
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.07.07
08:14
Додала лише печалі
Перевтомленій душі, –
Несподівано сказала,
Що ми люди вже чужі.
Що мені пора забути
Про все те, що відбуло
І тоді не сяде смуток
На похилене чоло.
Перевтомленій душі, –
Несподівано сказала,
Що ми люди вже чужі.
Що мені пора забути
Про все те, що відбуло
І тоді не сяде смуток
На похилене чоло.
2025.07.06
22:08
Я радію молодій траві.
Хай народяться мрії живі!
Ця трава пробилась до нас
Крізь зими ворожий спецназ,
Крізь зими надійну тюрму,
Крижану, жорстоку, німу.
Хай народяться мрії живі!
Ця трава пробилась до нас
Крізь зими ворожий спецназ,
Крізь зими надійну тюрму,
Крижану, жорстоку, німу.
2025.07.06
18:51
Заквітчали мальви літо
біля хати й на городі.
Сонцем лагідним зігріті
обереги - на сторожі.
У шорсткому листі квіти
фіолетові, лимонні
і червоні (пестить вітер)
і рожеві - без шаблону.
біля хати й на городі.
Сонцем лагідним зігріті
обереги - на сторожі.
У шорсткому листі квіти
фіолетові, лимонні
і червоні (пестить вітер)
і рожеві - без шаблону.
2025.07.06
16:14
Хто не знає Олександра, що Невським прозвався?
В Московії його славлять і святим вважають.
Правду про його «геройства» чути не бажають.
Але зовсім не про нього я писати взявся,
А про батька Ярослава – в кого син і вдався.
Ба, ще й, навіть, переплюнув
В Московії його славлять і святим вважають.
Правду про його «геройства» чути не бажають.
Але зовсім не про нього я писати взявся,
А про батька Ярослава – в кого син і вдався.
Ба, ще й, навіть, переплюнув
2025.07.06
10:12
Кармічні завитки бувають різні,
В одних любов'ю світяться, добром.
А в інших, наче зло у парадизі,
Води мутної на столі цебро.
Тотеми, знаки - у квітках, клечанні
Та щебеті травневім солов'їв.
Душа моя - після дощу світанок,
В одних любов'ю світяться, добром.
А в інших, наче зло у парадизі,
Води мутної на столі цебро.
Тотеми, знаки - у квітках, клечанні
Та щебеті травневім солов'їв.
Душа моя - після дощу світанок,
2025.07.06
05:16
Серед знайомих є така,
Що на співучу пташку схожа, –
Весела, жвава, гомінка
В негожий час і пору гожу.
Вона іскриться, мов ріка
У надвечірньому промінні, –
Її хода дрібна й легка,
А стан тонкий – прямий незмінно.
Що на співучу пташку схожа, –
Весела, жвава, гомінка
В негожий час і пору гожу.
Вона іскриться, мов ріка
У надвечірньому промінні, –
Її хода дрібна й легка,
А стан тонкий – прямий незмінно.
2025.07.05
21:59
Подзвонити самому собі -
що це означає?
Подзвонити в невідомість,
достукатися до власного Я,
якщо воно ще залишилося
і не стерлося
нашаруваннями цивілізації,
умовностями, законами,
що це означає?
Подзвонити в невідомість,
достукатися до власного Я,
якщо воно ще залишилося
і не стерлося
нашаруваннями цивілізації,
умовностями, законами,
2025.07.05
19:45
стало сонце в росах на коліна
птахою молилося за нас
там за полем виросла в руїнах
недослухана померлими луна
підіймає вітер попелини
розбиває небо сни воді
то заходить в серце Батьківщина
птахою молилося за нас
там за полем виросла в руїнах
недослухана померлими луна
підіймає вітер попелини
розбиває небо сни воді
то заходить в серце Батьківщина
2025.07.05
10:14
дім червоний ген за пагорбом
бейбі мешкає у нім
о, дім червоний ген за пагорбом
і моя бейбі живе у нім
а я не бачив мою бейбі
дев’яносто дев’ять із чимось днів
зажди хвилину бо не теє щось
бейбі мешкає у нім
о, дім червоний ген за пагорбом
і моя бейбі живе у нім
а я не бачив мою бейбі
дев’яносто дев’ять із чимось днів
зажди хвилину бо не теє щось
2025.07.05
06:36
На світанні стало видно
Подобрілому мені,
Що за ніч не зникли злидні,
Як це бачилося в сні.
Знову лізуть звідусюди
І шикуються в ряди,
Поки видно недоїдок
Сухаря в руці нужди.
Подобрілому мені,
Що за ніч не зникли злидні,
Як це бачилося в сні.
Знову лізуть звідусюди
І шикуються в ряди,
Поки видно недоїдок
Сухаря в руці нужди.
2025.07.04
17:34
Ти закинутий від усього світу,
ніби на безлюдному острові.
Без Інтернету і зв'язку,
тобі ніхто не може
додзвонитися, до тебе
не долетить птах відчаю чи надії,
не долетить голос
волаючого в пустелі,
ніби на безлюдному острові.
Без Інтернету і зв'язку,
тобі ніхто не може
додзвонитися, до тебе
не долетить птах відчаю чи надії,
не долетить голос
волаючого в пустелі,
2025.07.04
16:53
До побачення, до завтра,
До повернення cюди,
Де уже згасає ватра
Біля бистрої води.
Де опівночі надію
Залишаю неспроста
На оте, що знов зігрію
Поцілунками уста.
До повернення cюди,
Де уже згасає ватра
Біля бистрої води.
Де опівночі надію
Залишаю неспроста
На оте, що знов зігрію
Поцілунками уста.
2025.07.04
12:09
Сторожать небо зір одвічні світляки,
Де ночі мур і строгі велети-зірки.
У жорнах світу стерті в пил життя чиїсь.
Рахують нас вони, візьмуть у стрій колись.
Свої ховаєм тайни в них уже віки.
Вони ж як здобич ждуть, неначе хижаки.
І кличе Бог іти у м
Де ночі мур і строгі велети-зірки.
У жорнах світу стерті в пил життя чиїсь.
Рахують нас вони, візьмуть у стрій колись.
Свої ховаєм тайни в них уже віки.
Вони ж як здобич ждуть, неначе хижаки.
І кличе Бог іти у м
2025.07.04
06:37
Шаліє вітрове гліссандо
На струнах віт жага бринить,
І усміхаються троянди,
І золотава сонця нить
Нас пестить ніжністю, кохана,
У твій ясний, чудовий день.
І літо звечора й до рана
На струнах віт жага бринить,
І усміхаються троянди,
І золотава сонця нить
Нас пестить ніжністю, кохана,
У твій ясний, чудовий день.
І літо звечора й до рана
2025.07.03
21:54
Як не стало Мономаха і Русі не стало.
Нема кому князів руських у руках тримати.
Знов взялися між собою вони воювати,
Знов часи лихі, непевні на Русі настали.
За шмат землі брат на брата руку піднімає,
Син на батька веде військо, щоб «своє» забрати.
Нема кому князів руських у руках тримати.
Знов взялися між собою вони воювати,
Знов часи лихі, непевні на Русі настали.
За шмат землі брат на брата руку піднімає,
Син на батька веде військо, щоб «своє» забрати.
2025.07.03
21:10
По білому – чорне. По жовтому – синь.
Та він же у мене однісінький син".
Муарова туга схиля прапори.
А в танку Василько, мов свічка, горить.
Клубочаться з димом слова-заповіт:
«Прощайте, матусю...Не плачте...Живіть!..»
По білому – чорне. По жовтому
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Та він же у мене однісінький син".
Муарова туга схиля прапори.
А в танку Василько, мов свічка, горить.
Клубочаться з димом слова-заповіт:
«Прощайте, матусю...Не плачте...Живіть!..»
По білому – чорне. По жовтому
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.06.27
2025.06.07
2025.05.27
2025.05.16
2025.05.15
2025.05.04
2025.04.30
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про тополю
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про тополю
Стоїть тополя одна у полі,
Посеред степу понад шляхом.
Одна у полі – що то за доля?
Ні деревинки ж ніде кругом.
Мав сотник дочку – красуню Галю,
Висока, ставна. На все село,
На всю округу, а, може, й далі
Гарніше неї та не було.
Зелені очі та й чорні брови.
Бува, як гляне з – під отих брів,
То парубійко умить готовий
Хоч на край світу без зайвих слів.
Але ж і горда була козачка,
Чим серце краяла парубкам.
І слово мовить вона, неначе
То нагорода, та ще й яка.
Чимало хлопців за нею мліли,
Але такою уже була,
Як не старались, як не хотіли –
Нікому серце не віддала.
Хоч ні, Микола їй був до серця,
Теж не останній в селі козак.
Був до роботи та і до герцю
Чи не найкращий в селі мастак.
А сам же видний, а сам же гарний,
Блакитні очі та чорний чуб.
Якій завгодно такий до пари
І то за радість з ним взяти шлюб.
Усі дівчата навколо вились,
Та він їх, наче, й не помічав.
Для нього Галя була лиш мила
До її хати він учащав.
Вона ж, хоч хлопцю була і рада,
Та зверхньо завжди себе вела:
Не посміхнеться та не пригладить.
Хоч і хотіла, хоч і могла.
Таке вже гордість робила з нею.
Чого хотіла – не зна й сама.
З відкритим серцем він йде до неї,
Вона ж закритим своє трима.
Якось він каже: - Що хочеш, люба?
Я задля тебе зроблю усе!
Вона ж, як завжди, копилить губи
Та і говорить: - Як принесеш
Такі ж сережки, як має пані
Полковничиха , то я тобі
Дозволю щічки мої рум’яні
Поцілувати. І той побіг
Швиденько свого коня сідлати.
На нього скочив і десь помчав.
Мабуть, сережки такі шукати.
Та все немає, немов пропав.
День не приходить другий не їде.
Сидить дівчина, в вікно глядить.
Вже і жалкує, та дітись ніде.
Сама ж і винна. Та що робить?
Аж бачить – хлопець конем вертає.
Зраділа дуже. Але сидить
І свою радість в собі ховає,
Бо її гордість їй так велить.
Примчав Микола, забіг у хату:
- Тримай, кохана! Таки дістав!
Дозволь же в щічку поцілувати!?
За руку навіть її узяв.
Вона ж ізнову копилить губи:
- Сережки гарні, та мало їх
Аби могла я дозволить, любий
Тобі торкатись до щік моїх.
Й сама не знає, як то виходить
І хоче, щоб він поцілував,
Та все щось плута, та варить воду:
- Я хочу, щоб ти мені дістав
Такеє ж плаття, як в дочки хана
З Бахчисараю. І вже тоді,
Як ти для мене його дістанеш,
Дозволю справді – таки тобі
Поцілувати мене у щічку…
Схопивсь Микола і на коня,
Помчався птахом ген через річку,
Його і річка не зупиня.
Помчав і, наче, у воду канув,
Немає тиждень, немає два.
Щодень виходить вона на ганок,
Вже й пожаліла за ті слова.
Проходить місяць – нема Миколи,
Вже й на воротах стоїть вона
Та промовляє, що більш ніколи
Вона не буде така дурна.
Не буде милим так потурати.
Хай лиш приїде, вона його
Уже нікуди не пустить з хати
Та й обцілує сама всього.
Аж якось бачить: кінь за рікою.
Хтось їде степом, не їде – мчить,
Іще здалеку маха рукою.
О, довгожданна щаслива мить!
Кінь сизим птахом злетів до ганку,
Микола в ноги дівчині впав:
- Згадай – но, мила, про обіцянку!?
Я тобі плаття – таки дістав!
Козаки саме похід збирали
До хана в гості в Бахчисарай,
Мене з собою також узя́ли.
Я саме звідти. Ось на, тримай!
Дає, їй плаття, та таке гарне.
Яких ні в кого, мабуть, нема,
Але подяки чекає марно,
Знов її гордість дурна трима.
Сама не хоче – копилить губи
І каже: - От би мені дістав
Султанші перстень. Тоді би, любий,
Мене вже точно поцілував.
Поглянув хлопець на неї горду
Всміхнувсь, нічого їй не сказав.
Та за ворота коня виводить,
Сів, ще раз глянув і геть помчав.
І знов від нього немає звістки,
Куди подався – ніхто не зна.
А їй ні пити , а їй ні їсти,
А їй ні спати. Чека вона.
На ганок вийде, то на ворота,
А то у поле аж за село.
А із очей їй все сльози котять,
Мов змити хочуть все її зло.
Вона виходить та виглядає.
Стоїть край шляху, себе кляне,
То плаття гарне своє вдягає,
А то сережки, бува, вдягне.
Стоїть сердешна до ночі часом
Не зійде з місця, не ворухне.
Де її любий? Де її красень?
Чи не проїде, не промине?
Отак стояла, отак чекала,
Не дочекалась…Пройшли роки
І понад шляхом тополя стала.
Здалеку профіль її стрункий
Побачить можна. Стоїть все горда
Та виглядає – не зна чого.
Часи повз неї летять – проходять,
Але ні звістки, а ні його.
Де він поїхав? Де він подався?
Чи, може, кинув її навік?
Чи десь у краї чужім зостався?
Чи, може, смертю в бою поліг7
Вона чекає й чекати буде
Сама цю карту взяла собі.
Не будьте горді занадто, люди,
Щоб не жаліти, так не робіть.
Посеред степу понад шляхом.
Одна у полі – що то за доля?
Ні деревинки ж ніде кругом.
Мав сотник дочку – красуню Галю,
Висока, ставна. На все село,
На всю округу, а, може, й далі
Гарніше неї та не було.
Зелені очі та й чорні брови.
Бува, як гляне з – під отих брів,
То парубійко умить готовий
Хоч на край світу без зайвих слів.
Але ж і горда була козачка,
Чим серце краяла парубкам.
І слово мовить вона, неначе
То нагорода, та ще й яка.
Чимало хлопців за нею мліли,
Але такою уже була,
Як не старались, як не хотіли –
Нікому серце не віддала.
Хоч ні, Микола їй був до серця,
Теж не останній в селі козак.
Був до роботи та і до герцю
Чи не найкращий в селі мастак.
А сам же видний, а сам же гарний,
Блакитні очі та чорний чуб.
Якій завгодно такий до пари
І то за радість з ним взяти шлюб.
Усі дівчата навколо вились,
Та він їх, наче, й не помічав.
Для нього Галя була лиш мила
До її хати він учащав.
Вона ж, хоч хлопцю була і рада,
Та зверхньо завжди себе вела:
Не посміхнеться та не пригладить.
Хоч і хотіла, хоч і могла.
Таке вже гордість робила з нею.
Чого хотіла – не зна й сама.
З відкритим серцем він йде до неї,
Вона ж закритим своє трима.
Якось він каже: - Що хочеш, люба?
Я задля тебе зроблю усе!
Вона ж, як завжди, копилить губи
Та і говорить: - Як принесеш
Такі ж сережки, як має пані
Полковничиха , то я тобі
Дозволю щічки мої рум’яні
Поцілувати. І той побіг
Швиденько свого коня сідлати.
На нього скочив і десь помчав.
Мабуть, сережки такі шукати.
Та все немає, немов пропав.
День не приходить другий не їде.
Сидить дівчина, в вікно глядить.
Вже і жалкує, та дітись ніде.
Сама ж і винна. Та що робить?
Аж бачить – хлопець конем вертає.
Зраділа дуже. Але сидить
І свою радість в собі ховає,
Бо її гордість їй так велить.
Примчав Микола, забіг у хату:
- Тримай, кохана! Таки дістав!
Дозволь же в щічку поцілувати!?
За руку навіть її узяв.
Вона ж ізнову копилить губи:
- Сережки гарні, та мало їх
Аби могла я дозволить, любий
Тобі торкатись до щік моїх.
Й сама не знає, як то виходить
І хоче, щоб він поцілував,
Та все щось плута, та варить воду:
- Я хочу, щоб ти мені дістав
Такеє ж плаття, як в дочки хана
З Бахчисараю. І вже тоді,
Як ти для мене його дістанеш,
Дозволю справді – таки тобі
Поцілувати мене у щічку…
Схопивсь Микола і на коня,
Помчався птахом ген через річку,
Його і річка не зупиня.
Помчав і, наче, у воду канув,
Немає тиждень, немає два.
Щодень виходить вона на ганок,
Вже й пожаліла за ті слова.
Проходить місяць – нема Миколи,
Вже й на воротах стоїть вона
Та промовляє, що більш ніколи
Вона не буде така дурна.
Не буде милим так потурати.
Хай лиш приїде, вона його
Уже нікуди не пустить з хати
Та й обцілує сама всього.
Аж якось бачить: кінь за рікою.
Хтось їде степом, не їде – мчить,
Іще здалеку маха рукою.
О, довгожданна щаслива мить!
Кінь сизим птахом злетів до ганку,
Микола в ноги дівчині впав:
- Згадай – но, мила, про обіцянку!?
Я тобі плаття – таки дістав!
Козаки саме похід збирали
До хана в гості в Бахчисарай,
Мене з собою також узя́ли.
Я саме звідти. Ось на, тримай!
Дає, їй плаття, та таке гарне.
Яких ні в кого, мабуть, нема,
Але подяки чекає марно,
Знов її гордість дурна трима.
Сама не хоче – копилить губи
І каже: - От би мені дістав
Султанші перстень. Тоді би, любий,
Мене вже точно поцілував.
Поглянув хлопець на неї горду
Всміхнувсь, нічого їй не сказав.
Та за ворота коня виводить,
Сів, ще раз глянув і геть помчав.
І знов від нього немає звістки,
Куди подався – ніхто не зна.
А їй ні пити , а їй ні їсти,
А їй ні спати. Чека вона.
На ганок вийде, то на ворота,
А то у поле аж за село.
А із очей їй все сльози котять,
Мов змити хочуть все її зло.
Вона виходить та виглядає.
Стоїть край шляху, себе кляне,
То плаття гарне своє вдягає,
А то сережки, бува, вдягне.
Стоїть сердешна до ночі часом
Не зійде з місця, не ворухне.
Де її любий? Де її красень?
Чи не проїде, не промине?
Отак стояла, отак чекала,
Не дочекалась…Пройшли роки
І понад шляхом тополя стала.
Здалеку профіль її стрункий
Побачить можна. Стоїть все горда
Та виглядає – не зна чого.
Часи повз неї летять – проходять,
Але ні звістки, а ні його.
Де він поїхав? Де він подався?
Чи, може, кинув її навік?
Чи десь у краї чужім зостався?
Чи, може, смертю в бою поліг7
Вона чекає й чекати буде
Сама цю карту взяла собі.
Не будьте горді занадто, люди,
Щоб не жаліти, так не робіть.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію