Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.03.09
10:07
Невже я цього літа не відчую
Й воно пролине, ніби буревій?
Я хочу зустрічати серце бурі
Та їздити на блискавці кривій.
Невже пролинуть пристрасті та струси
Удалині, як марево степів?
І упадуть, немов сміливі Стуси,
Й воно пролине, ніби буревій?
Я хочу зустрічати серце бурі
Та їздити на блискавці кривій.
Невже пролинуть пристрасті та струси
Удалині, як марево степів?
І упадуть, немов сміливі Стуси,
2026.03.09
09:25
Борис Ласкін (1914-1983)
Броня міцна, і танки наші бистрі,
і наш народ готовий до борні:
стають у стрій Країни Рад танкісти –
своїй Вітчизні віддані сини!
Із гуркотом, у лавах без прогалин,
Броня міцна, і танки наші бистрі,
і наш народ готовий до борні:
стають у стрій Країни Рад танкісти –
своїй Вітчизні віддані сини!
Із гуркотом, у лавах без прогалин,
2026.03.09
08:36
В небесній черемсі, така чепурна,
журавка кружляє над звивистим плаєм.
У світлу кватирку проникла весна —
із сонячним зайчиком в піжмурки грає.
Нарешті діждалися, милий, тепла —
у копанці зникли холодні крижини
і пісня чудова на вістрі стебла
журавка кружляє над звивистим плаєм.
У світлу кватирку проникла весна —
із сонячним зайчиком в піжмурки грає.
Нарешті діждалися, милий, тепла —
у копанці зникли холодні крижини
і пісня чудова на вістрі стебла
2026.03.09
07:04
Серед лугу у копиці
Заховалася лисиця
І дрімала безтурботно
В ній красунечка самотня,
Поки ввечері з-за гаю
Не з'явивсь з візком хазяїн,
І відразу, ненароком
Наполохав лежебоку,
Заховалася лисиця
І дрімала безтурботно
В ній красунечка самотня,
Поки ввечері з-за гаю
Не з'явивсь з візком хазяїн,
І відразу, ненароком
Наполохав лежебоку,
2026.03.08
16:08
Наснись мені, кохана мамо,
Хоча б словечком обізвись…
Уже лелеки за морями
Полинули в холодну вись.
Погомони зі мною, рідна,
І розкажи, як далі жить,
І що тобі із неба видно,
Хоча б словечком обізвись…
Уже лелеки за морями
Полинули в холодну вись.
Погомони зі мною, рідна,
І розкажи, як далі жить,
І що тобі із неба видно,
2026.03.08
15:58
Сидять діди, розмовляють, згадують минуле.
Як воно в молоді роки гарно жити було.
Старий Кіндрат про Союз той тільки і торочить,
Чи молодість, чи порядки повернути хоче,
Які були при Союзі. Отож не змовкає:
- А я, хлопці, уже в котрий раз сказати ма
Як воно в молоді роки гарно жити було.
Старий Кіндрат про Союз той тільки і торочить,
Чи молодість, чи порядки повернути хоче,
Які були при Союзі. Отож не змовкає:
- А я, хлопці, уже в котрий раз сказати ма
2026.03.08
14:49
Зима пішла, весна надходить,
Лайно з-під снігу дружно сходить
І радує неабиЯк
Палких любителів собак.
Радійте, песики і сучки –
На світ явились ваші «кучки».
Собаколюбам не до того…
Лайно з-під снігу дружно сходить
І радує неабиЯк
Палких любителів собак.
Радійте, песики і сучки –
На світ явились ваші «кучки».
Собаколюбам не до того…
2026.03.08
13:07
Це молоде вино терпке, жагуче
Тече із горла пристрасних століть.
І після нього хоч стрибай із кручі.
Так прийде час молитв, немов політь.
Це молоде вино, таке незріле,
Тече вогнем непізнаних рядків.
Воно народить думку уцілілу
Тече із горла пристрасних століть.
І після нього хоч стрибай із кручі.
Так прийде час молитв, немов політь.
Це молоде вино, таке незріле,
Тече вогнем непізнаних рядків.
Воно народить думку уцілілу
2026.03.08
12:08
Ще оживаю думкою. Моя
жива душа не вміє умирати,
вона усе ще Муза нічия
і нікому за нею жалкувати.
Роняє сльози українська мати.
Мов Ярославна на валу, так я
оплакую оазу житія,
жива душа не вміє умирати,
вона усе ще Муза нічия
і нікому за нею жалкувати.
Роняє сльози українська мати.
Мов Ярославна на валу, так я
оплакую оазу житія,
2026.03.08
12:03
Мені ночами ще, буває, сниться
уже далека, та близька мені
і нічия непіймана жар-птиця
у наші юні незабутні дні.
Буває, що у темному вікні
упізнаю чиїсь знайомі лиця
і поміж ними лиш її іскриться
уже далека, та близька мені
і нічия непіймана жар-птиця
у наші юні незабутні дні.
Буває, що у темному вікні
упізнаю чиїсь знайомі лиця
і поміж ними лиш її іскриться
2026.03.08
04:40
був ти хоч колись
чи бував хоч раз гостем леді електричної
чар-килим біля ніг
не запізнись
тебе чекають
чуття й принуки
до тебе линуть
рухи і звуки
чи бував хоч раз гостем леді електричної
чар-килим біля ніг
не запізнись
тебе чекають
чуття й принуки
до тебе линуть
рухи і звуки
2026.03.07
18:07
Не гадав ще молодий Тарас, що слава набагато швидша, ніж тарантас, що віз його вперше на батьківщину: усім хотілось не просто бачить, а щонайкраще пригостить речника Вкраїни.
От і в Лубнах не було кінця-краю запрошенням.
«Відбийся якось,- попросив Тара
2026.03.07
18:00
Не покоряю майбуття,
але у полі і на волі
природи вічної дитя
на колесі своєї долі
алюром їду у життя.
ІІ
Блукаю, наче, менестрель
але у полі і на волі
природи вічної дитя
на колесі своєї долі
алюром їду у життя.
ІІ
Блукаю, наче, менестрель
2026.03.07
13:57
Коли, змінивши темний фон,
В яру синіє звабно ранок, -
Стрекоче сойка в унісон
Веселим наспівам веснянок.
Де тче павук сріблясту нить,
Сховавши працю від загалу, -
Шугають протяги щомить
Поміж цвітіннями конвалій.
В яру синіє звабно ранок, -
Стрекоче сойка в унісон
Веселим наспівам веснянок.
Де тче павук сріблясту нить,
Сховавши працю від загалу, -
Шугають протяги щомить
Поміж цвітіннями конвалій.
2026.03.07
10:12
Вуж, який поселився в обійсті,
Як чаклунський неназваний дух,
Що гуляє в розтерзанім місті
У симфоніях злих завірюх.
Вуж крадеться, як пізнє прозріння,
Ніби правда забута, жорстка.
І постане, як ніжне творіння,
Як чаклунський неназваний дух,
Що гуляє в розтерзанім місті
У симфоніях злих завірюх.
Вуж крадеться, як пізнє прозріння,
Ніби правда забута, жорстка.
І постане, як ніжне творіння,
2026.03.07
00:36
Народний голос і народна пісня
У душу проникає до глибин,
Твоє предивним щемом серце тисне,
Мов коси розвіває у верби.
І млоїть так у грудях, тихо млоїть,
І скотиться сльоза несамохіть,
І навіть загрубілий в битвах воїн
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...У душу проникає до глибин,
Твоє предивним щемом серце тисне,
Мов коси розвіває у верби.
І млоїть так у грудях, тихо млоїть,
І скотиться сльоза несамохіть,
І навіть загрубілий в битвах воїн
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.03.06
2026.02.26
2026.02.25
2026.02.24
2026.02.14
2026.02.11
2026.02.05
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про Петрів батіг
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про Петрів батіг
Що воно за квітка синьоока
На стеблі високому росте?
Я спинивсь від неї за два кроки,
Озирнувся на чотири боки,
А спитати ні в кого, проте.
Тож зламав собі цупку стеблину
З квітками та і подавсь в село.
Думаю: когось-таки зустріну
Й запитаю про оцю рослину.
Справді, й півгодини не пройшло,
Як почулись голоси від ставу.
Я зі стежки повернув туди.
Бачу: пастухи готують страву,
Аромат доноситься «на славу».
Череда вляглась біля води.
Підійшов, чемненько привітався.
Хтось й мене «до столу» запросив.
І, обід ще доки готувався,
У господарі́в я запитався,
Що ж за диво-квітку я зустрів.
Глянув дядько з вусами на неї,
Посміхнувся: «То ж Петрів батіг!»
Здивувався я із назви теї
Та уже ж і далі гну своєї:
«Хто ж їй таку назву дати міг?»
Той погладив свої пишні вуса,
Зазирнув було до казана:
«Ти, напевно, не сільський, дивлюся.
В нас тут від малого до бабусі,
Ні для кого то не новина,
Що ця квітка від Петра святого
Свою назву має». «Як же то?»
«Ти присядь. Не знають правди ноги.
Та послухай, що воно й до чого
Розкажу. Підправить, може, хто?
То було у давнину далеку
У селі… Де саме? Бог то зна.
Людям працювалося нелегко,
То дощі, а то скажена спека…
То й для наших місць не новина.
Але якось сіяли, збирали
Потом весь политий урожай.
Тож і хліб та і до хліба мали,
Навіть, лишки часом продавали.
Головне: працюй та не зівай.
Але якось вийшов рік невдалим:
Навесні дощами полило
Та, зерно ледь наливатись стало,
Комашня якась поналітала,
Геть поля обсіла. Все село
Кинулось врожай порятувати,
Вже й ганяли комашню оту,
Віниками бралися змітати,
Щоб ногами на землі топтати.
Та в одному місці ледь зметуть,
Як вони в другому знов насядуть.
Бачать люди: урожай пропав.
Що робити? Як тут дати раду?
Тут якраз ішов через леваду
Сивий дід. Кудись він простував,
А над ним метелики кружляли,
Наче в казці. Зупинився люд.
Бачили в житті вони чимало,
Та такого з ними не бувало.
Підійшов дід, зупинився. Тут
Врешті хтось спромігся на слова:
- Хто ви, діду, і куди іде́те?
Ще хтось: - Ви не чарівник бува?
Дід всміхнувся : - А які дива?
- Де ви цих метеликів веде́те?
- Я собі дорогою іду,
А вони летять, створіння Божі.
Вам здалося, що я їх веду…
Ви ж, я бачу, втрапили в біду.
Почекайте, я вам допомо́жу.
Він тоненьких прутиків зламав
І пішов понад межею полем,
Цвьохав ними, комашню здіймав,
Хоч не бив, як череду займав
І вона кружляла вся навколо.
А, дійшовши до межі, старий
Викинув той прутик попід ноги,
Інший взяв і по межі другій
Знов пішов. А понад ним весь рій
Полетів , як хмара, до дороги.
Як скінчились прутики, тоді
Й комашня із поля геть пропала.
У старого усміх в бороді.
А в селі увесь народ радів.
Дідуся́ запрошувати стали.
Але він, напевно, поспішав.
Лиш спитали, як же його звати.
Він Петром тоді себе назвав,
Випив воду та й попростував
Щось, мабуть, по світові шукати.
Прутики ж ті скоро проросли,
На тім місці, де тоді упали.
Синьооко влітку розцвіли,
Від напасті поле берегли,
Тож Петрів батіг їх і назвали».
Помовчав, і мову знов повів:
«Чи цикорій довелося пити?»
«Так, у місті дядько пригостив».
« А ти знаєш, він його зварив
З кореня цієї саме квітки».
Я не став лишатись на обід,
Дядькові подякував й подався
З думкою: який безмежний світ,
Хоч прожив уже чимало літ,
А, дивись, про щось нове дізнався.
На стеблі високому росте?
Я спинивсь від неї за два кроки,
Озирнувся на чотири боки,
А спитати ні в кого, проте.
Тож зламав собі цупку стеблину
З квітками та і подавсь в село.
Думаю: когось-таки зустріну
Й запитаю про оцю рослину.
Справді, й півгодини не пройшло,
Як почулись голоси від ставу.
Я зі стежки повернув туди.
Бачу: пастухи готують страву,
Аромат доноситься «на славу».
Череда вляглась біля води.
Підійшов, чемненько привітався.
Хтось й мене «до столу» запросив.
І, обід ще доки готувався,
У господарі́в я запитався,
Що ж за диво-квітку я зустрів.
Глянув дядько з вусами на неї,
Посміхнувся: «То ж Петрів батіг!»
Здивувався я із назви теї
Та уже ж і далі гну своєї:
«Хто ж їй таку назву дати міг?»
Той погладив свої пишні вуса,
Зазирнув було до казана:
«Ти, напевно, не сільський, дивлюся.
В нас тут від малого до бабусі,
Ні для кого то не новина,
Що ця квітка від Петра святого
Свою назву має». «Як же то?»
«Ти присядь. Не знають правди ноги.
Та послухай, що воно й до чого
Розкажу. Підправить, може, хто?
То було у давнину далеку
У селі… Де саме? Бог то зна.
Людям працювалося нелегко,
То дощі, а то скажена спека…
То й для наших місць не новина.
Але якось сіяли, збирали
Потом весь политий урожай.
Тож і хліб та і до хліба мали,
Навіть, лишки часом продавали.
Головне: працюй та не зівай.
Але якось вийшов рік невдалим:
Навесні дощами полило
Та, зерно ледь наливатись стало,
Комашня якась поналітала,
Геть поля обсіла. Все село
Кинулось врожай порятувати,
Вже й ганяли комашню оту,
Віниками бралися змітати,
Щоб ногами на землі топтати.
Та в одному місці ледь зметуть,
Як вони в другому знов насядуть.
Бачать люди: урожай пропав.
Що робити? Як тут дати раду?
Тут якраз ішов через леваду
Сивий дід. Кудись він простував,
А над ним метелики кружляли,
Наче в казці. Зупинився люд.
Бачили в житті вони чимало,
Та такого з ними не бувало.
Підійшов дід, зупинився. Тут
Врешті хтось спромігся на слова:
- Хто ви, діду, і куди іде́те?
Ще хтось: - Ви не чарівник бува?
Дід всміхнувся : - А які дива?
- Де ви цих метеликів веде́те?
- Я собі дорогою іду,
А вони летять, створіння Божі.
Вам здалося, що я їх веду…
Ви ж, я бачу, втрапили в біду.
Почекайте, я вам допомо́жу.
Він тоненьких прутиків зламав
І пішов понад межею полем,
Цвьохав ними, комашню здіймав,
Хоч не бив, як череду займав
І вона кружляла вся навколо.
А, дійшовши до межі, старий
Викинув той прутик попід ноги,
Інший взяв і по межі другій
Знов пішов. А понад ним весь рій
Полетів , як хмара, до дороги.
Як скінчились прутики, тоді
Й комашня із поля геть пропала.
У старого усміх в бороді.
А в селі увесь народ радів.
Дідуся́ запрошувати стали.
Але він, напевно, поспішав.
Лиш спитали, як же його звати.
Він Петром тоді себе назвав,
Випив воду та й попростував
Щось, мабуть, по світові шукати.
Прутики ж ті скоро проросли,
На тім місці, де тоді упали.
Синьооко влітку розцвіли,
Від напасті поле берегли,
Тож Петрів батіг їх і назвали».
Помовчав, і мову знов повів:
«Чи цикорій довелося пити?»
«Так, у місті дядько пригостив».
« А ти знаєш, він його зварив
З кореня цієї саме квітки».
Я не став лишатись на обід,
Дядькові подякував й подався
З думкою: який безмежний світ,
Хоч прожив уже чимало літ,
А, дивись, про щось нове дізнався.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
