Дівчина Оксана уродилася гарна,
Та красу, скидалось
дав Господь їй марно,
Марно дав дівчині золоте волосся,
Щасливою стати так і не вдалося.
Не сіяли щастям її сині очі,
Плакали сльозами вони дні і ночі.
Народилась гарна та не у тій хаті,
Бо батьки у неї не були багаті.
Гнули собі спину на старого пана,
Мріяли, як дочка багатою стане.
Багатою стане, бо з її красою
Було б гріх не стати панською жоною.
Пан і сам навколо неї увивався,
Бо якраз на старість удівцем зостався.
То пришле їй квіти, а то й сам приїде
Із ціпком за нею дибуляє слідом.
А вона сміється, від нього тікає.
Молодого хлопця Івана кохає.
І не хоче чути, аби панной стати,
Це ж себе як в стіну навік вмурувати.
Що воно за щастя – з старим дідом жити?
Так недовго вовком у небо завити.
Та батьки Івана знати не бажають,
Зустрічатись разом їм забороняють.
Та усе їй радять, та усе повчають,
Поклонами пана низенько стрічають.
Бачила Оксана хлопця лиш здалеку.
Вирватись до нього було, ой, нелегко.
Та усе ж стрічались хоча би очима,
Наче обіймались, говорили ними.
Утекла б небога подалі з коханим
Та боялась кари від старого пана.
Не за себе зовсім, за Івана більше,
Бо, як упіймає, в рекрути запише.
Але може б краще було утікати -
Все рівно Івана віддали в солдати.
Чи то пан дізнався хто її коханий,
Чи то батьки, може, підказали пану.
Та забрали хлопця, в безвість відіслали,
Її сміх веселий навік обірвали.
Не спить дівчинонька, все ночами плаче
І не знає, кому мала би віддячить.
А батьки до неї, та усе про пана:
“ Забудь його, доню, отого Івана.
Подивись, як добре буде тобі жити:
Будеш ти багата, поїздиш по світу.
Нам жилося бідно, то ж не хочем, доню,
Аби повторила і ти нашу долю.
Знаєм, що не любий та змирись, дитино,
Ми ж тебе так любим, ти ж у нас єдина.
Хіба тобі, доню, можем зла бажати.
Хочем, щоб могла ти щасливою стати.
Є у пана гроші. А він тебе любить.
Тобі ж треба зрідка його приголубить.
І усі ті гроші він тобі залишить.
Бачиш: він старенький,
вже на ладан дише?»
Та батьків не слуха, плаче все Оксана:
« Не піду за пана, бо люблю Івана!»
А пан до дівчини усе більш вчащає,
Плаття їй купує, шампанським вгощає.
Та усе про заміж розмови заводить.
Хай, мовляв, за нього дівчина виходить.
Буде він любити кохану дружину,
Схоче, то поїде із ним на чужину,
Хоче – до Парижу, хоче – до Варшави,
А то і в заморську якуюсь державу.
Та брильянти сипле, та золото сіє,
А в самого добре сивина лисіє.
А в самого руки трясуться і ноги,
Без ціпка не може вийти за порога.
І пан умовляє й батьки насідають,
Вже про її згоду, навіть, не питають,
Вже із паном мову ведуть про весілля,
Ладні дати доньці приворотне зілля
Аби лиш за пана нещасну віддати,
Аби із грошима її повінчати.
Вона вже й не плаче, вже і не ридає,
Молиться, бідненька, попід образами
Вмитими гіркими та й її сльозами.
Та усе прохає милості у Бога,
Бо не хоче заміж іти за старого.
А пан уже й плаття весільне привозить
Біле та сліпуче, як сніг на морозі.
Батьки у те плаття її наряджають,
Бо пан із гостями у церкві чекають.
А вона, як мертва, не скаже ні слова,
Лише свої губи кусає до крові.
Одягнули бідну. Стоїть, як картина.
Батьки аж не вірять, що їхня дитина.
Білосніжне плаття, золоте волосся.
Де таке у хаті бідняцькій взялося?
Вивели дівчину, до церкви прямують,
Гордо і величаво за нею крокують.
А з дворів за нею люди виглядають.
Парубки жаліють, дівчата ридають.
А вона тендітна йде та повторяє:
«Не піду за пана, Івана кохаю!»
Підійшли до церкви, там панів до біса.
Пані все пузаті, а пани все лисі,
Поглядають згорда на красу дівочу,
Кожен ущипнути, посміятись хоче.
А жених у чорнім франтом виглядає.
Почалось вінчання. Піп її питає:
«Чи з своєї волі ти ідеш за пана?»
І тоді сказала гордая Оксана:
« Не з своєї волі! Не піду за пана!
Краще в чистім полі квіткою я стану!»
Тільки то сказала, як сталося диво,
Де вона стояла – молода, красива,
Враз розквітла квітка, така ж білосніжна,
Золота голівка між пелюсток ніжних.
Так ромашка, кажуть, з’явилась на світі
І усе весною прикрашає цвітом.
І плетуть віночки із неї коханим,
Згадуючи, мабуть, нещасну Оксану.