Жив –був колись барон один,
Що звався Жіль де Ре.
І пам’ять про його діла
Ніколи не помре.
З дитячих літ читаєм ми
Про Синю Бороду.
Це він і є. Про нього я
Цю мову і веду.
Барон і маршал, і герой,
Улюбленець юрби.
Він землі мав і до земель
Ще замки, як гриби.
На златі їв, на златі спав
І укривався ним.
Здавалося його життя
Щасливим і легким…
І раптом, наче з неба грім
Одне других страшніш:
Барон-алхімік, він дітей
Малих пускав під ніж.
Сто, двісті, триста, вісімсот –
Губився в цифрах люд.
І поповзло поміж людей:
«На суд його! На суд!»
Під пильним наглядом катів
Невинних не бува.
І уже вироку суддя
Зачитує слова.
Народ, що вчора ще плескав
За подвиги йому,
Тепер плював і проклинав,
Штурмуючи тюрму.
Суд, вирок і на ешафот
Зійшов барон де Ре.
Юрба шаліла навкруги:
- Хай нелюд цей помре!.
І в гучнім ревищу юрби
Ніхто не запитав,
А чи за вчинені гріхи
На вогнище він став.
Здається, що найбільший гріх,
Який барон вчинив,
Це те, що він багато мав
Й сміливо надто жив.
Його багатство, як більмо
Було для королів,
А що народ? Та він і сам
Повірить в це хотів.
Багач для бідних на вогні
Дарунок ще й який.
До страти вірять – людожер,
По страті – хоч святий.
До мертвих заздрощів нема
У бідних й багачів,
Тут головне – аби живий
Не жив би як хотів.
Ніхто по смерті Жіль де Ре
Нікого й не питав:
А хто ж по смерті по його
Майно його забрав.
Примхлива доля тих людей,
Хто над юрбой піднявсь,
Народ не жалує його,
Будь він барон чи князь.
І будуть вірити всьому,
Тут хоч пали, хоч ріж.
І, чим брехливіша брехня,
Тим віриться скоріш.
Загинув Синя Борода
На грізному вогні,
Але жахають до цих пір
Дітей казки страшні.
Ми свято віримо казкам
І віримо в слова,
Не думаєм, що хтось за них
Гріхи свої хова.