Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.01.22
17:05
Є сміх, коли за животи беруться
І сплескують руками об коліна.
Навіть ті, хто не знає, в чім причина,
Спиняються і сміються без запитань.
Та є сміх, коли спіткнувся хтось
І впав. Од болі невзмозі вимовити щось.
«П’яниця! На свиню ти схожий!»-
Р
І сплескують руками об коліна.
Навіть ті, хто не знає, в чім причина,
Спиняються і сміються без запитань.
Та є сміх, коли спіткнувся хтось
І впав. Од болі невзмозі вимовити щось.
«П’яниця! На свиню ти схожий!»-
Р
2026.01.22
16:29
Коли понюхаю чужу білизну -
Натхнення так і пре з душі одразу!
Повір, мій читачу, я не навмисно!
Бо тільки так підкорюю Пегаса.
Я спалюю свої безсонні ночі,
Приймаю сильні ліки перорально.
І стежу пильно, хто кого там хоче,
Натхнення так і пре з душі одразу!
Повір, мій читачу, я не навмисно!
Бо тільки так підкорюю Пегаса.
Я спалюю свої безсонні ночі,
Приймаю сильні ліки перорально.
І стежу пильно, хто кого там хоче,
2026.01.22
14:05
Не забуваю малу дітвору,
вшиту снопами хатину
скраю узлісся в глухому яру
над ручаями за тином,
а поза нею – висока гора,
а під горою – дорога,
де поєдналися туга, жура,
радощі, щастя і горе.
вшиту снопами хатину
скраю узлісся в глухому яру
над ручаями за тином,
а поза нею – висока гора,
а під горою – дорога,
де поєдналися туга, жура,
радощі, щастя і горе.
2026.01.22
12:14
Зима у біло-чорних кольорах,
Слова барвистістю не сяють.
Сумує в тишині настінна бра,
Дрижить серденько, ніби сарна,
А люди-відчайдухи на нулі,
Щодня під обстрілом воюють.
Радіють щиро: побратим вцілів,
Хоч січень холодом лютує.
Слова барвистістю не сяють.
Сумує в тишині настінна бра,
Дрижить серденько, ніби сарна,
А люди-відчайдухи на нулі,
Щодня під обстрілом воюють.
Радіють щиро: побратим вцілів,
Хоч січень холодом лютує.
2026.01.22
11:17
Коли втомлюсь і відійду від справ
У ліс дрімучий чи далекі гори,
Прикутий до стола, неначе раб,
Я відійду в мелодію прозору,
Мов у далекий потаємний рай,
Врятований від бруду наговору.
Я відійду у тінь далеких пальм,
У ліс дрімучий чи далекі гори,
Прикутий до стола, неначе раб,
Я відійду в мелодію прозору,
Мов у далекий потаємний рай,
Врятований від бруду наговору.
Я відійду у тінь далеких пальм,
2026.01.22
08:53
А гарячка біла в білім домі
інфікує цілий білий світ...
у дурдомі цьому,
як відомо,
оселився демон із боліт.
***
А знання, наука та освіта
інфікує цілий білий світ...
у дурдомі цьому,
як відомо,
оселився демон із боліт.
***
А знання, наука та освіта
2026.01.21
23:00
Писати сонета - це мука,
Вже краще сапать буряки,
Чи підгортати картоплю,
Чи збирати жуки.
Буває, напишеш сонета,
Глядь- а воно ж не сонет!
Й рука мимоволі підносить
Вже краще сапать буряки,
Чи підгортати картоплю,
Чи збирати жуки.
Буває, напишеш сонета,
Глядь- а воно ж не сонет!
Й рука мимоволі підносить
2026.01.21
21:17
Бувало, пишався, куражився,
Бувало, на щось не наважився –
А підсумок буде простий:
Красива життя ораторія
Завершиться у крематорії.
Як кажуть, «хоч падай, хоч стій»...
Траплялося, жили розтягував,
Бувало, на щось не наважився –
А підсумок буде простий:
Красива життя ораторія
Завершиться у крематорії.
Як кажуть, «хоч падай, хоч стій»...
Траплялося, жили розтягував,
2026.01.21
20:10
Я доторкнувся думкою до тебе.
Від тебе я іще не відчахнувся.
Ти ще моя. І скільки ж сили треба,
щоб я забув тебе, тебе позбувся.
Я що завгодно ладен сотворити,
щоб пам’ять стерла всі твої принади,
щоб і не бачити тебе, не говорити…
Від тебе я іще не відчахнувся.
Ти ще моя. І скільки ж сили треба,
щоб я забув тебе, тебе позбувся.
Я що завгодно ладен сотворити,
щоб пам’ять стерла всі твої принади,
щоб і не бачити тебе, не говорити…
2026.01.21
18:50
Із Леоніда Сергєєва
В якій ненависті горілку п’є на сонці
шахтар, комп’ютерник, розклеювач афіш!
І те, що, нібито, вона виводить стронцій,
її не робить прохолодніш чи смачніш.
В зеніті буйствує загрозливе світило.
В якій ненависті горілку п’є на сонці
шахтар, комп’ютерник, розклеювач афіш!
І те, що, нібито, вона виводить стронцій,
її не робить прохолодніш чи смачніш.
В зеніті буйствує загрозливе світило.
2026.01.21
18:43
Я закоканий в Тетяну,
От мені морока -
Заражать її не стану --
Власним гоноркоком.
Вірш писати поможу я --
Бліх половлю поки.
Хіть свою я замаскую --
От мені морока -
Заражать її не стану --
Власним гоноркоком.
Вірш писати поможу я --
Бліх половлю поки.
Хіть свою я замаскую --
2026.01.21
14:36
Пливу Ахеронтом у тихім човні,
І страшно, і боязко дуже мені:
А раптом оте? А раптом осе?
Ніхто не врятує мене й не спасе.
Сусід мій праворуч сидить в темноті.
Від страху у нього бурчить в животі.
Він теж в невідомість пливе, як і я,
І страшно, і боязко дуже мені:
А раптом оте? А раптом осе?
Ніхто не врятує мене й не спасе.
Сусід мій праворуч сидить в темноті.
Від страху у нього бурчить в животі.
Він теж в невідомість пливе, як і я,
2026.01.21
14:24
Обіцянки... обіцянки
Не про мир, не діалог.
Чисто воплі куртизанки
Моно моно монолог…
Хто б повірив, хто б довірив,
Змоноложив і схитрив,
Обіцянки розчепірив —
Я, їй-богу б, пригостив…
Не про мир, не діалог.
Чисто воплі куртизанки
Моно моно монолог…
Хто б повірив, хто б довірив,
Змоноложив і схитрив,
Обіцянки розчепірив —
Я, їй-богу б, пригостив…
2026.01.21
11:50
Ти не думала зовсім про нього,
Коли я був з тобою на «ти»,
Позабула усі застороги,
Як несила було вже знести.
Я схопив тебе грубо за руку,
Придушив і притис до стіни;
Ти тоді опиралась на муку
Коли я був з тобою на «ти»,
Позабула усі застороги,
Як несила було вже знести.
Я схопив тебе грубо за руку,
Придушив і притис до стіни;
Ти тоді опиралась на муку
2026.01.21
10:34
Повалені дерева, немов царі полеглі,
Спираються на вічність, спираються на страх.
Повалені дерева, що обіймають легко
Свободу і неволю у вічних небесах.
Повалені дерева, як воїни упалі
У грандіозний битві, у січі вогневій,
Спираються на мужніс
Спираються на вічність, спираються на страх.
Повалені дерева, що обіймають легко
Свободу і неволю у вічних небесах.
Повалені дерева, як воїни упалі
У грандіозний битві, у січі вогневій,
Спираються на мужніс
2026.01.21
05:30
нам потрібен хтось-то щоб опертись
і як захочеш на мене обіпрись
нам потрібен хтось-то щоб опертись
і якщо хочеш на мене обіпрись
її фальцет ”груди мої невідмовні бейбі
о випади тут якби утомивсь
і завжди на парківці місця доволі є
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...і як захочеш на мене обіпрись
нам потрібен хтось-то щоб опертись
і якщо хочеш на мене обіпрись
її фальцет ”груди мої невідмовні бейбі
о випади тут якби утомивсь
і завжди на парківці місця доволі є
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.01.22
2026.01.19
2026.01.16
2026.01.11
2025.12.24
2025.12.02
2025.12.01
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про Петрів батіг
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про Петрів батіг
Що воно за квітка синьоока
На стеблі високому росте?
Я спинивсь від неї за два кроки,
Озирнувся на чотири боки,
А спитати ні в кого, проте.
Тож зламав собі цупку стеблину
З квітками та і подавсь в село.
Думаю: когось-таки зустріну
Й запитаю про оцю рослину.
Справді, й півгодини не пройшло,
Як почулись голоси від ставу.
Я зі стежки повернув туди.
Бачу: пастухи готують страву,
Аромат доноситься «на славу».
Череда вляглась біля води.
Підійшов, чемненько привітався.
Хтось й мене «до столу» запросив.
І, обід ще доки готувався,
У господарі́в я запитався,
Що ж за диво-квітку я зустрів.
Глянув дядько з вусами на неї,
Посміхнувся: «То ж Петрів батіг!»
Здивувався я із назви теї
Та уже ж і далі гну своєї:
«Хто ж їй таку назву дати міг?»
Той погладив свої пишні вуса,
Зазирнув було до казана:
«Ти, напевно, не сільський, дивлюся.
В нас тут від малого до бабусі,
Ні для кого то не новина,
Що ця квітка від Петра святого
Свою назву має». «Як же то?»
«Ти присядь. Не знають правди ноги.
Та послухай, що воно й до чого
Розкажу. Підправить, може, хто?
То було у давнину далеку
У селі… Де саме? Бог то зна.
Людям працювалося нелегко,
То дощі, а то скажена спека…
То й для наших місць не новина.
Але якось сіяли, збирали
Потом весь политий урожай.
Тож і хліб та і до хліба мали,
Навіть, лишки часом продавали.
Головне: працюй та не зівай.
Але якось вийшов рік невдалим:
Навесні дощами полило
Та, зерно ледь наливатись стало,
Комашня якась поналітала,
Геть поля обсіла. Все село
Кинулось врожай порятувати,
Вже й ганяли комашню оту,
Віниками бралися змітати,
Щоб ногами на землі топтати.
Та в одному місці ледь зметуть,
Як вони в другому знов насядуть.
Бачать люди: урожай пропав.
Що робити? Як тут дати раду?
Тут якраз ішов через леваду
Сивий дід. Кудись він простував,
А над ним метелики кружляли,
Наче в казці. Зупинився люд.
Бачили в житті вони чимало,
Та такого з ними не бувало.
Підійшов дід, зупинився. Тут
Врешті хтось спромігся на слова:
- Хто ви, діду, і куди іде́те?
Ще хтось: - Ви не чарівник бува?
Дід всміхнувся : - А які дива?
- Де ви цих метеликів веде́те?
- Я собі дорогою іду,
А вони летять, створіння Божі.
Вам здалося, що я їх веду…
Ви ж, я бачу, втрапили в біду.
Почекайте, я вам допомо́жу.
Він тоненьких прутиків зламав
І пішов понад межею полем,
Цвьохав ними, комашню здіймав,
Хоч не бив, як череду займав
І вона кружляла вся навколо.
А, дійшовши до межі, старий
Викинув той прутик попід ноги,
Інший взяв і по межі другій
Знов пішов. А понад ним весь рій
Полетів , як хмара, до дороги.
Як скінчились прутики, тоді
Й комашня із поля геть пропала.
У старого усміх в бороді.
А в селі увесь народ радів.
Дідуся́ запрошувати стали.
Але він, напевно, поспішав.
Лиш спитали, як же його звати.
Він Петром тоді себе назвав,
Випив воду та й попростував
Щось, мабуть, по світові шукати.
Прутики ж ті скоро проросли,
На тім місці, де тоді упали.
Синьооко влітку розцвіли,
Від напасті поле берегли,
Тож Петрів батіг їх і назвали».
Помовчав, і мову знов повів:
«Чи цикорій довелося пити?»
«Так, у місті дядько пригостив».
« А ти знаєш, він його зварив
З кореня цієї саме квітки».
Я не став лишатись на обід,
Дядькові подякував й подався
З думкою: який безмежний світ,
Хоч прожив уже чимало літ,
А, дивись, про щось нове дізнався.
На стеблі високому росте?
Я спинивсь від неї за два кроки,
Озирнувся на чотири боки,
А спитати ні в кого, проте.
Тож зламав собі цупку стеблину
З квітками та і подавсь в село.
Думаю: когось-таки зустріну
Й запитаю про оцю рослину.
Справді, й півгодини не пройшло,
Як почулись голоси від ставу.
Я зі стежки повернув туди.
Бачу: пастухи готують страву,
Аромат доноситься «на славу».
Череда вляглась біля води.
Підійшов, чемненько привітався.
Хтось й мене «до столу» запросив.
І, обід ще доки готувався,
У господарі́в я запитався,
Що ж за диво-квітку я зустрів.
Глянув дядько з вусами на неї,
Посміхнувся: «То ж Петрів батіг!»
Здивувався я із назви теї
Та уже ж і далі гну своєї:
«Хто ж їй таку назву дати міг?»
Той погладив свої пишні вуса,
Зазирнув було до казана:
«Ти, напевно, не сільський, дивлюся.
В нас тут від малого до бабусі,
Ні для кого то не новина,
Що ця квітка від Петра святого
Свою назву має». «Як же то?»
«Ти присядь. Не знають правди ноги.
Та послухай, що воно й до чого
Розкажу. Підправить, може, хто?
То було у давнину далеку
У селі… Де саме? Бог то зна.
Людям працювалося нелегко,
То дощі, а то скажена спека…
То й для наших місць не новина.
Але якось сіяли, збирали
Потом весь политий урожай.
Тож і хліб та і до хліба мали,
Навіть, лишки часом продавали.
Головне: працюй та не зівай.
Але якось вийшов рік невдалим:
Навесні дощами полило
Та, зерно ледь наливатись стало,
Комашня якась поналітала,
Геть поля обсіла. Все село
Кинулось врожай порятувати,
Вже й ганяли комашню оту,
Віниками бралися змітати,
Щоб ногами на землі топтати.
Та в одному місці ледь зметуть,
Як вони в другому знов насядуть.
Бачать люди: урожай пропав.
Що робити? Як тут дати раду?
Тут якраз ішов через леваду
Сивий дід. Кудись він простував,
А над ним метелики кружляли,
Наче в казці. Зупинився люд.
Бачили в житті вони чимало,
Та такого з ними не бувало.
Підійшов дід, зупинився. Тут
Врешті хтось спромігся на слова:
- Хто ви, діду, і куди іде́те?
Ще хтось: - Ви не чарівник бува?
Дід всміхнувся : - А які дива?
- Де ви цих метеликів веде́те?
- Я собі дорогою іду,
А вони летять, створіння Божі.
Вам здалося, що я їх веду…
Ви ж, я бачу, втрапили в біду.
Почекайте, я вам допомо́жу.
Він тоненьких прутиків зламав
І пішов понад межею полем,
Цвьохав ними, комашню здіймав,
Хоч не бив, як череду займав
І вона кружляла вся навколо.
А, дійшовши до межі, старий
Викинув той прутик попід ноги,
Інший взяв і по межі другій
Знов пішов. А понад ним весь рій
Полетів , як хмара, до дороги.
Як скінчились прутики, тоді
Й комашня із поля геть пропала.
У старого усміх в бороді.
А в селі увесь народ радів.
Дідуся́ запрошувати стали.
Але він, напевно, поспішав.
Лиш спитали, як же його звати.
Він Петром тоді себе назвав,
Випив воду та й попростував
Щось, мабуть, по світові шукати.
Прутики ж ті скоро проросли,
На тім місці, де тоді упали.
Синьооко влітку розцвіли,
Від напасті поле берегли,
Тож Петрів батіг їх і назвали».
Помовчав, і мову знов повів:
«Чи цикорій довелося пити?»
«Так, у місті дядько пригостив».
« А ти знаєш, він його зварив
З кореня цієї саме квітки».
Я не став лишатись на обід,
Дядькові подякував й подався
З думкою: який безмежний світ,
Хоч прожив уже чимало літ,
А, дивись, про щось нове дізнався.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
