
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.06.28
06:10
Задихаюсь від запахів літа, –
Потопаю в тих барвах цвітінь,
Де цвірінькають несамовито
Коноплянки й чижі: Дзінь-дзінь-дзінь.
Де постійно засліплює вічі
Тепле сонце промінням своїм, –
Де турботи і клопоти вічно
Послідовно оточують дім.
Потопаю в тих барвах цвітінь,
Де цвірінькають несамовито
Коноплянки й чижі: Дзінь-дзінь-дзінь.
Де постійно засліплює вічі
Тепле сонце промінням своїм, –
Де турботи і клопоти вічно
Послідовно оточують дім.
2025.06.27
22:02
Раптовий сніг, немовби кара неба.
Раптовий сніг, такий раптовий сніг.
Нам кари іншої уже не треба.
Сама ненависть падає до ніг.
Раптовий сніг, немов парад ілюзій.
Раптовий сніг, як марення вві сні.
Раптовий сніг крізь марево алюзій
Раптовий сніг, такий раптовий сніг.
Нам кари іншої уже не треба.
Сама ненависть падає до ніг.
Раптовий сніг, немов парад ілюзій.
Раптовий сніг, як марення вві сні.
Раптовий сніг крізь марево алюзій
2025.06.27
12:48
Смарагдом ваблять очі свіжі луки
і таємниче зеленіє ліс,
а небу до осінньої багнюки
іще полити доведеться сліз…
Вже ночі обернули на додаток
і убувати стали теплі дні,
що обіцяють трударю достаток,
і таємниче зеленіє ліс,
а небу до осінньої багнюки
іще полити доведеться сліз…
Вже ночі обернули на додаток
і убувати стали теплі дні,
що обіцяють трударю достаток,
2025.06.27
09:13
Я дякую Богу, що жити велів,
ходити навшпиньках по сталій землі,
та вірити в диво чудесне.
Змивати цілунки липневих засмаг
у волошковому озері благ,
щоб в купелі серце воскресло.
Радіти жар-птиці та літеплу теж,
ходити навшпиньках по сталій землі,
та вірити в диво чудесне.
Змивати цілунки липневих засмаг
у волошковому озері благ,
щоб в купелі серце воскресло.
Радіти жар-птиці та літеплу теж,
2025.06.27
08:44
Знову вибухи у нічному Києві,
вкотре прагнуть нас залякати,
щоб, нарешті, ми всі заскиглили,
що готові уже все віддати…
Ось лунають заяви безбашенні
правителів руськіх:
«Де стає нога - це вже наше…»
вкотре прагнуть нас залякати,
щоб, нарешті, ми всі заскиглили,
що готові уже все віддати…
Ось лунають заяви безбашенні
правителів руськіх:
«Де стає нога - це вже наше…»
2025.06.27
06:10
Хоча ноги давно відходив
І свій вік доживаю по суті, –
Колискової пісні мотив
Я донині не можу забути.
Чую голос матусин і ритм
Не втихає старого мотиву, –
Ніби щедро плачу за візит
Колисковій оцій незрадливій:
І свій вік доживаю по суті, –
Колискової пісні мотив
Я донині не можу забути.
Чую голос матусин і ритм
Не втихає старого мотиву, –
Ніби щедро плачу за візит
Колисковій оцій незрадливій:
2025.06.26
23:57
Дикі маки забігли поміж пшениці,
І стоять край дороги, неначе ченці.
Мов легенда відома ураз ожила –
Червоніють поля край старого села.
Мак – не квітка, то спогад, то пам’ять, то знак,
Навіть в тиші є голос, допоки є мак.
Кажуть, маки червоні з’я
І стоять край дороги, неначе ченці.
Мов легенда відома ураз ожила –
Червоніють поля край старого села.
Мак – не квітка, то спогад, то пам’ять, то знак,
Навіть в тиші є голос, допоки є мак.
Кажуть, маки червоні з’я
2025.06.26
21:57
Дерево згнило і впало,
залишився один пеньок.
Скільки мудрості й гіркоти
чаїлося в ньому!
Скільки нереалізованих мрій!
Скільки життєвих проєктів!
Дерево, яке впало,
нагадує Всесвіт,
залишився один пеньок.
Скільки мудрості й гіркоти
чаїлося в ньому!
Скільки нереалізованих мрій!
Скільки життєвих проєктів!
Дерево, яке впало,
нагадує Всесвіт,
2025.06.26
21:38
Та невже ж ти, моя любко,
Недовірлива така,
Що ніяк не хочеш вірить
Словам щирим козака?
Ну, стояв я із другою
Аж до пізньої пори.
Не звірявся їй в любові,
А про друга говорив.
Недовірлива така,
Що ніяк не хочеш вірить
Словам щирим козака?
Ну, стояв я із другою
Аж до пізньої пори.
Не звірявся їй в любові,
А про друга говорив.
2025.06.26
19:58
Неспокійно в Галичі та й по всій землі.
Скрізь полки формуються, у похід збираються.
Хто на славу, хто на здобич гарну сподівається.
Сам Роман Мстиславович буде на чолі.
Всі в похід збираються, хоч ніхто не зна
Проти кого їхній князь буде воювати.
І
Скрізь полки формуються, у похід збираються.
Хто на славу, хто на здобич гарну сподівається.
Сам Роман Мстиславович буде на чолі.
Всі в похід збираються, хоч ніхто не зна
Проти кого їхній князь буде воювати.
І
2025.06.26
11:52
I
Кінець березня 2014 року видався надто холодним, хоча в повітрі пахло весною і Революцією гідності. На Хрещатику палили шини, прощалися з Небесною сотнею, а Оксана Шептуненко зі своїм чоловіком та сином їхали з Києва на екскурсійному автобусі у Почаївс
2025.06.26
09:38
Частина друга
Жовч і кров
1930 рік
7.
Микола доручив правити кіньми Ґинкові, бо вкрай утомлений заледве не заснув на возі. Утрьох — він, старший син і Кася — везли додому борошно. Ще на Гул
2025.06.26
07:33
О, Ріто-паркувальнице
Ріто-паркувальнице
Ріто-паркувальнице
Що стало би на заваді
Увечері ваше серце викрасти
При лічильнику я нидів
Ріто-паркувальнице
Ріто-паркувальнице
Що стало би на заваді
Увечері ваше серце викрасти
При лічильнику я нидів
2025.06.26
05:39
Як же швидко минають літа,
А думки багатіють лиш сумом, –
Самота закувала уста
Найяскравіших спогадів тлумом.
Самота оточила мене
І від тіла, на жаль, не відходить,
Бо від неї вже ліками тхне
Будь-якої пори чи погоди.
А думки багатіють лиш сумом, –
Самота закувала уста
Найяскравіших спогадів тлумом.
Самота оточила мене
І від тіла, на жаль, не відходить,
Бо від неї вже ліками тхне
Будь-якої пори чи погоди.
2025.06.26
05:20
Зима сувора до застиглих вуст
Торкнулася холодною рукою.
Усім, що є, і радістю, й журбою
Не серце править, а здоровий глузд.
На шиї камінь. Залишки вогню
Стрибнуть зі мною у холодну воду.
Звитяжний крик стає шматочком льоду
Торкнулася холодною рукою.
Усім, що є, і радістю, й журбою
Не серце править, а здоровий глузд.
На шиї камінь. Залишки вогню
Стрибнуть зі мною у холодну воду.
Звитяжний крик стає шматочком льоду
2025.06.25
21:49
Це запах гною чи троянди?
То діалектика страшна.
І невідомо, чим же пахне
Така полинна чужина.
У розквіті вже є падіння,
І у тріумфу є кінець.
Вінок троянд несе прозріння,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...То діалектика страшна.
І невідомо, чим же пахне
Така полинна чужина.
У розквіті вже є падіння,
І у тріумфу є кінець.
Вінок троянд несе прозріння,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.06.27
2025.06.07
2025.05.27
2025.05.16
2025.05.15
2025.05.04
2025.04.30
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про сороку
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про сороку
Є в Індії релігія, прихильники її
Вважають, що, коли вмирають люди,
То душі, полишаючи навік тіла свої,
Життя однак продовжувати будуть.
Адже вони вселяються в тіла других істот
Чи то рослин, залежить все від того,
Як саме жив, як саме вів себе на світі хто,
Куди душі він прокладав дорогу.
Як гавкав, наче пес на всіх – вселився у собаку,
Як був невігласом тупим – переселився в дуб.
А як кривлявся все життя – то на тобі макаку.
Став півнем, як усе життя когось постійно скуб.
Можливо, саме так і є, не буду сумніватись,
Тим більше, що історія, яку я розповім
Із вірою індуською теж може позмагатись,
Бо сталося в ній саме так, як видається їм.
Жило-було одне село в степу понад рікою.
Багато, бідно – то вже як в селі кому вдалось:
У кого дім і двір, і сад, немов з руки легкої,
А в кого вже окрім воше́й нічого не велось.
Жила там жіночка одна – не жіночка, а горе.
Язик її, як помело, ніколи не змовкав.
Не встигне вийти з хати хто – вона вже біля двору,
Почула краєм вуха щось і вже плітки́ пуска.
Їй працювати ніколи, дай лиш поговорити,
Сама не робить і других людей відволіка.
Вже дехто, навіть, проганяв, хтось обіцяв побити,
Коли брехню її язик відверту розпускав.
Сахались люди, як вона виходила із двору,
А, не дай Боже, ще кудись у гості зазирне,
Бо здихатись тоді її удасться , ой, не скоро,
Поки про все не розповість, нікого не мине,
Не перемиє кісточок, сидітиме у хаті…
Вже люди потай почали гадати: як би їм,
Оту Стороту (звали так в селі її) прогнати,
Або зробити, щоб вона не полишала дім.
А то помітили якось: зникати стали речі.
То брязкальця якісь, а то і дзеркальце, бува.
Спочатку думали, що то поділа десь малеча,
Аж поки якось чоловік один прослідкував,
Що пропадає на сліду тієї молодички…
Проте, що злодій – не кажи, допоки не зловив.
Якось дзвіночок він поклав на лавці біля пічки,
А тут якраз Стороту чорт до хати і привів.
Господарі, як водиться, до столу запросили,
Сидить вона годину, дві і рот не закрива.
Уже , що бу́ло на столі, поїли і попили.
Уже в господаря болить від неї голова.
Нарешті, з горем пополам та провели із хати.
Вертається господар, глядь: дзвіночка –то нема.
Тож він і кинувся мерщій злодюжку доганяти.
Біжить, кричить на все село: «Тримай її! Тримай!»
Тут люди збіглися зусюд, Стороту обступили.
У камізельці, що на ній, украдене знайшли.
Тоді до хати до її громадою ступили,
А там знайшли всі речі, що украдені були.
Зібрали сходку і на ній поставили питання:
Як поступити з тою, що дістала вже село.
І, хоч просилася вона, що то уже востаннє,
Не буде вже вона робить такого, як було,
Ніхто їй віри вже не йняв. Рішили одностайно
Прогнати геть її з села. Нехай собі іде.
Аж на околицю звели. Поглянула востаннє.
Заплакала, хоч бачила – проще́ння не знайде.
Виднілась довго на шляху її сорочка біла,
Спідниця чорна довго ще мела дорожній пил.
Та жодна у селі душа її не пожаліла,
Терпіти довго отаку уже не бу́ло сил.
Але історія на цім іще не закінчилась.
Пройшли уже із тих подій, мабуть, роки й роки.
На призьбі якось баба й дід увечері усілись,
Насіння лускали удвох, чекаючи, поки
Пастух із паші прижене корівку до господи,
Вели розмову про город: картоплю, бурячки…
І що не зайве б принести з криниці свіжу воду,
Бо уже вибовтали всю анахтемські качки…
Аж тут на грушу біля них усівся птах незнаний
У чорно-білому вбранні, стрибає на гіллі.
Як заходився стрекотать, немов вітряк поганий,
З яким гасають дітлахи по вітру на селі.
Стриба, стрекоче, торохтить й на мить не замовкає…
Дивився довго-довго дід, ну, а тоді пита:
- Скажи, у пам’яті тобі нічого не спливає?
А баба: - Ні. Цей птах до нас іще не прилітав.
- Я зовсім, бабо, не про те. Згадай, коли забула,
У нас колись жила в селі теж жіночка така,
Що не змовкала день і ніч, несла усе, що чула,
Була нахабна, як оце, та і така ж вертка.
Як її звали на селі? Ти часом не забула?
А то у мене голова щось зовсім не трима.
- Дай, Боже, пам’яті…Ага… Сорока вона бу́ла…
- Сорока? Ех, на жаль, спитать уже кого нема.
Із тих, хто пам’ятав про те, зостались ми з тобою.
Тож як згадали – птаху так, напевно і назву́...
Дивуюсь схожості сорок із жінкою отою
І думаю: в якій же я подобі оживу?
Вважають, що, коли вмирають люди,
То душі, полишаючи навік тіла свої,
Життя однак продовжувати будуть.
Адже вони вселяються в тіла других істот
Чи то рослин, залежить все від того,
Як саме жив, як саме вів себе на світі хто,
Куди душі він прокладав дорогу.
Як гавкав, наче пес на всіх – вселився у собаку,
Як був невігласом тупим – переселився в дуб.
А як кривлявся все життя – то на тобі макаку.
Став півнем, як усе життя когось постійно скуб.
Можливо, саме так і є, не буду сумніватись,
Тим більше, що історія, яку я розповім
Із вірою індуською теж може позмагатись,
Бо сталося в ній саме так, як видається їм.
Жило-було одне село в степу понад рікою.
Багато, бідно – то вже як в селі кому вдалось:
У кого дім і двір, і сад, немов з руки легкої,
А в кого вже окрім воше́й нічого не велось.
Жила там жіночка одна – не жіночка, а горе.
Язик її, як помело, ніколи не змовкав.
Не встигне вийти з хати хто – вона вже біля двору,
Почула краєм вуха щось і вже плітки́ пуска.
Їй працювати ніколи, дай лиш поговорити,
Сама не робить і других людей відволіка.
Вже дехто, навіть, проганяв, хтось обіцяв побити,
Коли брехню її язик відверту розпускав.
Сахались люди, як вона виходила із двору,
А, не дай Боже, ще кудись у гості зазирне,
Бо здихатись тоді її удасться , ой, не скоро,
Поки про все не розповість, нікого не мине,
Не перемиє кісточок, сидітиме у хаті…
Вже люди потай почали гадати: як би їм,
Оту Стороту (звали так в селі її) прогнати,
Або зробити, щоб вона не полишала дім.
А то помітили якось: зникати стали речі.
То брязкальця якісь, а то і дзеркальце, бува.
Спочатку думали, що то поділа десь малеча,
Аж поки якось чоловік один прослідкував,
Що пропадає на сліду тієї молодички…
Проте, що злодій – не кажи, допоки не зловив.
Якось дзвіночок він поклав на лавці біля пічки,
А тут якраз Стороту чорт до хати і привів.
Господарі, як водиться, до столу запросили,
Сидить вона годину, дві і рот не закрива.
Уже , що бу́ло на столі, поїли і попили.
Уже в господаря болить від неї голова.
Нарешті, з горем пополам та провели із хати.
Вертається господар, глядь: дзвіночка –то нема.
Тож він і кинувся мерщій злодюжку доганяти.
Біжить, кричить на все село: «Тримай її! Тримай!»
Тут люди збіглися зусюд, Стороту обступили.
У камізельці, що на ній, украдене знайшли.
Тоді до хати до її громадою ступили,
А там знайшли всі речі, що украдені були.
Зібрали сходку і на ній поставили питання:
Як поступити з тою, що дістала вже село.
І, хоч просилася вона, що то уже востаннє,
Не буде вже вона робить такого, як було,
Ніхто їй віри вже не йняв. Рішили одностайно
Прогнати геть її з села. Нехай собі іде.
Аж на околицю звели. Поглянула востаннє.
Заплакала, хоч бачила – проще́ння не знайде.
Виднілась довго на шляху її сорочка біла,
Спідниця чорна довго ще мела дорожній пил.
Та жодна у селі душа її не пожаліла,
Терпіти довго отаку уже не бу́ло сил.
Але історія на цім іще не закінчилась.
Пройшли уже із тих подій, мабуть, роки й роки.
На призьбі якось баба й дід увечері усілись,
Насіння лускали удвох, чекаючи, поки
Пастух із паші прижене корівку до господи,
Вели розмову про город: картоплю, бурячки…
І що не зайве б принести з криниці свіжу воду,
Бо уже вибовтали всю анахтемські качки…
Аж тут на грушу біля них усівся птах незнаний
У чорно-білому вбранні, стрибає на гіллі.
Як заходився стрекотать, немов вітряк поганий,
З яким гасають дітлахи по вітру на селі.
Стриба, стрекоче, торохтить й на мить не замовкає…
Дивився довго-довго дід, ну, а тоді пита:
- Скажи, у пам’яті тобі нічого не спливає?
А баба: - Ні. Цей птах до нас іще не прилітав.
- Я зовсім, бабо, не про те. Згадай, коли забула,
У нас колись жила в селі теж жіночка така,
Що не змовкала день і ніч, несла усе, що чула,
Була нахабна, як оце, та і така ж вертка.
Як її звали на селі? Ти часом не забула?
А то у мене голова щось зовсім не трима.
- Дай, Боже, пам’яті…Ага… Сорока вона бу́ла…
- Сорока? Ех, на жаль, спитать уже кого нема.
Із тих, хто пам’ятав про те, зостались ми з тобою.
Тож як згадали – птаху так, напевно і назву́...
Дивуюсь схожості сорок із жінкою отою
І думаю: в якій же я подобі оживу?
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію