Неня не відрізнялася відмінним здоров’ям. Та й і хто його мав з наших батьків, яким довелося пережити війну, Голодомор, повоєнну розруху, каторжну працю в колгоспах та на числених ударних будівництвах. Частина нашого суспільства сиділа за гратами як вороги народу, частину вислали на каторгу. І поверталися вони звідтіля з цілим букетом хвороб та знесиленими.
Вони були позбавлені дитинства, достатку, а часто - і шматка хліба, але знаходили сили створювати сім’ї, народжувати дітей, дбати про них як належить.
- Сину! Господарю треба мати свій шматок землі, свій город, свій садок. А ти тільки книжки пишеш та пісні співаєш. Збери грошенят і купи хату. Я в ній хочу жити, а не в хрущовці. В ній мені недобре. Ти мене чуєш? - казала неня.
Почухав макітру і вирішив не тринькати гроші на чергові опуси про мусі-пусі, і таки придбав хатинку в мальовничому Поліссі. Але таку забур’янену та зарослу диким вишняком, що півроку довелося корчувати старі пні та розлогі кореневища., а потім приводити до ладу і саму хату.
Інколи неня ні з того, ні з сього лягала на ліжко, казала, що їй зле. І з віком таких випадків ставало більше. А от на дачі їй було набагато краще. Це й не дивно, оскільки за сто метрів від будинку стіною стояв сосновий ліс, який тягнувся вглиб на кілометрів тридцять, а з протилежного боку знаходилася річка Тетерів із заливними луками, в які впирався наш город. Повітря чисте, напоєне хвоєю, тиша, спокій і дзвінкі пташині голоси — що ще потрібно людині, аби зустріти свою старість.
Але на зиму мамця поверталася до київської хрущовки, хай вона сказиться. І весною, перед самим від’їздом на свою улюблену дачу з нею стався приступ. І серйозний.
Негайно викликав швидку.
- Нікуди я не поїду, може все минеться? - впиралася матір.
- Мамо, нині я командую. Їдемо до лікарні, робимо аналізи, якщо потрібно — проколемося, отримаємо вердикт лікарів і тоді будемо вирішувати: що робити далі. Гаразд?
Таки умовили її разом з дружиною, зібрали необхідні речі та поїхали до лікарні.
Всі палати були під зав’язку забиті людьми.
- Доведеться покласти Вас на коридорі,- сказала чергова лікарка. - Зараз прикотять ліжко, поставлять тумбочку і зроблять аналізи крові. Потерпіть, будь-ласка до ранку, люди випишуться і ми вас одразу туди покладемо.
До самої пізньої пори гомоніли з мамою про життя-буття, заспокоювали її, слухали напучування що і як треба зробити. Купили необхідних продуктів та ліків. Сиділи б до ранку, так черговий лікар нагримав, що вночі у лікарні членам сімей робити нічого. Що ж - прийдемо уранці.
А уранці засмучений лікар повів нас одразу до реанімації. Чекали години три, доки звідтіля не вийшов реаніматолог і повідомив, що у матері вночі стався інсульт і її розбив параліч. Нині вона впала в кому.
- Як таке могло трапитися? Вона ж у лікарні?
- Не знаю, я не її палатний лікар. Сходіть, спитайте в нього.
А палатного лікаря не було, а черговий лікар вже пішов додому, як і чергова сестра.
Сів на ліжко, в якому лежала матір і обхопив голову руками. Підійшла старенька бабуся, поклала руку мені на голову і сказала:
- Синку, уночі я не сплю, ходжу коридорами, і бачила, що сталося з вашою мамою. Уночі вона ходила до вбиральні, впала на підлогу. Спробувала її підняти, але марно. Сил уже немає. Кликала на допомогу, шукала сестру. Але в нашому відділенні нікого з лікарів не було. Вони роблять увечері необхідні уколи та процедури пацієнтам, а потім зачиняються в кімнаті поверхом нижче і сплять.
Аж тільки уранці медсестра підійшла до вашої матері.
Аж на четвертий день неню, повністю паралізовану, вивезли з реанімації. Ні говорити, ні рухатися вона вже не могла. Це сталося тому, що поруч не було медпрацівника, який би зробив всього лишень один укол і зняв гіпертонічний криз. І це в лікарні!
За півроку неня навчилася їсти лівою рукою та говорити слово “сину”. І увесь час хотіла мене поцілувати. Ночами куняв біля матері, робив їй масаж, давав потрібні ліки, читав щось заспокійливе і веселе, робили дихальну гімнастику, міняв памперси. А вдень бігав на роботу, готував їсти, купував ліки тощо. Кожен, у кого на руках лежачий інсультник, знає про що йде мова. Я втратив сон, а руки почали тремтіти як у затятого алкоголіка. А в серпні місяці стався другий інсульт і матері не стало.
Ціна лікарської помилки або нехлюйства — людське життя. І як правило такі помилки виправити неможливо. Так за що ми тоді платимо в лікарнях? Нащо віддаємо своїх рідних і близьких в руки ескулапам, якщо невідомо — чи повернуться вони додому живими та здоровими?


30.03.2020р.