Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.07.15
13:15
шерехи шашелю чує горище крізь сон
білого павутиння гойдалки в просвіт сонця
труситься потерттю висхлий тютюн над склом
листя його почорніле наче ложа масонська
дах що над головою як піраміда де
є ще можливість стати ступою чи косою
мотлох забут
білого павутиння гойдалки в просвіт сонця
труситься потерттю висхлий тютюн над склом
листя його почорніле наче ложа масонська
дах що над головою як піраміда де
є ще можливість стати ступою чи косою
мотлох забут
2026.07.15
12:58
Хай ліпше я не висплюсь і змарнілий
Прокинуся у променях зорі.
Цей світ, такий такий побитий, зубожілий,
Всміхнеться у пробудженій порі.
Такий напівсліпий, заціпенілий
Відтоді, як злетіли журавлі.
Прокинусь я розбитий, занімілий
В пустелі серця н
Прокинуся у променях зорі.
Цей світ, такий такий побитий, зубожілий,
Всміхнеться у пробудженій порі.
Такий напівсліпий, заціпенілий
Відтоді, як злетіли журавлі.
Прокинусь я розбитий, занімілий
В пустелі серця н
2026.07.15
12:58
Сідає сонце і у полі тоне,
У житі молодому, що цвіте:
Стебла тонкого не зігнула втома,
Пилку стоїть сіяння золоте.
А стежку мітять де-не-де блавати -
Небесні бризки із високих хмар.
Як дав Ти, Боже, день цей відчувати,
У житі молодому, що цвіте:
Стебла тонкого не зігнула втома,
Пилку стоїть сіяння золоте.
А стежку мітять де-не-де блавати -
Небесні бризки із високих хмар.
Як дав Ти, Боже, день цей відчувати,
2026.07.15
12:40
найбільш морочить саме те
чого немає поки
й чи буде невідомо теж
й наскільки все це пофіг
у дзеркалі чи просто склі
відбите щось минуле
за чим жалітимеш собі
а всі давно забули
чого немає поки
й чи буде невідомо теж
й наскільки все це пофіг
у дзеркалі чи просто склі
відбите щось минуле
за чим жалітимеш собі
а всі давно забули
2026.07.15
12:06
Як поєднали їх в один святковий день?
Не були ж друзями вони.
Ба! Найчастіше – сперечались.
Хоча б і тоді, як Павло загостював
В Петра на два тижні в Єрусалимі.
Тай лінію Ісусову врізнобіч повели.
Як і Вчитель, Петро хоч і спокушав
Всевишнього обра
Не були ж друзями вони.
Ба! Найчастіше – сперечались.
Хоча б і тоді, як Павло загостював
В Петра на два тижні в Єрусалимі.
Тай лінію Ісусову врізнобіч повели.
Як і Вчитель, Петро хоч і спокушав
Всевишнього обра
2026.07.15
11:12
Це ще не все, мій милосердний?
У дзиґарі крихкому — час
На те, щоб вийняти з осердя
Душі: скалки, голки образ?
Здійснити мрії кольорові,
У вірші розчинити сум,
Допоки в пелюстках любові
Я не відчую серця струм.
У дзиґарі крихкому — час
На те, щоб вийняти з осердя
Душі: скалки, голки образ?
Здійснити мрії кольорові,
У вірші розчинити сум,
Допоки в пелюстках любові
Я не відчую серця струм.
2026.07.15
07:17
Дивуюся, а може й не дивуюсь,
що є між гару бомбових жахів
сессерівські, потріскані статуї,
що з них ще кракелюр не облетів.
Що межи тих - війни - страшних розіскрень
іще їх видратовує просте -
калинове осердя українське,
що є між гару бомбових жахів
сессерівські, потріскані статуї,
що з них ще кракелюр не облетів.
Що межи тих - війни - страшних розіскрень
іще їх видратовує просте -
калинове осердя українське,
2026.07.15
06:49
Хоч малорухомий
І втомлює в'ялість -
Ні думки про втому,
Ні скарги на старість.
Ні слова про хворість,
Ні зойку від болю,
Хоча про бадьорість
До Бога вже молиш...
І втомлює в'ялість -
Ні думки про втому,
Ні скарги на старість.
Ні слова про хворість,
Ні зойку від болю,
Хоча про бадьорість
До Бога вже молиш...
2026.07.15
05:49
СПАЛАХ П’ЯТИЙ. ПОВЕРНЕННЯ ЛАСТІВКИ
За вікном-бійницею завірюха раптом почала вщухати. Дике завивання вітру змінилося на глибоку, заворожуючу тишу різдвяних зимових Альп. Останні зерна піску в годиннику її життя стрімко падали донизу.
Боян підвівся з
2026.07.14
21:46
Громаддя
гнівне
грозить
громами!
Горить грімниці блиск – палючий жар!
Здається, мить, і встояти ніщо не зможе!
Здається, мить, і все на світі переможе
сліпа озлоба піднебесних кар!
гнівне
грозить
громами!
Горить грімниці блиск – палючий жар!
Здається, мить, і встояти ніщо не зможе!
Здається, мить, і все на світі переможе
сліпа озлоба піднебесних кар!
2026.07.14
15:09
Осердна Суть моя - не вперше в тілі -
не вдруге одягаю плоті бран.
Струмую руслом Лади і Сивілли,
непоцуравшись тихого добра.
Земне моє й високе гостювання
між цих людей - межи стрімких дерев -
долиє сили небу, вчине ставні,
не вдруге одягаю плоті бран.
Струмую руслом Лади і Сивілли,
непоцуравшись тихого добра.
Земне моє й високе гостювання
між цих людей - межи стрімких дерев -
долиє сили небу, вчине ставні,
2026.07.14
13:19
Прибрали ялинку з центральної площі.
Так смисл оголився безглуздих понять.
Прибрали ялинку, як висохлі мощі,
Як відгомін грізних, запеклих заклять.
Прибрали ялинку... Усе проминає
В потоці ненатлих і згорблених днів.
Я хочу напитись води із Дунаю
Так смисл оголився безглуздих понять.
Прибрали ялинку, як висохлі мощі,
Як відгомін грізних, запеклих заклять.
Прибрали ялинку... Усе проминає
В потоці ненатлих і згорблених днів.
Я хочу напитись води із Дунаю
2026.07.14
13:08
По ограді плющ плететься,
Свічка ладаном чадить.
Стугонить розбите серце,
Не спиняється на мить.
Скрапує сльота рахманно
На скорботний обеліск.
Хрест залізний невблаганно
По коліна в землю вріс.
Свічка ладаном чадить.
Стугонить розбите серце,
Не спиняється на мить.
Скрапує сльота рахманно
На скорботний обеліск.
Хрест залізний невблаганно
По коліна в землю вріс.
2026.07.14
11:10
СПАЛАХ ЧЕТВЕРТИЙ. КОРОНА З ПОПЕЛУ. ПРОКЛЯТТЯ.
Голос Бояна впав до ледве чутного, тремтливого шепоту. Старий заплющив очі, наче намагався закритися від картини, яка досі палила його душу вогнем.
***
– Ти підн
2026.07.14
10:52
видихнутий цигарковий дим
який розчиняється у повітрі
мовби пучка солі вкинута до окропу
негода імла яка загортає місто
дедалі ретельніше ген
поетичне натхення котре на хвилину
просотує день безнадійно прозовий
що із цього вам чуття на порозі
який розчиняється у повітрі
мовби пучка солі вкинута до окропу
негода імла яка загортає місто
дедалі ретельніше ген
поетичне натхення котре на хвилину
просотує день безнадійно прозовий
що із цього вам чуття на порозі
2026.07.14
07:25
У просторім помешканні
Вдвох із кішкою мешкаєм,
Оглядаючи з подивом
Речі ті, що знаходимо, -
Відбуваєм повинності -
Взяти деякі й винести...
14.07.26
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Вдвох із кішкою мешкаєм,
Оглядаючи з подивом
Речі ті, що знаходимо, -
Відбуваєм повинності -
Взяти деякі й винести...
14.07.26
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.12
2026.07.12
2026.07.04
2026.07.04
2026.06.20
2026.06.18
2026.06.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про сороку
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про сороку
Є в Індії релігія, прихильники її
Вважають, що, коли вмирають люди,
То душі, полишаючи навік тіла свої,
Життя однак продовжувати будуть.
Адже вони вселяються в тіла других істот
Чи то рослин, залежить все від того,
Як саме жив, як саме вів себе на світі хто,
Куди душі він прокладав дорогу.
Як гавкав, наче пес на всіх – вселився у собаку,
Як був невігласом тупим – переселився в дуб.
А як кривлявся все життя – то на тобі макаку.
Став півнем, як усе життя когось постійно скуб.
Можливо, саме так і є, не буду сумніватись,
Тим більше, що історія, яку я розповім
Із вірою індуською теж може позмагатись,
Бо сталося в ній саме так, як видається їм.
Жило-було одне село в степу понад рікою.
Багато, бідно – то вже як в селі кому вдалось:
У кого дім і двір, і сад, немов з руки легкої,
А в кого вже окрім воше́й нічого не велось.
Жила там жіночка одна – не жіночка, а горе.
Язик її, як помело, ніколи не змовкав.
Не встигне вийти з хати хто – вона вже біля двору,
Почула краєм вуха щось і вже плітки́ пуска.
Їй працювати ніколи, дай лиш поговорити,
Сама не робить і других людей відволіка.
Вже дехто, навіть, проганяв, хтось обіцяв побити,
Коли брехню її язик відверту розпускав.
Сахались люди, як вона виходила із двору,
А, не дай Боже, ще кудись у гості зазирне,
Бо здихатись тоді її удасться , ой, не скоро,
Поки про все не розповість, нікого не мине,
Не перемиє кісточок, сидітиме у хаті…
Вже люди потай почали гадати: як би їм,
Оту Стороту (звали так в селі її) прогнати,
Або зробити, щоб вона не полишала дім.
А то помітили якось: зникати стали речі.
То брязкальця якісь, а то і дзеркальце, бува.
Спочатку думали, що то поділа десь малеча,
Аж поки якось чоловік один прослідкував,
Що пропадає на сліду тієї молодички…
Проте, що злодій – не кажи, допоки не зловив.
Якось дзвіночок він поклав на лавці біля пічки,
А тут якраз Стороту чорт до хати і привів.
Господарі, як водиться, до столу запросили,
Сидить вона годину, дві і рот не закрива.
Уже , що бу́ло на столі, поїли і попили.
Уже в господаря болить від неї голова.
Нарешті, з горем пополам та провели із хати.
Вертається господар, глядь: дзвіночка –то нема.
Тож він і кинувся мерщій злодюжку доганяти.
Біжить, кричить на все село: «Тримай її! Тримай!»
Тут люди збіглися зусюд, Стороту обступили.
У камізельці, що на ній, украдене знайшли.
Тоді до хати до її громадою ступили,
А там знайшли всі речі, що украдені були.
Зібрали сходку і на ній поставили питання:
Як поступити з тою, що дістала вже село.
І, хоч просилася вона, що то уже востаннє,
Не буде вже вона робить такого, як було,
Ніхто їй віри вже не йняв. Рішили одностайно
Прогнати геть її з села. Нехай собі іде.
Аж на околицю звели. Поглянула востаннє.
Заплакала, хоч бачила – проще́ння не знайде.
Виднілась довго на шляху її сорочка біла,
Спідниця чорна довго ще мела дорожній пил.
Та жодна у селі душа її не пожаліла,
Терпіти довго отаку уже не бу́ло сил.
Але історія на цім іще не закінчилась.
Пройшли уже із тих подій, мабуть, роки й роки.
На призьбі якось баба й дід увечері усілись,
Насіння лускали удвох, чекаючи, поки
Пастух із паші прижене корівку до господи,
Вели розмову про город: картоплю, бурячки…
І що не зайве б принести з криниці свіжу воду,
Бо уже вибовтали всю анахтемські качки…
Аж тут на грушу біля них усівся птах незнаний
У чорно-білому вбранні, стрибає на гіллі.
Як заходився стрекотать, немов вітряк поганий,
З яким гасають дітлахи по вітру на селі.
Стриба, стрекоче, торохтить й на мить не замовкає…
Дивився довго-довго дід, ну, а тоді пита:
- Скажи, у пам’яті тобі нічого не спливає?
А баба: - Ні. Цей птах до нас іще не прилітав.
- Я зовсім, бабо, не про те. Згадай, коли забула,
У нас колись жила в селі теж жіночка така,
Що не змовкала день і ніч, несла усе, що чула,
Була нахабна, як оце, та і така ж вертка.
Як її звали на селі? Ти часом не забула?
А то у мене голова щось зовсім не трима.
- Дай, Боже, пам’яті…Ага… Сорока вона бу́ла…
- Сорока? Ех, на жаль, спитать уже кого нема.
Із тих, хто пам’ятав про те, зостались ми з тобою.
Тож як згадали – птаху так, напевно і назву́...
Дивуюсь схожості сорок із жінкою отою
І думаю: в якій же я подобі оживу?
Вважають, що, коли вмирають люди,
То душі, полишаючи навік тіла свої,
Життя однак продовжувати будуть.
Адже вони вселяються в тіла других істот
Чи то рослин, залежить все від того,
Як саме жив, як саме вів себе на світі хто,
Куди душі він прокладав дорогу.
Як гавкав, наче пес на всіх – вселився у собаку,
Як був невігласом тупим – переселився в дуб.
А як кривлявся все життя – то на тобі макаку.
Став півнем, як усе життя когось постійно скуб.
Можливо, саме так і є, не буду сумніватись,
Тим більше, що історія, яку я розповім
Із вірою індуською теж може позмагатись,
Бо сталося в ній саме так, як видається їм.
Жило-було одне село в степу понад рікою.
Багато, бідно – то вже як в селі кому вдалось:
У кого дім і двір, і сад, немов з руки легкої,
А в кого вже окрім воше́й нічого не велось.
Жила там жіночка одна – не жіночка, а горе.
Язик її, як помело, ніколи не змовкав.
Не встигне вийти з хати хто – вона вже біля двору,
Почула краєм вуха щось і вже плітки́ пуска.
Їй працювати ніколи, дай лиш поговорити,
Сама не робить і других людей відволіка.
Вже дехто, навіть, проганяв, хтось обіцяв побити,
Коли брехню її язик відверту розпускав.
Сахались люди, як вона виходила із двору,
А, не дай Боже, ще кудись у гості зазирне,
Бо здихатись тоді її удасться , ой, не скоро,
Поки про все не розповість, нікого не мине,
Не перемиє кісточок, сидітиме у хаті…
Вже люди потай почали гадати: як би їм,
Оту Стороту (звали так в селі її) прогнати,
Або зробити, щоб вона не полишала дім.
А то помітили якось: зникати стали речі.
То брязкальця якісь, а то і дзеркальце, бува.
Спочатку думали, що то поділа десь малеча,
Аж поки якось чоловік один прослідкував,
Що пропадає на сліду тієї молодички…
Проте, що злодій – не кажи, допоки не зловив.
Якось дзвіночок він поклав на лавці біля пічки,
А тут якраз Стороту чорт до хати і привів.
Господарі, як водиться, до столу запросили,
Сидить вона годину, дві і рот не закрива.
Уже , що бу́ло на столі, поїли і попили.
Уже в господаря болить від неї голова.
Нарешті, з горем пополам та провели із хати.
Вертається господар, глядь: дзвіночка –то нема.
Тож він і кинувся мерщій злодюжку доганяти.
Біжить, кричить на все село: «Тримай її! Тримай!»
Тут люди збіглися зусюд, Стороту обступили.
У камізельці, що на ній, украдене знайшли.
Тоді до хати до її громадою ступили,
А там знайшли всі речі, що украдені були.
Зібрали сходку і на ній поставили питання:
Як поступити з тою, що дістала вже село.
І, хоч просилася вона, що то уже востаннє,
Не буде вже вона робить такого, як було,
Ніхто їй віри вже не йняв. Рішили одностайно
Прогнати геть її з села. Нехай собі іде.
Аж на околицю звели. Поглянула востаннє.
Заплакала, хоч бачила – проще́ння не знайде.
Виднілась довго на шляху її сорочка біла,
Спідниця чорна довго ще мела дорожній пил.
Та жодна у селі душа її не пожаліла,
Терпіти довго отаку уже не бу́ло сил.
Але історія на цім іще не закінчилась.
Пройшли уже із тих подій, мабуть, роки й роки.
На призьбі якось баба й дід увечері усілись,
Насіння лускали удвох, чекаючи, поки
Пастух із паші прижене корівку до господи,
Вели розмову про город: картоплю, бурячки…
І що не зайве б принести з криниці свіжу воду,
Бо уже вибовтали всю анахтемські качки…
Аж тут на грушу біля них усівся птах незнаний
У чорно-білому вбранні, стрибає на гіллі.
Як заходився стрекотать, немов вітряк поганий,
З яким гасають дітлахи по вітру на селі.
Стриба, стрекоче, торохтить й на мить не замовкає…
Дивився довго-довго дід, ну, а тоді пита:
- Скажи, у пам’яті тобі нічого не спливає?
А баба: - Ні. Цей птах до нас іще не прилітав.
- Я зовсім, бабо, не про те. Згадай, коли забула,
У нас колись жила в селі теж жіночка така,
Що не змовкала день і ніч, несла усе, що чула,
Була нахабна, як оце, та і така ж вертка.
Як її звали на селі? Ти часом не забула?
А то у мене голова щось зовсім не трима.
- Дай, Боже, пам’яті…Ага… Сорока вона бу́ла…
- Сорока? Ех, на жаль, спитать уже кого нема.
Із тих, хто пам’ятав про те, зостались ми з тобою.
Тож як згадали – птаху так, напевно і назву́...
Дивуюсь схожості сорок із жінкою отою
І думаю: в якій же я подобі оживу?
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
