знов від нього немає звістки,
Куди подався – ніхто не зна.
А їй ні пити , а їй ні їсти,
А їй ні спати. Чека вона.
На ганок вийде, то на ворота,
А то у поле аж за село.
А із очей їй все сльози котять,
Мов змити хочуть все її зло.
Вона виходить та виглядає.
Стоїть край шляху, себе кляне,
То плаття гарне своє вдягає,
А то сережки, бува, вдягне.
Стоїть сердешна до ночі часом
Не зійде з місця, не ворухне.
Де її любий? Де її красень?
Чи не проїде, не промине?
Отак стояла, отак чекала,
Не дочекалась…Пройшли роки
І понад шляхом тополя стала.
Здалеку профіль її стрункий
Побачить можна. Стоїть все горда
Та виглядає – не зна чого.
Часи повз неї летять – проходять,
Але ні звістки, а ні його.
Де він поїхав? Де він подався?
Чи, може, кинув її навік?
Чи десь у краї чужім зостався?
Чи, може, смертю в бою поліг7
Вона чекає й чекати буде
Сама цю карту взяла собі.
Не будьте горді занадто, люди,
Щоб не жаліти, так не робіть.
Посеред степу понад шляхом.
Одна у полі – що то за доля?
Ні деревинки ж ніде кругом.
Мав сотник дочку – красуню Галю,
Висока, ставна. На все село,
На всю округу, а, може, й далі
Гарніше неї та не було.
Зелені очі та й чорні брови.
Бува, як гляне з – під отих брів,
То парубійко умить готовий
Хоч на край світу без зайвих слів.
Але ж і горда була козачка,
Чим серце краяла парубкам.
І слово мовить вона, неначе
То нагорода, та ще й яка.
Чимало хлопців за нею мліли,
Але такою уже була,
Як не старались, як не хотіли –
Нікому серце не віддала.
Хоч ні, Микола їй був до серця,
Теж не останній в селі козак.
Був до роботи та і до герцю
Чи не найкращий в селі мастак.
А сам же видний, а сам же гарний,
Блакитні очі та чорний чуб.
Якій завгодно такий до пари
І то за радість з ним взяти шлюб.
Усі дівчата навколо вились,
Та він їх, наче, й не помічав.
Для нього Галя була лиш мила
До її хати він учащав.
Вона ж, хоч хлопцю була і рада,
Та зверхньо завжди себе вела:
Не посміхнеться та не пригладить.
Хоч і хотіла, хоч і могла.
Таке вже гордість робила з нею.
Чого хотіла – не зна й сама.
З відкритим серцем він йде до неї,
Вона ж закритим своє трима.
Якось він каже: - Що хочеш, люба?
Я задля тебе зроблю усе!
Вона ж, як завжди, копилить губи
Та і говорить: - Як принесеш
Такі ж сережки, як має пані
Полковничиха , то я тобі
Дозволю щічки мої рум’яні
Поцілувати. І той побіг
Швиденько свого коня сідлати.
На нього скочив і десь помчав.
Мабуть, сережки такі шукати.
Та все немає, немов пропав.
День не приходить другий не їде.
Сидить дівчина, в вікно глядить.
Вже і жалкує, та дітись ніде.
Сама ж і винна. Та що робить?
Аж бачить – хлопець конем вертає.
Зраділа дуже. Але сидить
І свою радість в собі ховає,
Бо її гордість їй так велить.
Примчав Микола, забіг у хату:
- Тримай, кохана! Таки дістав!
Дозволь же в щічку поцілувати!?
За руку навіть її узяв.
Вона ж ізнову копилить губи:
- Сережки гарні, та мало їх
Аби могла я дозволить, любий
Тобі торкатись до щік моїх.
Й сама не знає, як то виходить
І хоче, щоб він поцілував,
Та все щось плута, та варить воду:
- Я хочу, щоб ти мені дістав
Такеє ж плаття, як в дочки хана
З Бахчисараю. І вже тоді,
Як ти для мене його дістанеш,
Дозволю справді – таки тобі
Поцілувати мене у щічку…
Схопивсь Микола і на коня,
Помчався птахом ген через річку,
Його і річка не зупиня.
Помчав і, наче, у воду канув,
Немає тиждень, немає два.
Щодень виходить вона на ганок,
Вже й пожаліла за ті слова.
Проходить місяць – нема Миколи,
Вже й на воротах стоїть вона
Та промовляє, що більш ніколи
Вона не буде така дурна.
Не буде милим так потурати.
Хай лиш приїде, вона його
Уже нікуди не пустить з хати
Та й обцілує сама всього.
Аж якось бачить: кінь за рікою.
Хтось їде степом, не їде – мчить,
Іще здалеку маха рукою.
О, довгожданна щаслива мить!
Кінь сизим птахом злетів до ганку,
Микола в ноги дівчині впав:
- Згадай – но, мила, про обіцянку!?
Я тобі плаття – таки дістав!
Козаки саме похід збирали
До хана в гості в Бахчисарай,
Мене з собою також узя́ли.
Я саме звідти. Ось на, тримай!
Дає, їй плаття, та таке гарне.
Яких ні в кого, мабуть, нема,
Але подяки чекає марно,
Знов її гордість дурна трима.
Сама не хоче – копилить губи
І каже: - От би мені дістав
Султанші перстень. Тоді би, любий,
Мене вже точно поцілував.
Поглянув хлопець на неї горду
Всміхнувсь, нічого їй не сказав.
Та за ворота коня виводить,
Сів, ще раз глянув і геть помчав.
І знов від нього немає звістки,
Куди подався – ніхто не зна.
А їй ні пити , а їй ні їсти,
А їй ні спати. Чека вона.
На ганок вийде, то на ворота,
А то у поле аж за село.
А із очей їй все сльози котять,
Мов змити хочуть все її зло.
Вона виходить та виглядає.
Стоїть край шляху, себе кляне,
То плаття гарне своє вдягає,
А то сережки, бува, вдягне.
Стоїть сердешна до ночі часом
Не зійде з місця, не ворухне.
Де її любий? Де її красень?
Чи не проїде, не промине?
Отак стояла, отак чекала,
Не дочекалась…Пройшли роки
І понад шляхом тополя стала.
Здалеку профіль її стрункий
Побачить можна. Стоїть все горда
Та виглядає – не зна чого.
Часи повз неї летять – проходять,
Але ні звістки, а ні його.
Де він поїхав? Де він подався?
Чи, може, кинув її навік?
Чи десь у краї чужім зостався?
Чи, може, смертю в бою поліг7
Вона чекає й чекати буде
Сама цю карту взяла собі.
Не будьте горді занадто, люди,
Щоб не жаліти, так не робіть.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
