Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.02.03
05:30
Їхав би до станції
На поїзд би успів
Немає сподівань щодо
Повтору чуттів о цих
Був багатієм я
Нині я жебрак
Й ніколи в лагіднім житті
На поїзд би успів
Немає сподівань щодо
Повтору чуттів о цих
Був багатієм я
Нині я жебрак
Й ніколи в лагіднім житті
2026.02.02
14:09
Щічки, наче бурячки,
Оченята - сонечка,
Усміхається мені
Моя люба донечка.
Зупинилася й сміється,
Втішене серденько,
Бо вітає її зранку
Оченята - сонечка,
Усміхається мені
Моя люба донечка.
Зупинилася й сміється,
Втішене серденько,
Бо вітає її зранку
2026.02.02
10:35
Пустельний стадіон. Лиш ти стоїш на ньому,
А глядачів нема. Самотній арлекін
Знімає із плечей хронічну втому.
Історія поставлена на кін.
Пустельний стадіон пустельно обіймає
І в душу входить, ніби лицедій.
Мелодія відлюдника-трамваю
А глядачів нема. Самотній арлекін
Знімає із плечей хронічну втому.
Історія поставлена на кін.
Пустельний стадіон пустельно обіймає
І в душу входить, ніби лицедій.
Мелодія відлюдника-трамваю
2026.02.02
08:56
НедоІсус кремлівський на чолі
Своєї зграї. " Честь йому та шана!"
Недоапостоли Росії топлять лій
З дурної пастви внуків Чингісхана.
Країна ефесбешних кріпаків!
Потворна челядь упира старого!
Їм платить чорт із крові п'ятаки
Своєї зграї. " Честь йому та шана!"
Недоапостоли Росії топлять лій
З дурної пастви внуків Чингісхана.
Країна ефесбешних кріпаків!
Потворна челядь упира старого!
Їм платить чорт із крові п'ятаки
2026.02.02
08:43
Час випускати на волю синиць -
я вдосталь їх грів у долонях,
лину в траву до небес - горілиць,
мріям шепочу: "По конях!":
/рій блискавиць,
хор громовиць
тихне умить
у скронях/.
я вдосталь їх грів у долонях,
лину в траву до небес - горілиць,
мріям шепочу: "По конях!":
/рій блискавиць,
хор громовиць
тихне умить
у скронях/.
2026.02.02
08:07
Далеке минуле не сниться щоночі:
крохмалем волосся, полудою очі,
морозивом день у вікні.
Застуджену душу не гріє кофтина...
На ліжку холоднім старенька дитина —
кирпатим грибочком на пні.
Всміхається мило, кому — невідомо?
крохмалем волосся, полудою очі,
морозивом день у вікні.
Застуджену душу не гріє кофтина...
На ліжку холоднім старенька дитина —
кирпатим грибочком на пні.
Всміхається мило, кому — невідомо?
2026.02.01
21:27
Очікувано розділяє час
минуле і грядуще, а сьогодні
щомиті живемо напередодні
усього, що очікує на нас.
Усяке житіє – відкрита книга,
якою утішатися не слід,
бо сковує усе гарячий лід
війни, хоча скресає крига
минуле і грядуще, а сьогодні
щомиті живемо напередодні
усього, що очікує на нас.
Усяке житіє – відкрита книга,
якою утішатися не слід,
бо сковує усе гарячий лід
війни, хоча скресає крига
2026.02.01
21:08
Ще поміж шубою й плащем,
А дерева свою справляють весну:
Націлилась тополя в піднебесся,
Береза чеше косу під дощем...
Ну, як їх всіх звеличити мені,
Їх, побратимів многоруких,
За їхню долю многотрудну
І за одвічну відданість Весні?
А дерева свою справляють весну:
Націлилась тополя в піднебесся,
Береза чеше косу під дощем...
Ну, як їх всіх звеличити мені,
Їх, побратимів многоруких,
За їхню долю многотрудну
І за одвічну відданість Весні?
2026.02.01
16:33
Не в кожного, мабуть, гуманне серце.
Байдужі є без співчуття й емоцій.
Їх не хвилює, як кому живеться.
Черстві, бездушні у людськім потоці.
Коли утратили уважність люди?
Куди і як пропала чуйність їхня?
Іде війна, тепер лиш Бог розсудить.
Байдужі є без співчуття й емоцій.
Їх не хвилює, як кому живеться.
Черстві, бездушні у людськім потоці.
Коли утратили уважність люди?
Куди і як пропала чуйність їхня?
Іде війна, тепер лиш Бог розсудить.
2026.02.01
13:31
біла спальня, чорні штори, пристанційне
пішоходи без позлоти, темні крівлі
срібні коні місяцеві, у зіницях
досвіт марить, у розлуці, о блаженство
немає в куті оцім сонця і сяйва
поки чекаю, поки тіні мчать відусіль
пішоходи без позлоти, темні крівлі
срібні коні місяцеві, у зіницях
досвіт марить, у розлуці, о блаженство
немає в куті оцім сонця і сяйва
поки чекаю, поки тіні мчать відусіль
2026.02.01
13:03
колись в мене в школі була учілка
учілка що очі носила як дві апельсинки
учілка що в неї не рот а справжня каністра
учілка що в ній голова як літаюча тарілка
така ця учілка окаста була і зубаста
що і могла би раптом когось та куснуть
в особливості
учілка що очі носила як дві апельсинки
учілка що в неї не рот а справжня каністра
учілка що в ній голова як літаюча тарілка
така ця учілка окаста була і зубаста
що і могла би раптом когось та куснуть
в особливості
2026.02.01
12:19
Старий козак Степан, нарешті помирав.
Смерть вже давно до нього, видно, придивлялась,
Життя козацьке обірвати сподівалась.
Та його ангел-охоронець рятував.
Але тоді було у нього вдосталь сил
Аби від Смерті тої клятої відбитись.
Тепер же тільки залиш
Смерть вже давно до нього, видно, придивлялась,
Життя козацьке обірвати сподівалась.
Та його ангел-охоронець рятував.
Але тоді було у нього вдосталь сил
Аби від Смерті тої клятої відбитись.
Тепер же тільки залиш
2026.02.01
11:43
Знову вітер холодний сніг тремтливий мете.
знову спокій дрімотний на душу впаде,
огорне ніжно ковдрою - зимною, теплою,
і приспить колисковою - мрійною, легкою.
І тремтітиме довго на віях сльозинка,
і співатиме кволо у грудях крижинка.
Буде жаліти
знову спокій дрімотний на душу впаде,
огорне ніжно ковдрою - зимною, теплою,
і приспить колисковою - мрійною, легкою.
І тремтітиме довго на віях сльозинка,
і співатиме кволо у грудях крижинка.
Буде жаліти
2026.02.01
11:29
Я хочу, щоб розверзлася долина,
Щоб світ явив свій потаємний смисл,
Слова постали на незрушній глині,
Відкривши мудрість логосу і числ.
Я хочу, щоб розверзлась серцевина
Усіх страждань і болів нелюдських,
Мов споконвічна неземна провина,
Щоб світ явив свій потаємний смисл,
Слова постали на незрушній глині,
Відкривши мудрість логосу і числ.
Я хочу, щоб розверзлась серцевина
Усіх страждань і болів нелюдських,
Мов споконвічна неземна провина,
2026.02.01
08:16
Не можна без світла й опалення
у одноманітності плину.
Гаптує душиця із марення
тонку льодяну павутину.
Що далі, тікати у безлих*
думок чи укритися пледом?
Вілляти вина повний келих,
у одноманітності плину.
Гаптує душиця із марення
тонку льодяну павутину.
Що далі, тікати у безлих*
думок чи укритися пледом?
Вілляти вина повний келих,
2026.01.31
16:05
Із Леоніда Сергєєва
Дійові особи та виконавці:
• Анатолій Карпов – ліричний тенор
• Претендент – драматичний баритон
• Михайло Таль – баритон
• Петра Ліуверік – мецо-сопрано
• Суддя матчу – бас-кантанте
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Дійові особи та виконавці:
• Анатолій Карпов – ліричний тенор
• Претендент – драматичний баритон
• Михайло Таль – баритон
• Петра Ліуверік – мецо-сопрано
• Суддя матчу – бас-кантанте
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.01.28
2026.01.22
2026.01.19
2026.01.19
2026.01.16
2026.01.11
2026.01.11
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про козу
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про козу
Сиджу собі на лавці попід тином.
Вже сонечко на захід погляда.
На возі хтось везе додому сіно,
Сидить у ньому, що його й не видно,
Лиш чути голос і́ноді: «Гайда́!»
Навпроти за дорогою толока.
Бабуся пасти вивела козу.
Коза ще молоденька – кілька років,
Маленькі роги, зовсім чорні боки
Лиш біла пляма животом внизу.
Іде коза, вибрикує, бувало,
Бабуся міцно мотузок трима
Та все бурчить: « А, щоб ти вже пропала!»
«Ану, насіння чорта, чого стала?
Іди чи що, бо сил уже нема!»
Козу пустила, сіла відпочити
На лавці біля мене у тіньку.
Коза пасеться, хоч, здається, сита,
Але ж тут краще, ніж біля корита
Траву скубти, лиш вибирай яку.
Мене ж цікавість трохи розібрала,
Помовчав трохи та, все ж, запитав:
«Чому насінням чортовим назвали
Свою козу? Щось на увазі мали?
Коза ж бо, яким боком до чорта́?»
На мене скоса глянула бабуся,
Упевнилась, що не жартую я,
Над нею, над старою не сміюся,
А й, справді, зацікавлено дивлюся.
«Ти ж чий такий? Бо пам’ять щось моя
Часом підводить?!» Я не став ховатись,
Сказав бабусі, хто мої батьки.
«А, знаю-знаю, довелось стрічатись!
А ти у гості? Утомивсь навчатись?
Отож бо і цікавий ти такий.
Чому козу свою я так назвала?
Та хто ж у нас в селі того не зна?
Хіба батьки тобі не розказали
Звідкіль всі кози на землі постали?»
«Та ні, тож це для мене новина!»
«Ну, слухай, що я буду говорити.
Було це в дуже-дуже давній час,
Коли Господь почав наш світ творити:
Вже є Земля і сонце в небі світить
І шостий день тут наступа якраз.
Прийшла пора створити і людину
За образом й подобою Його.
Узяв Господь, змочив кавалок глини,
Ліпити став і м’яти на колінах
Й зліпив людину із шматка того.
Вдихнув у неї Божий дух і стала
Людина перед Богом, ожила.
Щоправда, вона одягу не мала,
Але ж, тоді іще стиду́ не знала,
Бо на Землі єдиною була.
Тим часом чорт сидів в кущах навпроти,
Дививсь за тим, як саме Бог робив.
А потім теж узявся до роботи,
Свою подобу виліпить охота.
Теж глину взяв, тугий кавалок збив
Та й виліпив спочатку морду, роги,
Почав ліпити тулуб та, якраз
І сонечко за повелінням Бога,
Свою щоденну скінчує дорогу
Та сутінків вже наступає час.
Тож світла в чорта майже не лишилось,
А в темряві щось, спробуй-но, зліпи.
І далі він ліпив, вже як ліпилось,
Поки і зовсім сонце не скотилось.
І ось момент, нарешті, наступив,
Як чорт в козу вдихнув свій дух смердючий
(Чого ж смердять, ти думаєш, вони?)
Роботи не багато, але змучивсь,
Хотів козу ту роздивитись «луччє»
Та вирвалась вона від сатани.
Він встиг лиш за хвоста її вхопити,
Але той хвіст в руках його й зоставсь.
Короткий хвіст козиний саме звідти,
Все, що вдалось козі тоді лишити.
Вона ж сама по світу подалась.
От з того часу кози і з’явились…»
«І все то правда?» «А чому б не так?..
Ото, хоча б, скажи мені на милість,
Як так воно на світі получилось,
Що в кози морда, наче у чорта́?
І я, повір, ніколи ще не чула,
Що відьма молоко в них відбира.
В корів – он скільки вже випа́дків бу́ло,
Але козу ще жодна не дійнула.
Бо відьма зна – не буде їй добра.
Вона козу боїться зачіпати.
А чому кіз у стайні хтось трима?
Щоб чорт коней не брався дратувати,
Хай краще із козою буде грати,
Для нього краще й забавки нема…»
Пішла уже бабуся із козою,
А я сидів у задумі, мовчав:
Що саме правда з побрехеньки тої,
Чи вигадкою все ото одною,
Адже в книжках такого не стрічав.
Вже сонечко на захід погляда.
На возі хтось везе додому сіно,
Сидить у ньому, що його й не видно,
Лиш чути голос і́ноді: «Гайда́!»
Навпроти за дорогою толока.
Бабуся пасти вивела козу.
Коза ще молоденька – кілька років,
Маленькі роги, зовсім чорні боки
Лиш біла пляма животом внизу.
Іде коза, вибрикує, бувало,
Бабуся міцно мотузок трима
Та все бурчить: « А, щоб ти вже пропала!»
«Ану, насіння чорта, чого стала?
Іди чи що, бо сил уже нема!»
Козу пустила, сіла відпочити
На лавці біля мене у тіньку.
Коза пасеться, хоч, здається, сита,
Але ж тут краще, ніж біля корита
Траву скубти, лиш вибирай яку.
Мене ж цікавість трохи розібрала,
Помовчав трохи та, все ж, запитав:
«Чому насінням чортовим назвали
Свою козу? Щось на увазі мали?
Коза ж бо, яким боком до чорта́?»
На мене скоса глянула бабуся,
Упевнилась, що не жартую я,
Над нею, над старою не сміюся,
А й, справді, зацікавлено дивлюся.
«Ти ж чий такий? Бо пам’ять щось моя
Часом підводить?!» Я не став ховатись,
Сказав бабусі, хто мої батьки.
«А, знаю-знаю, довелось стрічатись!
А ти у гості? Утомивсь навчатись?
Отож бо і цікавий ти такий.
Чому козу свою я так назвала?
Та хто ж у нас в селі того не зна?
Хіба батьки тобі не розказали
Звідкіль всі кози на землі постали?»
«Та ні, тож це для мене новина!»
«Ну, слухай, що я буду говорити.
Було це в дуже-дуже давній час,
Коли Господь почав наш світ творити:
Вже є Земля і сонце в небі світить
І шостий день тут наступа якраз.
Прийшла пора створити і людину
За образом й подобою Його.
Узяв Господь, змочив кавалок глини,
Ліпити став і м’яти на колінах
Й зліпив людину із шматка того.
Вдихнув у неї Божий дух і стала
Людина перед Богом, ожила.
Щоправда, вона одягу не мала,
Але ж, тоді іще стиду́ не знала,
Бо на Землі єдиною була.
Тим часом чорт сидів в кущах навпроти,
Дививсь за тим, як саме Бог робив.
А потім теж узявся до роботи,
Свою подобу виліпить охота.
Теж глину взяв, тугий кавалок збив
Та й виліпив спочатку морду, роги,
Почав ліпити тулуб та, якраз
І сонечко за повелінням Бога,
Свою щоденну скінчує дорогу
Та сутінків вже наступає час.
Тож світла в чорта майже не лишилось,
А в темряві щось, спробуй-но, зліпи.
І далі він ліпив, вже як ліпилось,
Поки і зовсім сонце не скотилось.
І ось момент, нарешті, наступив,
Як чорт в козу вдихнув свій дух смердючий
(Чого ж смердять, ти думаєш, вони?)
Роботи не багато, але змучивсь,
Хотів козу ту роздивитись «луччє»
Та вирвалась вона від сатани.
Він встиг лиш за хвоста її вхопити,
Але той хвіст в руках його й зоставсь.
Короткий хвіст козиний саме звідти,
Все, що вдалось козі тоді лишити.
Вона ж сама по світу подалась.
От з того часу кози і з’явились…»
«І все то правда?» «А чому б не так?..
Ото, хоча б, скажи мені на милість,
Як так воно на світі получилось,
Що в кози морда, наче у чорта́?
І я, повір, ніколи ще не чула,
Що відьма молоко в них відбира.
В корів – он скільки вже випа́дків бу́ло,
Але козу ще жодна не дійнула.
Бо відьма зна – не буде їй добра.
Вона козу боїться зачіпати.
А чому кіз у стайні хтось трима?
Щоб чорт коней не брався дратувати,
Хай краще із козою буде грати,
Для нього краще й забавки нема…»
Пішла уже бабуся із козою,
А я сидів у задумі, мовчав:
Що саме правда з побрехеньки тої,
Чи вигадкою все ото одною,
Адже в книжках такого не стрічав.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
