Кружля орел високо в небесах,
Степи безмежні зором окидає.
Чи, може, здобич пильно виглядає?
Чи то скорила степова краса?
Застиг на місці, не змахне крилом,
Потоки вітру упіймав підйомні.
Усе здається унизу знайоме,
Усе таке, як сотні літ було.
Але щоразу щось нове, незвичне
Впада йому старому до очей.
Промчить табун сполоханих коней.
Чи тури чинно пробредуть до річки.
А он із балки вершник на коні
Повіддя рве, напевно, поспішає,
Мабуть, якусь важливу звістку має.
Копита лунко б’ють по цілині.
Спустивсь орел, цікавість розібрала,
Що за людина степом поспіша?
Чим в неї спантеличена душа?
Яка потреба її в степ погнала?
Чи, може, звір якиїсь по сліду?
Піднявсь орел, зробив велике коло.
Та ні, не видно хижаків навколо,
Лише копита по землі гудуть.
Піднявсь ще вище і у далині
Побачив дим і куряву над степом.
Війнуло звідти ще й повітрям теплим,
Звідкіль промчав той вершник на коні.
Орда іде! Знов дим затьмарить небо,
Знов крик і плач звірину розженуть,
Бо знову степом бранців поженуть,
Лишаючи лиш трупи після себе.
І знову круки степ заполонять,
Для них година радісна настане.
На таку здобич він і не погляне.
А їм, бач, годі кращого й шукать.
Орел зробив ще понад степом коло.
Вже вершник зник десь в балці степовій.
Чи встигне він доїхати живий?
Чи згине десь нещасний серед поля?
Орел кружляв в небесній вишині.
Вже скільки літ він все це споглядає,
Як рід людський людський же рід вбиває,
Чого не снилось і в страшному сні.
А що він може? Він всього лиш птах,
Якого тільки крила захищають,
Бо стріли аж туди не долітають,
Де він кружляє в синіх небесах.
Махнув орел крилом і полетів.
Там, де війна, там здобичі немає,
Бо він свою лиш здобич споживає,
Не підбирає на сліду катів.