Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.09.01
21:07
— Літо, літечко барвисте,
ти куди втікаєш з міста?
А мені, виходить, час
повертатися у клас?
Знов за партою сидіти
і все вчити, вчити, вчити?
Зачекай іще хоч трішки.
Не втомились мої ніжки
ти куди втікаєш з міста?
А мені, виходить, час
повертатися у клас?
Знов за партою сидіти
і все вчити, вчити, вчити?
Зачекай іще хоч трішки.
Не втомились мої ніжки
2026.09.01
20:27
щось було у цім
нічого у цім не лишилось
невідомо чиє глузування
постскриптуму замість
ми заходимо в осінь
так ніби нам доручили
не то щоби сильно хотілося
але звичайно як скажеш
нічого у цім не лишилось
невідомо чиє глузування
постскриптуму замість
ми заходимо в осінь
так ніби нам доручили
не то щоби сильно хотілося
але звичайно як скажеш
2026.09.01
17:45
Відгоріло в стерні —
Відцвіли землероби,
Жебраки уночі
Вже шукають ропух.
Мемуаровий* біль,
Наче кінь клишоногий,
У канаві йдучи,
Знов прискорює рух…
Відцвіли землероби,
Жебраки уночі
Вже шукають ропух.
Мемуаровий* біль,
Наче кінь клишоногий,
У канаві йдучи,
Знов прискорює рух…
2026.09.01
10:10
САЛОМЕЯ: ТАНЕЦЬ СЕМИ ПОКРИВАЛ"
(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі на три з’яви,
в містичному стилі біблійної «Пісні Пісень»)
ДІЙОВІ ОСОБИ:
Ірод Антипа – тетрарх Галілеї, цар, чиє серце повне безумства та гріховної пристрасті.
Саломея – юн
(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі на три з’яви,
в містичному стилі біблійної «Пісні Пісень»)
ДІЙОВІ ОСОБИ:
Ірод Антипа – тетрарх Галілеї, цар, чиє серце повне безумства та гріховної пристрасті.
Саломея – юн
2026.09.01
07:40
Самотність крижана вчувається сильніше,
Коли на заході згасає тихо день, -
Коли мене уже не радують ні вірші,
Ні звуки в клітці соловейкових пісень.
Знедавна самоту ніяк не втихомирю,
Хоча тепер собі це ставлю за мету,
Бо не скоривсь біді та не утр
Коли на заході згасає тихо день, -
Коли мене уже не радують ні вірші,
Ні звуки в клітці соловейкових пісень.
Знедавна самоту ніяк не втихомирю,
Хоча тепер собі це ставлю за мету,
Бо не скоривсь біді та не утр
2026.08.31
21:18
сонцезаходом палає
сатурнічний небозвід
падає в ще справну память
літа перезрілий плід
різноквіття на осоннях
липоцвіт джмелиний літ
поле рапсове і сонях
хмароплин і живопліт
сатурнічний небозвід
падає в ще справну память
літа перезрілий плід
різноквіття на осоннях
липоцвіт джмелиний літ
поле рапсове і сонях
хмароплин і живопліт
2026.08.31
20:40
Давно живу, та не збагну і досі
в природі перетворень весняних.
Дедалі краще розумію осінь.
А паростки? Що знаю я про них...?
Із нежиття вони в життя приходять,
крізь мокрі випинаються сніги,
а ми, панове, в гумових чоботях,
в природі перетворень весняних.
Дедалі краще розумію осінь.
А паростки? Що знаю я про них...?
Із нежиття вони в життя приходять,
крізь мокрі випинаються сніги,
а ми, панове, в гумових чоботях,
2026.08.31
14:55
Рай балачок бринить у грушах,
Рай чумаковий — без плачу.
У кошиках ховають душі
Себе від довгого дощу.
А ми пливем до монплезірів,
Торуєм шлях між сарани,
Легкі зазвичай, як порфіри,
Як кучми, сховані в чалми.
Рай чумаковий — без плачу.
У кошиках ховають душі
Себе від довгого дощу.
А ми пливем до монплезірів,
Торуєм шлях між сарани,
Легкі зазвичай, як порфіри,
Як кучми, сховані в чалми.
2026.08.31
12:25
Ніякі греблі пристрасть не зупинять.
Вона в ріці приречено кипить.
Вона - це зліплена із плоті пишність,
Господніх замислів пророча мить.
Ця пристрасть затопляє все навколо,
Нічим не спинена, палка, нага.
Прадавнє вогнище утворить коло.
Вона в ріці приречено кипить.
Вона - це зліплена із плоті пишність,
Господніх замислів пророча мить.
Ця пристрасть затопляє все навколо,
Нічим не спинена, палка, нага.
Прадавнє вогнище утворить коло.
2026.08.31
06:25
ЦИКЛ ІІІ. ЮДЕЯ
ПІСНЯ ДВОХ МУДРОСТЕЙ: золото Саби і кедри Сіону
(драматичний «ескіз» у ритмізованій прозі, у трьох явах)
ДІЙОВІ ОСОБИ:
СОЛОМОН — цар Ізраїлю, обранець Ягве, чиє серце — наче глибоке море істини.
ЦАРИЦЯ САВСЬКА (МАКЕДА) — володар
ПІСНЯ ДВОХ МУДРОСТЕЙ: золото Саби і кедри Сіону
(драматичний «ескіз» у ритмізованій прозі, у трьох явах)
ДІЙОВІ ОСОБИ:
СОЛОМОН — цар Ізраїлю, обранець Ягве, чиє серце — наче глибоке море істини.
ЦАРИЦЯ САВСЬКА (МАКЕДА) — володар
2026.08.31
06:15
Відкладаю сон на потім,
Щоб себе уберегти,
Бо ракети на підльоті,
Бо не сплять мої кати.
Балістична чи крилата
Вже за мить уразить ціль, -
Підлітає їх багато,
Хаотично, звідусіль.
Щоб себе уберегти,
Бо ракети на підльоті,
Бо не сплять мої кати.
Балістична чи крилата
Вже за мить уразить ціль, -
Підлітає їх багато,
Хаотично, звідусіль.
2026.08.30
22:33
Ще сипле трохи сонця рань в шовки барвисті,
Тепло і радість ми шукаєм в межилисті.
Блукає небо втомлене із птахом низько,
І холоди плетуть путі, бо ж осінь близько.
Приручать нас, як дич, дощі - вітри холодні.
І всі будем, як в татарви, у них в полон
Тепло і радість ми шукаєм в межилисті.
Блукає небо втомлене із птахом низько,
І холоди плетуть путі, бо ж осінь близько.
Приручать нас, як дич, дощі - вітри холодні.
І всі будем, як в татарви, у них в полон
2026.08.30
21:36
Як московські комуняки народ свій любили,
Задля «щастя» народного скільки люду вбили,
Хотілось би пригадати. Прикладів чимало.
Про «Антоновщину», звісно всі уже чували.
Хотілось би більш детально на тім зупинитись,
Як більшовики й селяни не змогли уж
Задля «щастя» народного скільки люду вбили,
Хотілось би пригадати. Прикладів чимало.
Про «Антоновщину», звісно всі уже чували.
Хотілось би більш детально на тім зупинитись,
Як більшовики й селяни не змогли уж
2026.08.30
21:25
Чобітки червоні
Зоставила для осені зозуля.
Із сливою так марить поріднитись терен.
Шипшина не колоти хоче,
А просто притулитись до руки.
Уже завересніло.
Раз по раз ще вертає літо,
Начебто сказать забуло:
Зоставила для осені зозуля.
Із сливою так марить поріднитись терен.
Шипшина не колоти хоче,
А просто притулитись до руки.
Уже завересніло.
Раз по раз ще вертає літо,
Начебто сказать забуло:
2026.08.30
21:06
Це слово про Техаське радіо й такий біґ-біт
Линучі від Віржинських трясин
Неквапливо, із помірною пильністю
Слабша доля дається важко
Дехто каже: це небесна довершеність
Хтось інший: підступні вестернові мрії
Я люблю тих, що я зібрав разом на цей то
Линучі від Віржинських трясин
Неквапливо, із помірною пильністю
Слабша доля дається важко
Дехто каже: це небесна довершеність
Хтось інший: підступні вестернові мрії
Я люблю тих, що я зібрав разом на цей то
2026.08.30
19:47
якось незрозуміло вийшло
ти не успів ні там ні сям
проспівуючи харе крішна
чи уклоняючись мерцям
тебе лякають методично
щоб далі ти лякався сам
провідуючи світлий храм
або харизматично так
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...ти не успів ні там ні сям
проспівуючи харе крішна
чи уклоняючись мерцям
тебе лякають методично
щоб далі ти лякався сам
провідуючи світлий храм
або харизматично так
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.08.07
2026.08.01
2026.07.22
2026.07.18
2026.07.12
2026.07.12
2026.07.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про ромашку
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про ромашку
Дівчина Оксана уродилася гарна,
Та красу, скидалось
дав Господь їй марно,
Марно дав дівчині золоте волосся,
Щасливою стати так і не вдалося.
Не сіяли щастям її сині очі,
Плакали сльозами вони дні і ночі.
Народилась гарна та не у тій хаті,
Бо батьки у неї не були багаті.
Гнули собі спину на старого пана,
Мріяли, як дочка багатою стане.
Багатою стане, бо з її красою
Було б гріх не стати панською жоною.
Пан і сам навколо неї увивався,
Бо якраз на старість удівцем зостався.
То пришле їй квіти, а то й сам приїде
Із ціпком за нею дибуляє слідом.
А вона сміється, від нього тікає.
Молодого хлопця Івана кохає.
І не хоче чути, аби панной стати,
Це ж себе як в стіну навік вмурувати.
Що воно за щастя – з старим дідом жити?
Так недовго вовком у небо завити.
Та батьки Івана знати не бажають,
Зустрічатись разом їм забороняють.
Та усе їй радять, та усе повчають,
Поклонами пана низенько стрічають.
Бачила Оксана хлопця лиш здалеку.
Вирватись до нього було, ой, нелегко.
Та усе ж стрічались хоча би очима,
Наче обіймались, говорили ними.
Утекла б небога подалі з коханим
Та боялась кари від старого пана.
Не за себе зовсім, за Івана більше,
Бо, як упіймає, в рекрути запише.
Але може б краще було утікати -
Все рівно Івана віддали в солдати.
Чи то пан дізнався хто її коханий,
Чи то батьки, може, підказали пану.
Та забрали хлопця, в безвість відіслали,
Її сміх веселий навік обірвали.
Не спить дівчинонька, все ночами плаче
І не знає, кому мала би віддячить.
А батьки до неї, та усе про пана:
“ Забудь його, доню, отого Івана.
Подивись, як добре буде тобі жити:
Будеш ти багата, поїздиш по світу.
Нам жилося бідно, то ж не хочем, доню,
Аби повторила і ти нашу долю.
Знаєм, що не любий та змирись, дитино,
Ми ж тебе так любим, ти ж у нас єдина.
Хіба тобі, доню, можем зла бажати.
Хочем, щоб могла ти щасливою стати.
Є у пана гроші. А він тебе любить.
Тобі ж треба зрідка його приголубить.
І усі ті гроші він тобі залишить.
Бачиш: він старенький,
вже на ладан дише?»
Та батьків не слуха, плаче все Оксана:
« Не піду за пана, бо люблю Івана!»
А пан до дівчини усе більш вчащає,
Плаття їй купує, шампанським вгощає.
Та усе про заміж розмови заводить.
Хай, мовляв, за нього дівчина виходить.
Буде він любити кохану дружину,
Схоче, то поїде із ним на чужину,
Хоче – до Парижу, хоче – до Варшави,
А то і в заморську якуюсь державу.
Та брильянти сипле, та золото сіє,
А в самого добре сивина лисіє.
А в самого руки трясуться і ноги,
Без ціпка не може вийти за порога.
І пан умовляє й батьки насідають,
Вже про її згоду, навіть, не питають,
Вже із паном мову ведуть про весілля,
Ладні дати доньці приворотне зілля
Аби лиш за пана нещасну віддати,
Аби із грошима її повінчати.
Вона вже й не плаче, вже і не ридає,
Молиться, бідненька, попід образами
Вмитими гіркими та й її сльозами.
Та усе прохає милості у Бога,
Бо не хоче заміж іти за старого.
А пан уже й плаття весільне привозить
Біле та сліпуче, як сніг на морозі.
Батьки у те плаття її наряджають,
Бо пан із гостями у церкві чекають.
А вона, як мертва, не скаже ні слова,
Лише свої губи кусає до крові.
Одягнули бідну. Стоїть, як картина.
Батьки аж не вірять, що їхня дитина.
Білосніжне плаття, золоте волосся.
Де таке у хаті бідняцькій взялося?
Вивели дівчину, до церкви прямують,
Гордо і величаво за нею крокують.
А з дворів за нею люди виглядають.
Парубки жаліють, дівчата ридають.
А вона тендітна йде та повторяє:
«Не піду за пана, Івана кохаю!»
Підійшли до церкви, там панів до біса.
Пані все пузаті, а пани все лисі,
Поглядають згорда на красу дівочу,
Кожен ущипнути, посміятись хоче.
А жених у чорнім франтом виглядає.
Почалось вінчання. Піп її питає:
«Чи з своєї волі ти ідеш за пана?»
І тоді сказала гордая Оксана:
« Не з своєї волі! Не піду за пана!
Краще в чистім полі квіткою я стану!»
Тільки то сказала, як сталося диво,
Де вона стояла – молода, красива,
Враз розквітла квітка, така ж білосніжна,
Золота голівка між пелюсток ніжних.
Так ромашка, кажуть, з’явилась на світі
І усе весною прикрашає цвітом.
І плетуть віночки із неї коханим,
Згадуючи, мабуть, нещасну Оксану.
Та красу, скидалось
дав Господь їй марно,
Марно дав дівчині золоте волосся,
Щасливою стати так і не вдалося.
Не сіяли щастям її сині очі,
Плакали сльозами вони дні і ночі.
Народилась гарна та не у тій хаті,
Бо батьки у неї не були багаті.
Гнули собі спину на старого пана,
Мріяли, як дочка багатою стане.
Багатою стане, бо з її красою
Було б гріх не стати панською жоною.
Пан і сам навколо неї увивався,
Бо якраз на старість удівцем зостався.
То пришле їй квіти, а то й сам приїде
Із ціпком за нею дибуляє слідом.
А вона сміється, від нього тікає.
Молодого хлопця Івана кохає.
І не хоче чути, аби панной стати,
Це ж себе як в стіну навік вмурувати.
Що воно за щастя – з старим дідом жити?
Так недовго вовком у небо завити.
Та батьки Івана знати не бажають,
Зустрічатись разом їм забороняють.
Та усе їй радять, та усе повчають,
Поклонами пана низенько стрічають.
Бачила Оксана хлопця лиш здалеку.
Вирватись до нього було, ой, нелегко.
Та усе ж стрічались хоча би очима,
Наче обіймались, говорили ними.
Утекла б небога подалі з коханим
Та боялась кари від старого пана.
Не за себе зовсім, за Івана більше,
Бо, як упіймає, в рекрути запише.
Але може б краще було утікати -
Все рівно Івана віддали в солдати.
Чи то пан дізнався хто її коханий,
Чи то батьки, може, підказали пану.
Та забрали хлопця, в безвість відіслали,
Її сміх веселий навік обірвали.
Не спить дівчинонька, все ночами плаче
І не знає, кому мала би віддячить.
А батьки до неї, та усе про пана:
“ Забудь його, доню, отого Івана.
Подивись, як добре буде тобі жити:
Будеш ти багата, поїздиш по світу.
Нам жилося бідно, то ж не хочем, доню,
Аби повторила і ти нашу долю.
Знаєм, що не любий та змирись, дитино,
Ми ж тебе так любим, ти ж у нас єдина.
Хіба тобі, доню, можем зла бажати.
Хочем, щоб могла ти щасливою стати.
Є у пана гроші. А він тебе любить.
Тобі ж треба зрідка його приголубить.
І усі ті гроші він тобі залишить.
Бачиш: він старенький,
вже на ладан дише?»
Та батьків не слуха, плаче все Оксана:
« Не піду за пана, бо люблю Івана!»
А пан до дівчини усе більш вчащає,
Плаття їй купує, шампанським вгощає.
Та усе про заміж розмови заводить.
Хай, мовляв, за нього дівчина виходить.
Буде він любити кохану дружину,
Схоче, то поїде із ним на чужину,
Хоче – до Парижу, хоче – до Варшави,
А то і в заморську якуюсь державу.
Та брильянти сипле, та золото сіє,
А в самого добре сивина лисіє.
А в самого руки трясуться і ноги,
Без ціпка не може вийти за порога.
І пан умовляє й батьки насідають,
Вже про її згоду, навіть, не питають,
Вже із паном мову ведуть про весілля,
Ладні дати доньці приворотне зілля
Аби лиш за пана нещасну віддати,
Аби із грошима її повінчати.
Вона вже й не плаче, вже і не ридає,
Молиться, бідненька, попід образами
Вмитими гіркими та й її сльозами.
Та усе прохає милості у Бога,
Бо не хоче заміж іти за старого.
А пан уже й плаття весільне привозить
Біле та сліпуче, як сніг на морозі.
Батьки у те плаття її наряджають,
Бо пан із гостями у церкві чекають.
А вона, як мертва, не скаже ні слова,
Лише свої губи кусає до крові.
Одягнули бідну. Стоїть, як картина.
Батьки аж не вірять, що їхня дитина.
Білосніжне плаття, золоте волосся.
Де таке у хаті бідняцькій взялося?
Вивели дівчину, до церкви прямують,
Гордо і величаво за нею крокують.
А з дворів за нею люди виглядають.
Парубки жаліють, дівчата ридають.
А вона тендітна йде та повторяє:
«Не піду за пана, Івана кохаю!»
Підійшли до церкви, там панів до біса.
Пані все пузаті, а пани все лисі,
Поглядають згорда на красу дівочу,
Кожен ущипнути, посміятись хоче.
А жених у чорнім франтом виглядає.
Почалось вінчання. Піп її питає:
«Чи з своєї волі ти ідеш за пана?»
І тоді сказала гордая Оксана:
« Не з своєї волі! Не піду за пана!
Краще в чистім полі квіткою я стану!»
Тільки то сказала, як сталося диво,
Де вона стояла – молода, красива,
Враз розквітла квітка, така ж білосніжна,
Золота голівка між пелюсток ніжних.
Так ромашка, кажуть, з’явилась на світі
І усе весною прикрашає цвітом.
І плетуть віночки із неї коханим,
Згадуючи, мабуть, нещасну Оксану.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
